Навіть живучи в місті, людина не мислить себе без природи. Образ міста майбутнього, забудованого висотками і переповненого надсучасним автівками, поступово відходить у минуле. Натомість людство почало уявляти ідеальне місто делікатно вписаним у природний ландшафт. Попри активізацію екологічних рухів, столиці до такого міста ще далеко. 

Чи задоволені сьогодні базові потреби киян у чистому повітрі і питній воді? Чи достатньо у нас водойм і наскільки вони доступні? Що може викликати екологічну катастрофу в місті і як її уникнути? Про це та інше «Хмарочос» розпитав у експертів – екологів та науковців. 

Читайте також інші статті серії «Візія Києва»:

Київ неконтрольовано забудовується роками. Як цьому ефективно протидіяти?

Що треба змінити, аби в Києві почали, нарешті, будувати комфортні та безпечні вулиці

Чому київський транспорт досі в поганому стані та як це змінити?

Транспорт – основне джерело забруднення повітря в Києві

Минулу осінь кияни запам’ятали густими туманами і надміру високими показниками індексу якості повітря. Навіть під час весняного карантину, коли фраза «природа очистилася» в усьому світі стала мемом, жителі Києва били на сполох про погану якість повітря. Тоді це пов’язували з весняними пожежами. Втім, така ситуація повторюється ледь не щороку.

Згідно зі стратегією державної екологічної політики України на період до 2030 року забруднення атмосферного повітря є однією з найгостріших екологічних проблем. Особливо високий рівень забруднення повітря в Києві, незважаючи на відсутність великих промислових підприємств у столиці. Основним джерелом тут є пересувні джерела, зокрема, приватні автівки. Так, за даними КМДА у 2017-2018 роках частка забруднення від приватних авто становила 85%, а в 2019 зросла до 89,7%.

У 2019 році Кабінет Міністрів прийняв постанову, що регулює проблему якості повітря та її моніторингу, згідно з якою Україну поділили на зони і агломерації. Кожна з них має розробити плани поліпшення якості повітря. 

«У КМДА йшлося про розробку таких планів цієї осені, – розповідає Марина Ратушна, експертка громадської організації «Екодія». – Перш за все, потрібно встановити нові станції моніторингу. Система, яка працює зараз, була сформована в 70-80-х роках і не враховує багатьох показників як-от дрібнодисперсного пилу. Наступним кроком має бути робота з джерелом забруднення. Щоб зменшити кількість викидів, у Києві, перш за все, треба розвивати громадський транспорт і мікромобільність».

Дивно, але в нещодавно опублікованому на сайті КМДА проєкті програми соціально-економічного розвитку на 2021-2023 роки про такі дії поки що не йдеться.

Водночас у серпні цього року Костянтин Яловий, голова постійної комісії КМДА з питань екологічної політики, заявив, що в Києві до кінця року з’являться дві нові станції моніторингу якості повітря (в Дніпровському і Дарницькому районі). Загалом міська влада нібито планує створити в столиці 22 такі станції. 

Ілюстрація: Ірина Стасюк

Читайте також: КМДА опублікувала проєкт програми розвитку Києва на 2021-23 роки. Чи справді ця програма передбачає розвиток?

Що таке дрібнодисперсний пил і чим він загрожує?

Як пояснила Олена Турос, керівник лабораторії якості повітря Інституту громадського здоров’я ім. О.Марзєєва, проблеми в Києві не так з високим рівнем забруднення повітря, а з його тривалістю: «Трапляється, що показники дрібнодисперсного пилу в повітрі перевищують норму не два чи три дні, а скажімо, 25 днів. Саме продовжуваність цього впливу формує критичну дозу надходження шкідливих речовин». 

Дрібнодисперсний пил або, як його ще називають, тверді зважені частки пилу PM 10 і  PM 2,5 – це частинки, діаметр яких менше 10 і 2,5 мікрометрів відповідно. Як це уявити? Діаметр людської волосини в середньому становить близько 70 мікрометрів. Тобто волосина в 30 разів більша за частинку PM 2,5. 

«Ці частинки пилу може на собі нести на своїй поверхні все, що завгодно. Вони затримуються у верхніх дихальних шляхах, далі можуть проникати в альвеоли. Це викликає проблеми бронхо-легеневої, серцево-судинної систем тощо», – пояснює Тетяна Маремуха, науковий співробітник лабораторії якості повітря. 

Дрібнодисперсний пил є результатом процесів горіння. Із промислових підприємств Дарницька ТЕЦ, яка працює на вугіллі, і сміттєспалювальний завод «Енергія» є основними генераторами дрібнодисперсного пилу в Києві. Крім того, його кількість у повітрі різко зростає в осінньо-весняний період, коли люди починають спалювати відходи. 

«За світовим рейтингом міст за 2019 рік Київ посів 108 місце. Тобто ми в топ-200 найбільш забруднених міст планети», – розповідає Павло Вишебаба з ініціативи «Екологічна альтернатива». За його словами, в Україні велика кількість старих авто, які відповідають найнижчим екологічним стандартам і, відповідно, підвищують показник забруднення повітря. А утворенню дрібнодисперсного пилу, серед іншого, сприяє сажа відпрацьованих газів продуктів зношення гальмівних колодок.

«Цей пил є трансфером для різних інших забруднювачів. Як показують світові дослідження, сьогодні він може переносити навіть COVID на своїй поверхні. Тобто ми дезинфікуємо не під’їзди, зупинки тощо, але в нас у повітрі є поверхня, до якої можуть прилипати маленькі частинки і потрапляти всередину з цим пилом», – розповідає Ірина Черниш, голова ГО «Save Dnipro» і співзасновниця SaveEcoBot. 

Два роки тому ініціатори створення SaveEcoBot почали пропагувати встановлення датчиків людьми. За словами Ірини Черниш, містяни активно відгукнулися на таку пропозицію, адже бажають отримувати оперативну інформацію про якість повітря у себе за вікном. SaveEcoBot сьогодні є найбільшим агрегатором даних з якості повітря онлайн. 

Наукові інститути часто критично ставляться до станцій громадського моніторингу, які, мовляв, працюють не за еталонним обладнанням. Проте саме громадський моніторинг був основним джерелом інформування населення під час кричущого підвищення показників якості повітря восени 2019 року в Києві. 

«Києву пощастило, адже тут державні системи дають показники за добу. В інших містах – це дані за півріччя і за рік. Крім того, там завжди публікують усереднені показники. По суті, ці дані не допомагають локалізувати місце забруднення, а отже, попередити населення і вжити заходів», – розповідає Ірина Черниш. 

Як стабілізувати якість повітря в Києві?

Перш за все, столиці потрібно встановити муніципальну систему якісного моніторингу якості повітря, які б вимірювали тверді частки пилу (РМ2.5 та РМ10), приземний озон (О3), діоксин азоту (NO2) та діоксид сірки (SO2). Саме ці показники моніторять як європейський індекс якості повітря, визначений Європейською агенцією довкілля з 2017 року. Це дозволить в реальному часі слідкувати за якістю повітря. Важливим елементом моніторингу має бути оновлення даних кожні шість годин та можливість перегляду динаміки забруднення за останні 48 годин. 

Ілюстрація: Ірина Стасюк

Для вимірювання дрібнодисперсного пилу в Україні наразі немає навіть нормативів. Тоді як Всесвітня організація охорони здоров’я свої дані про забруднення повітря в світі будує саме за показниками дрібнодисперсного пилу фракцією два з половиною мікрони. Такі нормативи потрібно виробити і затвердити. 

Також на період підвищення забруднення органи місцевої влади мають вживати тактичних дій. Скажімо, обмежити чи взагалі заборонити рух транспорту в центрі міста, як це вже зробили в багатьох країнах Європи. Нагадаємо, що саме від автівок наразі найбільше страждає повітря в Києві. 

Крім того, слід забороняти або зменшувати рух вантажного транспорту в тих районах, де забруднення є більш сильним, або встановлювати обмеження залежно від часу доби з найвищим забрудненням. Також, на думку експертів, варто посилити контроль за стандартами ввезення уживаних автівок з Європи і повернути обов’язковий технічний огляд. 

«У всіх дозволах підприємств зазначено, що при несприятливих метеорологічних умовах (на кшталт сильних туманів минулої осені) підприємства мають зупиняти або суттєво знижувати свою роботу», – розповідає Ірина Черниш. Тобто в критичних ситуаціях влада може звертатися до підприємств, аби ті виконували дозволи і знижували викиди, як це передбачено законом. 

Чому кияни не п’ють воду з крана і як це змінити?

Право на питну воду і санітарію сьогодні є однією з 17-ти цілей сталого розвитку і базовою потребою людини. Проте якщо ви запитаєте пересічного киянина, чи п’є він воду з крана, то найімовірніше отримаєте негативну відповідь. Містяни масово встановлюють додаткові фільтри у власних квартирах, купують магазинну воду в пляшках або ж замовляють у спеціальних бутлях. 

За словами Дмитра Новицького, голови Асоціації водоканалів, вода в крані відповідає всім вимогам, які був затверджені ще у 2010 році. Як пояснюють у водоканалі, сильний запах хлору у воді з крана – «гарантія безпеки». 

Анна Цвєткова, експертка з питань водопостачання, санітарії та гігієни громадської організації ГО «Глобальне водне партнерство України», пояснила, що хлорування дійсно стає важливим етапом очищення води від бактеріологічних і вірусних забруднень. У Києві 89 % питного водопостачання надходить із поверхневих вод річок Дніпро і Десна, в які спускають очищені і неочищені стоки, зокрема, каналізаційні.  

«Вода, яка тече з нашого крану, технологічно доведена до рівня безпеки, але сказати, що вона питна, досить складно. Хлорпохідну органіку, яка залишається у воді, потрібно якось випаровувати. Тому багато людей воду з крана відстоюють (щонайменше вісім годин) або кип’ятять. Залишок хлору також може забрати активований вуглець», – пояснює експертка.  

«Якщо в Європі воду очищають за 48 показниками, то у нас всього за 18. По суті, це просто знезаражування за допомогою хлору. При цьому важкі метали, які містяться у воді потрапляють в організм, і це зовсім не на користь, – розповідає Олександр Чистяков, голова Національної екологічної ради України і ГО «Асоціація рибалок України». 

За його словами, в дослідженні Світового банку зі 180 країн за кількістю питної води Україна перебуває на 125 місці – десь між африканськими Суданом і Чадом.  

За словами Анни Цвєткової, технологія водопідготовки під тиском «GreenPeace Україна» змінювалася у 1997 році. Дозу хлору трохи зменшили і ввели водопідготовку з застосуванням аміачної води. До цього в Україні воду гіперхлорували – на вході і на виході. Наразі її хлорують тільки на виході зі станції водопідготовки, аби дезинфікувати воду, зокрема, впродовж того часу, поки вона рухається трубами.   

Зношеність труб – це ще одна проблема Києва. По суті, 90% відсотків труб в Києві потребує заміни. «Наразі переважна більшість мереж та споруд водопровідного господарства «Київводоканалу» у зв’язку із високим рівнем фізичної зношеності потребує перекладання (оновлення) або реконструкції (санації), а через моральну зношеність – докорінної модернізації», – сказано у документах КМДА. 

«Від водоканалу до вашої квартири вода пройде по п’ятдесятилітнім іржавим трубам. Навіть будучи добре очищеною, по дорозі вона всотує зайві шкідливі речовини. Як наслідок, на виході ми отримуємо технічну воду», –  каже Олександр Чистяков. 

Читайте також: Ми перевірили воду з-під крана в Києві. Чому її не варто пити?

Гарантія безпеки води – в джерелі, пояснює Анна Цвєткова. За даними аналітичного звіту про стан екологічної політики у 2017 році Київ скидає 52,3% забруднених вод у поверхневі водні об’єкти. 

Єдина станція очистки стічних вод у Києві –  Бортницька станція аерації – збудована у 60-х роках і потребує реконструкції. Її рівень очистки не відповідає сучасним нормам. Про її реконструкцію, зокрема, йдеться у проєкті програми соціально-економічного розвитку Києва на 2021-2023 роки. Втім, без жодної конкретики. 

Цікаво, що цільова програма «Питна вода міста Києва на 2011-2020 роки», на яку загалом виділили 7827 мільйонів гривень передбачала, зокрема, з 2014 року припинення використання рідкого хлору на об’єктах водопостачання, з 2013 року – зупинку скидання неочищених промивних вод і осадів, утворюваних на водопровідних станціях, а також скорочення використання високоякісної питної води для господарських та технічних потреб. На жаль, за словами експертів, ці пункти програми здебільшого залишилися невиконаними. 

Як пояснює Анна Цвєткова, у 2005 році в Україні був «спалах програмотворчості». Втім, більшість із цих документів свого втілення не знайшли. Станом на сьогодні в Україні досі немає дієвої водної стратегії.

«За право на воду відповідають усі гілки влади – від національної до місцевої. А це означає, обрані до органів виконавчої влади посадовці взяли соціальну функцію забезпечити життєдіяльність людини. Це має бути пріоритетом і держави, і КМДА. Проте на сьогодні ми маємо ситуацію, коли ціни на воду ростуть, але вся інфраструктура залишається радянською», – пояснює експертка. 

Тому для Києва однією з першочергових задач є удосконалення технології водопідготовки. «Хлор – це не тільки про смак, як заявляють у водоканалі, але й про стан здоров’я», – наголошує Олександр Чистяков. 

Крім того, треба негайно звернути увагу на надмірне забруднення джерел і регулювати несанкціоновані викиди. Частина заходів секторальної програми «Питна вода України» стосувалися очисних споруд. Проте гроші на них виділялися за залишковим принципом. На думку Анни Цвєткової, для виконання цієї програми в державному бюджеті має бути захищений рядок.  

До того ж, ні в Києві, ні в Україні наразі не існує водної стратегії, хоча цей документ є обов’язковим для угоди про асоціацію з ЄС. Саме з його розробки, очевидно, варто розпочати реформу водного сектору. 

Місто з багатьма водоймами, але не забезпечене водою. Як так може бути?

Згідно зі стратегією державної екологічної політики, «Україна є однією з найменш водозабезпечених країн Європи, при цьому водокористування в країні здійснюється переважно нераціонально». Як це можливо? Здавалося б, в Києві тече щонайменше дві потужні річки і така велика кількість озер. Справа в тому, що близько 90% всіх водойм Києва в незадовільному стані.

«Більшість водних об’єктів Києва антропогенно змінені. Без необхідного нагляду така водойма перетворюється з живого організму на екологічно небезпечний об’єкт», – розповідає Михайло Яцюк, заступник директора Інституту водних проблем та меліорації. 

Внаслідок антропогенного впливу втрачається також ідентичність водойм. Так, на початку століття багато річок в Києві перетворили на колектори. Сьогодні невідомо, де саме протікали ці водні об’єкти і як змінювалася їхня морфометрія. 

«Цілісна міська політика з використання водних ресурсів відсутня як така. Міська влада затверджує детальний план території з дозволами на нескінченні забудови. Приміром, невелика частина річки Либідь зараз перебуває природному стані, але з усіх боків її затиснули забудовою», – каже Михайло Яцюк.  

Сьогодні, за словами вченого, в Києві немає жодного стратегічного документу зі сформованою політикою збереження, раціонального використання і підтримання  гідрологічного режиму водних об’єктів: «Минулого року була спроба написати водну стратегію Києва з ініціативи КП “Плесо”. На жаль, ця спроба так і не стала концептуальним документом». 

За охорону, утримання та експлуатацію земель водного фонду в Києві відповідає комунальне підприємство «Плесо». Проте, як пояснює Олександр Чистяков, підприємство переважно займається прибиранням берегової частини, адже його фінансують за залишковим принципом. 

 «“Плесо” по суті видає дозволи на різні заклади біля водойм і слідкує за благоустроєм прибережних зон. Це як чекати, що після прибирання під’їзду в квартирі теж стане чисто. Натомість водоймою треба займатися повністю – скошувати рослинність, висаджувати правильну флору, яка очищає воду тощо», – каже експерт. 

Іншою глобальною проблемою Києва є цвітіння і заростання Дніпра. Як вже згадувалося, половина стічних вод, які потрапляють у річку, неочищена. Цьому завдячуємо і зливовим каналізаціям, з яких вода без очисних споруд потрапляє в Дніпро, і двом тисячам столичних автомийок, викиди яких ніхто не контролює. 

Каналізаційні очисні споруди не фільтрують фосфати. Як наслідок, насичена ними вода потрапляє в Дніпро. Фосфати осідають на дні і стають добривом для рослинності. За словами голови Національної екологічної ради, підприємствам часто простіше після кожної перевірки заплатити 1700 гривень штрафу, аніж поставити дорогі фільтри – такі штрафи нібито наперед закладають у бізнес-план проєкту.   

«Сьогодні від мосту Метро до мосту Патона одна третя Дніпра вже повністю заросла. Якщо нічого з цим не робити, через три-п’ять років у цьому місці може утворитися суша. Сьогодні Дніпру потрібна комлексна розчистка», – розповідає Олександр Чистяков. 

Сприяє цвітінню і надмірна зарегульованість Дніпра. Шість водосховищ суттєво зменшують його течію. «На момент спорудження водосховищ, це було передове рішення. Проте ніхто не думав, до чого це призведе через сто років», – каже Ольга Денищук з Всесвітнього фонду дикої природи.

Сьогодні, за словами Михайла Яцюка, водосховища вже змінили свою морфометрію і морфологію, і ці зміни є недослідженими. Тому в Дніпрі є ділянки глибиною до 25 метрів, а є місця, які легко можна перейти вбрід. Ситуацію з головною водною артерією міста ніхто не контролює. 

Не краща ситуація в місті і з озерами. «Коли 65 років тому запускали Дарницьку ТЕЦ, не встигли побудувати бетонні відстійники. Натомість для скидання відходів ТЕЦ виділили два озера. Озеро Гарячка, яке стало золовідвалом ТЕЦ, наразі несе екологічну небезпеку», – каже голова Національної екологічної ради. 

Справа в тому, що при будівництві Дарницької ТЕЦ передбачили півтора кілометрову санітарну зону. Наразі в межах цієї зони впритул до озера Гарячка звели багатоповерхівки і великий торговельний центр. За інформацією Держекоінспекції, «з модернізацією ТЕЦ від використання цієї технічної водойми необхідно відмовитися, а її території рекультивувати».

Отже, перш за все, на думку експертів, міській владі слід негайно зайнятися паспортизацією всіх водойм. «Треба, щоб всі водойми мали господаря. У кожної водойми своя хвороба, яку треба лікувати – когось почистити, а когось зарибити», – пояснює Чистяков. Далі на треба законодавчому рівні заборонити неочищені стоки і в десятки разів збільшити штрафи за скидання таких стоків у річки. Ну і нарешті фундментально зайнятися реконструкцією Бортницької станції аерації чи навіть будівництвом нових очисних споруд.