Ольга Скрипка (30 років) і Дмитро Трощило (32 роки) близько п’яти років живуть у власній однокімнатній квартирі, яку придбали в новому житловому комплексі в Броварах.

До появи свого помешкання кожен з них орендував квартиру – це був період частих переїздів та постійних витрат. Стало в нагоді і вміння швидко зібрати речі – коли власник раптово і без попередження вирішив продати орендовану квартиру і незаконно виселив Дмитра.

Ольга та Дмитро поділилися з «Хмарочосом» власною історією купівлі квартири, викликами, з якими вони зіткнулися в ролі власників, і власними уявленнями про якісне і комфортне житло. 

«Я зрозуміла, що більше не хочу платити за чужу власність»

Фото: Ірина Бєлих

Ольга народилася і виросла в Чернігові, де разом з батьками жила у сталінці в центрі міста. До Києва переїхала у 2008 році, коли вступила до університету. Так розпочався період оренди, який тривав більше чотирьох років.

«Мені довелося пожити й на Троєщині, й на Позняках. Одного вечора я порахувала, скільки грошей витрачаю на оренду впродовж року, і зрозуміла, що не хочу сплачувати за чужу власність. Тож я вирішила інвестувати у власну квартиру», – розповідає Ольга. 

«За ціновою політикою на той момент я могла собі дозволити або квартиру на Позняках, або в Броварах. Позняки мене відлякували катастрофічною нестачею зелені, відсутністю парковок, поганим повітрям і непривабливою, як на мій смак, архітектурою. Бровари виглядали значно зеленішими і на той момент були ще не такими забудованими. А до центру Києва звідти всього 40 хвилин», – пояснює героїня. 

На момент інвестування у будівництво з 24 поверхів будинку збудували вже три. Це був другий комплекс цього забудовника в Броварах. Перший комплекс був успішно заселений, і це давало Ользі надію.  

«Звісно я перевіряла репутацію забудовника, запитувала у знайомих експертів, наскільки йому можна довіряти, намагалася з’ясувати “підводні камені”. Мене запевняли, що все буде гаразд. На щастя, так і сталося», – згадує власниця.  

За її словами, час купівлі квартири був складним і матеріально, і морально. Рішення припало якраз на момент Революції Гідності. Усюди відчувалася тривожність і невизначеність. 

Зрештою, на початку 2014 року Ольга зробила перший внесок у свою квартиру. А в кінці травня 2015 року вже отримала ключі. Майже півроку вона займалася ремонтом. Його вирішила робити самостійно: шукала в мережі цікаві рішення, клеїла шпалери, білила стелю. Сам процес обживання нової оселі приносив їй величезне задоволення. 

Збирати кошти на житло Оля почала в 2013 році. На той момент вона працювала менеджером в Американській торговельній палаті. Спочатку щомісяця доводилося відкладати від 10 до 30 % доходу.

Решту суми після першого внеску можна було віддавати частинами, на які не нараховувалися відсотки. Тому впродовж 2014 і до середини 2015 року Ольга сплачувала за квартиру приблизно 40% доходу. Загалом нове житло зрештою обійшлося близько трьохсот тисяч гривень. 

За збігом обставин впродовж 2013-2014 років батьки Ольги в пошуках кращої роботи вирішили переїхати до Києва. Якийсь час сім’я орендувала одну квартиру на всіх, і це суттєво допомагало економити.

«Не можу сказати, що я прямо в усьому собі відмовляла, але була дуже скромною у запитах, – розповідає Ольга. – Якраз тоді я почала танцювати лінді-хоп [танець під джазову музику, що виник в США в 30-х – прим. ред]. І мені треба було слідкувати за фізичним станом. Колеги з танцювального світу порекомендували вирівняти харчування. В списку бажаних продуктів якраз було багато овочів і фруктів. На щастя, вони в Україні дешеві. Так моє бажання подбати про харчування співпало з необхідністю трохи зекономити». 

«Я почав відкладати з перших зароблених ста доларів на першій роботі»

Фото: Ірина Бєлих

Дмитро, як і Ольга, не жив у Києві з самого дитинства. Він виріс у місті Сєвєродонецьк, а після школи навчався в Харкові. Згодом разом із багатьма друзями в 2012 році переїхав до Києва у пошуках кращих професійних можливостей.

«Спочатку жив у друга. Тоді знімав кімнату у квартирі з власницею. Але цю квартиру несподівано продали, а мені сказали через два тижні збирати речі. Тоді ми з другом скооперувалися, і я переїхав жити на Оболонь. Зрештою, ми почали зустрічатися з Ольгою, і незабаром поселилися разом у Броварах», – каже Дмитро.  

Через деякий час після переїзду в Київ Дмитро вирішив придбати власне житло. На той момент кілька друзів уже інвестували в квартири на Софіївській Борщагівці. Тому Діма теж  вирішив оселитися саме там. 

«Я почав відкладати ще в Харкові – з перших зароблених ста доларів на першій роботі у 2010 році.   Не думав, що збираю на квартиру. Просто за можливістю створював “недоторканий запас”. З кожним роком виходило відкладати все більше. В якийсь момент я зрозумів, на що хочу витратити ці кошти», – згадує він. 

Так Дмитро став інвестором однокімнатної квартири на Софіївській Борщагівці, яка коштувала близько 250 тисяч гривень. Найвигіднішим варіантом для нього було відразу внести всю суму. 

На момент купівлі квартири на Софіївській Борщагівці ще не було великої проблеми з трафіком. Але через кілька років район активно забудували. Тепер доїхати в Київ без заторів майже неможливо. З громадського транспорту працюють лише незручні маршрутки, які так само стоять у заторах.

«Мій будинок довго будувався, а потім ще треба було робити ремонт. Тим часом у нас з Ольгою зав’язалися серйозні стосунки, і я переїхав у Бровари. Там все було краще облаштованим для життя. У моїй квартирі все автономне, тому витрати на утримання мінімальні. Зараз там часто зупиняються мої батьки, коли навідуються в Київ», – розповідає Дмитро. 

Загалом Дмитро задоволений вибором Петрівського кварталу для купівлі квартири: там є пішохідні вулички, зелень, дитячий садочок, прогулянкові маршрути. Але непродуманий транспортний зв’язок із Києвом, на його думку, суттєво псує життя всім мешканцям. 

Новим ЖК у Києві бракує людиновимірності і затишку

Фото: Ірина Бєлих

«Коли я переїхав із маленького міста в велике, то спочатку насолоджувався “бетонними джунглями” і тим, що називають big city life (життя у великому місті), – розповідає Дмитро. – Але в якийсь момент ти купуєш квиток на літак, приземляєшся десь у німецькому селі і дивуєшся: як так? Виходить, Київ взагалі не крутий? Виявляється, у невеликому містечку біля аеропорту люди живуть більш здорово, багатше, щасливіше, ніж у нібито престижних районах Києва. І тоді постає запитання – а що з нами не так?» 

Часті подорожі за кордон на міжнародні танцювальні події, зокрема, викликали інтерес до урбаністики. Зрештою, Ольга та Дмитро захопилися різними блогами про життя міста і розпочали читати книжки.

«Ми прочитали ”Смерть великих і маленьких американських міст” Джейн Джекобс, “Міста для людей” Йена Ґела. Ми на своєму досвіді відчули тезу, що спочатку людина формує архітектуру, а тоді архітектура формує людину. Крім того, ми побачили за кордоном, яким затишним може бути житловий район із невисокою забудовою біля водойми. Захотілося чогось подібного для себе», – розповідає Ольга.  

«Складається таке враження, що багато забудовників в Україні будує за принципом “най буде”, не думаючи, що це житло слугуватиме людям щонайменше півстоліття. Іноді мені здається, що авторів проєктів не дуже хвилює, як, зрештою, людина почуватиметься в помешканні, яке вони створюють», – вважає Дмитро. 

За словами Ольги, зараз подружжю хочеться переїхати в більш затишне місце. Частину Броварів, де вони зараз живуть, місцеві жартома називають Нью-Йорком. Але це, на їхню думку, зовсім не привід для гордості. 

«У нашому теперішньому будинку прості форми, але прості не за Баугаузом, а прості “по-українськи”. Це 24 поверхова коробка, яка чомусь називається ЖК. Ти виходиш на вулицю і відчуваєш, як всі ці будинки нависають над тобою», – пояснює Дмитро. 

Фото: Ірина Бєлих

І все ж великою перевагою Броварів, за словами Ольги і Дмитра, є наявність усієї необхідної інфраструктури. Це повноцінне місто зі школами, лікарнями, дитячими садочками, коворкінгами, місцями для дозвілля тощо. Крім того, Бровари дуже зелені. Подружжя живе зовсім неподалік від парку, який переходить у ліс. 

Раніше вони майже не проводили часу вдома: виїздили на роботу рано-вранці і поверталися пізно ввечері. З настанням карантину все змінилося. «Ми оцінили те, що живемо біля лісу, – каже Ольга. –  Коли заборонили гуляти в парках, ми ходили саме туди. До того ж неподалік тече Десна. Всього 15 хвилин на авто – і можна насолоджуватися краєвидами». 

Суттєвим мінусом житлового комплексу, на думку Ольги, є брак зелені в самому дворі.  Компанія-управлінець стверджує, що посадити більше зелені не може, оскільки її повноваженнями передбачений лише догляд за наявними рослинами, а не висаджування нових. 

Із введенням карантину соціальне життя у великому місті суттєво заморозилося. Дмитро, який і раніше працював дизайнером у власній студії Fiddle Digital, перестав виїздити в Київ навіть на танцювальні події та соціальні зустрічі. Ольга, яка є партнеркою Дмитра і водночас операційним директором в IT компанії, також почала працювати з дому.  У подружжя з’явилася потреба в більш локальній соціалізації. 

«На думку про переїзд нас, серед іншого, наштовхує бажання мати спільноту. В нашому будинку бувають якісь спільні зустрічі мешканців, але щоразу туди приходять якісь нові обличчя. Людей у будинку багато, але більшість між собою незнайомі. Впливати на те, що відбувається біля будинку і всередині нього може тільки організована громада»,  – вважає Ольга. 

Нещодавно подружжя хотіло зібрати підписи, аби від усього будинку поскаржитися міській владі на шумове забруднення. Справа в тому, що МАФ, який продає інструменти неподалік, о 8 ранку намагається привабити клієнтів надміру гучною музикою. З тисячі мешканців будинку на таку ініціативу відгукнулося лише 17. 

Утім місць для переїзду, за словами Ольги і Дмитра, катастрофічно мало: «Це або житло з аналогічними умовами, або щось занадто дороге для нас. У деякі нові квартали не хочеться інвестувати принципово, тому що для забудови вони знесли стару київську архітектуру». 

Фото: Ірина Бєлих

Із появою власного житла молоді люди відчули значно більше свободи. «Своє житло, яким би воно не було, дає додаткові можливості. Ти можеш його продати, здати в оренду, зробити який завгодно ремонт, завести собаку. Ти не хвилюєшся про оренду плату, не маєш справу з господарем, який завжди може тебе виставити. А також – як власниця чи власник здатен впливати на добробут свого будинку, що ми й намагаюся робити. Зрештою,  ми користуємося всіма перевагами життя в Броварах. А якщо раптом з’явиться достойна альтернатива, то ми переїдемо», – каже Ольга. 

Про що говорить нам ця історія?

«Молоді люди якийсь час відкладали і купили таке житло, на яке вистачило власних заощаджень. Зрештою, поїздивши по світу, зрозуміли, що насправді можна облаштувати все набагато краще, але наразі достатньо коштів на таке “краще” немає. Імовірно, бажану альтернативу їм доведеться шукати ще довго, бо навряд чи їхнє сучасне помешкання подорожчає суттєво швидше, ніж всі інші в інших районах», – прокоментував історію Павло Федорів, експерт із житлової політики та аналітик CEDOS.

Читайте також: Києву потрібно вирішувати житлову проблему. Як в цьому допоможуть податок на нерухомість та соціальні помешкання?

Експерт звернув увагу, що орендодавець за законами не має права несподівано розривати договір оренди навіть у разі продажу квартири. Згідно зі 814 статтею Цивільного кодексу, «у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця». До речі, орендарям варто пам’ятати, що аби доказати факт оренди, їм не обов’язково підписувати якийсь письмовий договір. Договір встановлюється вже самим фактом проживання і сплати за орендоване житло. 

Фото: Ірина Бєлих

На думку Федоріва, молоді люди прагнуть приватної власності на житло, бо в Україні загалом бути власником вигідніше, ніж орендарем. У власника більше прав, а витрати на власність мінімальні і після купівлі квартири зводяться до комунальних платежів. Це пов’язано з відсутністю адекватного оподаткування і плати за землю.  

Читайте також: В Україні планують оподатковувати житло за новими правилами. Що зміниться?

Натомість орендар в наших умовах вкрай незахищений. Часто для виконання навіть наявних законів, які працюють на орендаря, відсутні адекватні механізми. Що знову-таки робить власну квартиру гарантією стабільності та безпеки. Такий собі «мій дім – моя фортеця». 

Крім того власність дає відчуття дому, в якому можна зробити ремонт на свій смак, завести домашнього улюбленця і загалом облаштувати побут під себе. 

Зрештою, що важливо, люди прагнуть спільноти, хочуть домовлятися з сусідами і впливати на добробут будинку і прибудинкової території. Натомість, в ролі орендаря приналежність до спільноти вони відчували значно менше, як і бажання та сили змінювати простір довкола.