Фото: Ірина Бєлих

Софія Рябчук, спеціалістка з музейної освіти і перекладачка, разом із трьома дітьми мешкає у власній квартирі в старому будинку на Подолі.

Вона розповіла «Хмарочосу», чому придбала житло саме тут, а також про переваги та недоліки цього району.

Будинок, в якому ми живемо, побудували в 1928 році. Спочатку він був триповерховим, але після війни додалося ще два поверхи. Як людині з філологічною освітою мені подобається думати про 1928 рік – саме тоді відбувся величезний сплеск української культури в Києві і Харкові.

Ми купили цю квартиру восени 2013 року перед подіями на Майдані. Як потім виявилося, це був не найкращий час. Після цього обвалилася гривня, і житло коштувало вже значно менше. А попереду була ще історія з ремонтом. З іншого боку, нове помешкання зіграло свою роль. 

Квартира була порожня, але тепла й акуратна. Тривалий час у спальниках на підлозі тут жили люди з Майдану. Пам’ятаю, що якось зайшла сюди і застала 14 пар взуття. 

Зрештою, ми оселилися на Новий рік 2017-го. А першого лютого вже мали вирушати в Польщу, де я була стипендіаткою програми Gaude Polonia. Тож знову довелося пакувати речі – це помешкання довго на нас чекало. 

Чому Поділ?

Я люблю старовину. Мені здається, що старі будинки, які до мене жили своїм життям,  багато бачили. Перебуваючи в таких будинках, ніби долучаєшся до історії, і це надихає. 

Мені завжди хотілося жити на Подолі, перш за все, через близькість до Могилянки, де я навчалася. Це було місце інтенсивного студентського досвіду, де по суті формувалася моя особистість. 

Зіграло свою роль і те, що я родом зі Львова.

Поділ в якомусь сенсі нагадує Львів. Цікаво, що більшість львівських будинків зовні покриті тиньком. Тоді як на київських цегла просто зафарбована. Крім того, у Львові будинки здебільшого пастельних кольорів, а в Києві більш яскравих – зелених, синіх, теракотових. І все ж якась символічна схожість між ними є. 

Останнім часом Поділ став таким собі тусовочним місцем. Тут співіснують різні люди,  смаки, заклади тощо. Така багатоманітність мені до вподоби. 

Недовіра до нового

Сталінка – це наймолодша категорія будинків, яку я розглядала при виборі квартири. Мені здається, що старі будинки споруджували з більшою відповідальністю навідміну від новобудів.

Новобудови, звичайно, мають свої переваги. В ідеалі перші кілька десятків років там не має бути жодних проблем із сантехнікою тощо. З іншого боку, в нас була свою іронічна історія про старе і нове, коли поселилися в квартирі, де мешкаємо зараз.  

Справа в тому, що в нас троє дітей. Звісно, вони бігають, гупають, шумлять. Нам хотілося з повагою поставитися до тих, хто живе знизу. Тому вирішили вкласти немалу суму в звукоізоляцію. 

У ході робіт з квартири вивезли багато відходів. Простір між поверхами був заповнений будівельним сміттям: пляшками, залишками тощо. Це не був якийсь конкретний матеріал, а сукупність різних речей. 

Зрештою, з’ясувалося, що сучасні матеріали, які ми використали, виявилися значно гіршими. Сусідка знизу взагалі не чула попередніх мешканців, але після ремонту дуже добре чує нас. Що ще раз підтвердило мої застороги з приводу нових підходів у будівництві.

Пізніше друг-фізик мені пояснив, що різні матеріали проводять звук по-різному і по-різному його ізолюють. Щось працює для одного типу звуків, інше – для іншого. Натомість однорідний матеріал дає трохи інший ефект.

Повітря

Ми з чоловіком шукали квартиру повище, бо вважали, що згори повітря чистіше. На Подолі загалом долинна територія – діл. Здавалося, чим вище забратися, тим менш забрудненим буде кисень. Але ми помилилися. 

Виявляється, що треба було керуватися зовсім іншим підходом.

Читайте також: 100 років історії: як кияни отримали і втратили набережну Дніпра

На Межигірській, де ми жили на другому поверсі, повітря було значно чистішим. Це легко помітити по тому, як швидко накопичується пилюка, забруднюються балкон, підвіконня тощо. 

Там ми часто виставляли дітей спати на балкон. Це звільняло час для якихось справ, поки малеча відпочиває на свіжому повітрі. Через погану якість повітря після переїзду я припинила це робити. 

Нестача зелені

Ще одна проблема Подолу проявила себе з народженням дітей. Попри мою велику любов до цього району, тут немає повноцінних зелених зон для прогулянок із дітьми. Зрештою, доводилося гуляти у своєму і чужих подвір’ях. 

Є кілька невеликих зелених ділянок біля кінотеатру «Жовтень» і Культурно-Мистецького центру на Іллінській. Крім того, я дуже ціную зусилля людей, які створили «Самосад» на розі Спаської і Волоської. Це невеликий, але дуже затребуваний зелений простір. 

Сквер біля кінотеатру підходить для прогулянок, там є майданчики і лавочки, але загалом страшенно бракує зелені. Враження, що ти серед зелені, там не отримаєш. 

Читайте також: Архітектори пояснюють, що не так з новим сквером біля кінотеатру «Жовтень»

Будинок без ліфта

Відсутність ліфту може бути суттєвим недоліком старого будинку. У нас, наприклад, його не передбачає планування. Ліфт можна лише винести на вулицю і, як наслідок, пожертвувати вікнами. Для мене, наприклад, це неприпустимо. Я палка шанувальниця вікон. Тому для багатьох людей такий будинок буде просто некомфортним. 

Утім, я особисто сприймаю це як перевагу. Коли декілька разів на день піднімаюся на п’ятий поверх, це добре тримає в формі. 

Коли дитина була маленька, було складніше. Візочок доводилося паркувати внизу. А малого треба було нести на руках. Іноді до нього ще додавалася важка сумка. Зараз, коли дитина ходить сама, цієї проблеми немає. 

Для нашої няні, яка з нами дуже давно, це створює дискомфорт. Тому коли вона залишається з дитиною, то маємо день без прогулянки. Але я ставлюся до цього спокійно. 

Нам також дуже пощастило з охайним і доглянутим під’їздом. Сусіди подбали про нього до нашого переїзду. А загалом, звісно, під’їзди в старих будинках – це величезна проблема. Ми з цим стикалися раніше.

Потреба простору і нелюбов до висоток

Ми переглядали квартири в нових будинках, але жодна з них нас не привабила. 

На Подолі поселилися не одразу. Перед цим жили на вулиці Цвєтаєвої на Троєщині. Для мене це було емоційно складно – я відчувала надмірну концентрацію людей на квадратний метр. 

Навіть на час фулбрайтівської стипендії в США нам вдалося знайти затишний чотириповерховий будинок.  Він був розтягнутий вшир, а не вгору. Мешканці були розпорошені у просторі. Не було відчуття тісноти і перенаселення. 

На Межигірській ми мешкали в затишній невеликій квартирі в дореволюційному будинку, де вітальня поєднувалася з кухнею і була лише одна спальня. З двома дітьми (а третьої тоді ще не було) нам було вже тіснувато. Ми мріяли про дитячу кімнату, яку, зрештою, вдалося облаштувати в новій квартирі. 

Коли ми заселялися, Поділ був дорогим, але ще не таким дорогим, як, скажімо, вулиця Січових Стрільців. Це теж мало свій вплив. 

Середня вартість квадратного метра квартири у старому будинку на Подолі наразі становить близько 50 тисяч гривень. Тому подібна трикімнатна квартира на вторинному ринку зараз коштуватиме близько п’яти мільйонів гривень. [Прим. ред.] 

Мені до вподоби сталінки, адже в них досить просторо, високі стелі, широкі квадратні вікна тощо. У львівському будинку, де я виросла, до стелі було чотири метри. Завжди здавалося, що цей простір слід якось використати – зробити там якийсь внутрішній балкон тощо. Поправити штору там можна було лише за допомогою спеціальної палиці, а щоб викрутити лампу, доводилося ставати на два столи. З іншого боку, це ніби давало можливість вільно дихати. Цей простір для мене досі надзвичайно важливий.

Читайте також: Як ми відклали кошти на смарт-квартири в передмісті й чому хочемо тепер звідти переїхати