Війна вибила ґрунт з-під ніг багатьох українців, більша частина населення втратила роботу, мільйони людей вимушені були залишити свої домівки й шукати прихистку деінде. Сьогодні розповідаємо про київських урбаністів, які залишились у Києві, аби захищати рідне місто та допомагати кожному, хто цього потребує у воєнний час.

Геннадій Новіков,
координатор волонтерської ініціативи
«Солом’янські котики»

До війни Геннадій разом з командою координував учасників Громадського бюджету Києва (з 2016 року), брав участь в організації та координації Маршу за Київ та численних урбаністичних проєктів Солом’янського району.

У Солом’янському хабі, де я займаюся координацією (приймальня депутатки Київради Ксенії Семенової та нардепа Романа Грищука) все розпочалося ще 22 лютого, коли ситуація сильно нагніталася. У нас пройшли збори всієї команди з 30-40 людей, де ми обговорили покроковий план дій на випадок початку війни: де ми збираємося, що ми беремо з собою, чи є у всієї команди тривожні валізки тощо. Тому 24 лютого ми з моєю дівчиною дуже оперативно зібралися, взяли котів і вже близько сьомої ранку були в хабі. Туди вже підтягнулась більша частина команди. Ми закупили продуктів на всіх та зняли готівку.

Після обіду я пішов у свій районний центр комплектування — хотів забрати підписані документи про вступ до ТрО, які подавав ще 22-го. Проте провів там наступні кілька днів й, порадившись з молодими офіцерами, було вирішено, що більше користі я принесу на своєму місці як волонтер. До речі, саме з центру комплектування я сформував один з перших запитів до майбутніх «Котиків»: десятки людей мусили залишатись там на ніч, чекаючи на розподіл, а спати доводилось на стільцях. На мій запит оперативно доставили матраци з гуртожитків, аби забезпечити людські умови для нічного часу.

Глобально у хабі почали отримувати запити з усіх боків й стихійно все закрутилося. Далі виник канал у Телеграмі — ми довго сперечалися, як його назвати. По «котикам» одразу був консенсус — це улюблена тварина половини нашого колективу, а ось які це котики — Київські чи Солом’янські? На той час ми вже закривали потреби зі всього Правого берега, не лише свого району, проте все ж вирішили розвивати київський бренд «Соломи».

Щойно ми запустили канал з мінімальними описами того, чим можемо допомогти й реквізитами, — все й розпочалося. Перші кілька тижнів були настільки інтенсивними, що не залишалось часу підняти голову. Але був шалений драйв і розуміння того, що треба робити.

В нашій постійній команді десь 30 людей, але за час війни хоча б день присвятили допомозі разом з «Котиками», напевно, понад 300 волонтерів. Ключовими координаторами зараз також виступають Андрій Єрофєєв (КПІ) і Валентин Майданюк (НАУ). Основні напрямки роботи: кол-центр, координація, логістика, екіпажі, які все розвозять, та управління складами. Один з наших найсильніших складів — медичний.

За час війни ми вже отримали понад 2500 заявок на допомогу. У нас зараз немає можливості точно підбивати статистику, але за моїми враженнями десь 70% з них ми виконуємо.

Топ-3 запити до нас (і до решти волонтерів України): бронежилети, каски та тепловізори (і ще рації). Але цими запитами ми займаємось лише епізодично — не маємо експертизи, тому направляємо до профільних фондів. Запити, які ми успішно закриваємо: тактичний одяг та розвантажувальні жилети, термобілизна, рукавички, наколінники, взуття — хлопці приходили до військкоматів у кросівках, тож перші кілька тижнів серед найпопулярніших запитів були саме берці. Є й дикі заявки типу доставити комусь піцу.

Через наші рахунки вже пройшло понад чотири мільйони гривень. Нам дуже важлива прозорість та звітність, ми все записуємо, тому, коли переможемо, легко підіб’ємо статистику за нашими таблицями й все опублікуємо.

У роботі нам дуже допомагають прямі контакти з постачальниками та інші зв’язки депутатів. Та й взагалі усе це було б неможливо без того шляху, який команда хабу разом проходила багато років, включаючи передвиборчі кампанії, щорічні перегони у Громадському бюджеті та інше.

Зараз «Котики» стали певною франшизою: вже з’явилися Печерські, Львівські та Чернівецькі. Я за те, щоб живі ініціативи інституалізувалися — це корисно, бо виділяє з натовпу, дає якийсь стандарт роботи та системність. Я тішуся як дитина, коли хтось формулює запит на нових «Котиків». До нашого штабу зараз нових волонтерів не набираємо — у нас повний комплект.

Страх, звісно, відчуваємо, як і всі, але він лише більше драйвить. Іноді я дивуюся, чому «батарейка» ще не сіла, адже темп дуже інтенсивний. Команда хабу проходила кілька виборчих кампаній і це віддалено нагадує те, що відбувається зараз, проте тоді ми точно знали, що є фінальна точка і знали, коли вона настане. А зараз ми теж знаємо, що вона є, але не знаємо, коли все скінчиться. Тому не можна, щоб батарейка сідала, а вона й не сідає — кожен робить своє й це наближує усіх нас до перемоги.

З поганого варто зазначити, що за місяць війни ми побачили, як неефективно зараз діють міська та районна влада. Особливо це стосується їхніх територіальних гуманітарних штабів, куди приходить вся гуманітарка. Куди вона розподіляється — незрозуміло. Вони мають гарну версію, що це недоторканний запас на випадок оточення Києва, але немає чіткої прозорої звітності про те, скільки й чого зайшло. Вони списують все на секретність інформації, але ж можна, не звітуючи публічно, хоча б на запити депутатів давати адекватну картину, що де і скільки знаходиться. Гуманітарка є різна і там точно знайдуться речі, які можна використати тут і зараз, закриваючи потреби незахищених верств населення та військових. Зараз, на жаль, потреби, які мають закривати люди на зарплаті — чиновники — цього не роблять, і доводиться цим займатися волонтерам.

Маша Назарова,
військовий медик,
інструктор з тактичної медицини

До війни Маша виступала ініціаторкою і координаторкою проєкту РеаніМетро — ініціативи зі встановлення дефібриляторів у метро та навчання працівників метрополітену першій допомозі, також Маша була серед організаторів Маршу за Київ.

У день повномасштабного вторгнення Росії я перебувала в США у робочій поїздці, яку очевидно довелося перервати. Частина нашої делегації одразу першим рейсом поїхала додому, а я з колегами лишилася на кілька днів для того, аби скупити всі можливі аптечки й медичні засоби для військовослужбовців в найближчих штатах. 

Як військовий медик, я брала участь у захисті України з 2014 року і знала, що у нас не вистачатиме аптечок. Тому ми скупили все що було у найближчих трьох штатах і полетіли з цим додому. У нас вийшло 55 валіз — усе роздали за кілька днів.

Аптечки отримали підрозділи ЗСУ, спецоперацій, ТрО та прикордонники. Ми знали потреби підрозділів, бо готувались до війни, проводили тренінги з тактичної медицини для військових та решти мешканців, точно знали, що навчатимемо й під час війни. Фінансово з аптечками та медзасобами нам допомогла місцева діаспора в США — люди дуже хотіли допомогти. 

Щойно я повернулась в Україну, одразу почала проводити тренінги з тактичної медицини. Я займаюсь цим вже вісім років і є співавторкою офіційної програми з тактичної медицини для збройних сил України. Адже не достатньо надати кожному підрозділу найкрутішу аптечку — ще необхідно навчити нею користуватись, надавати домедичну допомогу.

Зараз у три рази збільшилася чисельність людей, які захищають Україну. На жаль, багато хто не має навіть загального військового вишколу, а тим паче навичок з тактичної медицини, яка є життєво необхідною на фронті. Ми вже три тижні в режимі нон-стоп проводимо тренінги, але підрозділів, які потрібно навчити, не стає менше. Мобілізовані всі інструктори, які лишились в Києві та мають можливість навчати.

Під час тренінгу для одного з підрозділів, який стоїть на виїзді з Києва в сторону Ірпеня, в сусідній блокпост влучив снаряд — у нас було четверо поранених. Тренінг одразу перейшов у практику: ми оперативно надали допомогу чотирьом пораненим і відвезли їх у госпіталь.

Найскладнішими зараз є запити підрозділів зі спецоперацій або медиків, які довго перебувають з постраждалими. Для військовослужбовців тренінг може бути доволі коротким, тому що вони швидко передають пораненого в госпіталь, але навчити медика — це не день, не тиждень, і не місяць. Навіть якщо у людини є медична освіта, це все одно займає багато часу. На жаль, зараз ми не маємо можливості правильно та якісно задовільняти такі запити.

В Збройних силах зараз вистачає бійців, багато людей туди записались, а от окремих фахівців іноді не вистачає — зокрема військових медиків. Спеціалісти гинуть, а замінити їх немає ким. Я постійно десь трошки допомагаю на виїздах, бо там на місці фахівця немає.

Коли я працювала в Медичному управлінні Генштабу ЗСУ, ми створили навчальний центр з тактичної медицини — це був перший центр підготовки військових медиків для Збройних сил. З 2017 по 2022 рік — за 5 років його існування — у нас не було жодної втрати серед випускників. А за місяць повномасштабної війни вже загинули понад десять випускників нашого центру.

Влад Самойленко,
солдат-волонтер 204 батальйону,
займається евакуацією мешканців із зон бойових дій

До війни Влад був ініціатором міських проєктів та головою ГО Urban Crew, виступав експертом з безпеки дорожнього руху Команди підтримки реформ Міністерства інфраструктури України.

Війна для мене почалася у Києві, я діяв за своїм планом: відвіз дівчину й родичів за межі Києва, сам повернувся і вступив до ТрО. Я ще не мав контракту, але тренувався у підрозділі свого району, був там з усіма знайомий. Питання про те, що робити, не стояло, — це моє рідне місто і я пішов його захищати.

Перших два дні пішли на те, щоб отримати зброю, вступити в штат і отримати вказівки, але мій, можливо, соціальний капітал сприяв тому, щоб я мав певну свободу дій і міг займатися чимось не лише на районі. Відтак я почав забезпечувати амуніцією, харчуванням та необхідними речами підрозділи в різних кінцях Києва. Згодом переключився на Ірпінь, забезпечуючи їм харчові продукти, амуніцію та ліки, які можна було швидко дістати, а назад вивозив людей.

З Ірпеня до блокування міста ми встигли вивезти кілька десятків мешканців. А саме п’ятого березня їхали великим автобусом разом з колоною і потрапили під оточення й обстріли, танки і бронетехніка росіян перегородили в’їзд у місто. Після того у нас змінилась концепція евакуації людей, ми розділили її на декілька етапів: до Романівського мосту і після. Я думаю, що кілька сотень ми точно звідти витягнули. Потім ми почали займатися Черніговом і звідти також певну кількість людей евакуювали.

В Ірпені були неприємні епізоди, коли ми потрапляли під інтенсивні обстріли, все палало і свистіло. Я відчував відповідальність за людей, яких туди завіз з допомогою, тож було страшно. Одного разу в нашу машину прилетіли три осколки від мінометного обстрілу. Я щасливий, що пройшов заздалегідь тренінг з тактичної медицини — зміг врятувати людині ногу і життя, зупинивши кровотечу. Він уже почав ходити.

Взагалі за місяць війни кілька разів доводилось брати свої або чиїсь турнікети та зупиняти кровотечу. Не всі бійці у нас вміють це робити чомусь. Дуже раджу курси з тактичної медицини кожному — навички необхідні навіть у мирний час.

Якщо говорити про евакуаційні процеси і доставку гуманітарних вантажів в критичні точки, наразі гострою проблемою є генератори, паливо, медикаменти, харчові продукти. Я думаю, скоро ще стикнемося з питаннями очищення питної води. Також було б доречно отримати певний хімзахист про всяк випадок. А поки ми працюємо над захистом складів від погодних умов.

Мене найбільше надихає те, що ми допомагаємо людям, нас ідентифікують і довіряють нам. Надихає організація процесів і люди, які в них залучені. Часто ми дуже різні, але разом виконуємо певний фронт роботи — кожен зі свого боку. Ці люди довіряють мені, а я хочу їм віддячувати правильною координацією процесів і ще більшою ефективністю. Ми весь час в роботі, займаємось правильними речами, які приносять користь людям і неодмінно допоможуть перемогти.