Чому британці почали ненавидіти велосипедистів?

Британські велосипедисти почали помічати, що рівень агресії до них у суспільстві значно зріс у останні два роки. Журналістка The Guardian Хелен Підд їздить на велосипеді вже майже два десятки років і не пригадує нічого подібного раніше. Нещодавно у розмові з нею один водій заявив: «Була б моя воля, поставив би всіх велосипедистів до стінки та розстріляв».

Юристка з Манчестера Джейн Бедфорд, яка крутить педалі з самого дитинства, підтверджує це спостереження. За останні пів року її атакували двічі. Чоловік на Mini, з дитиною на передньому сидінні, перекрив їй проїзд до McDonald’s drive, на що вона вигукнула: «Та блін!» Це розлютило водія настільки, що він закричав: «Стули писок, жируха» та переслідував її на автівці до самої квартири.

У серпні таблоїд Daily Mail розмістив на першій шпальті статтю про наміри уряду запровадити реєстраційні номери для велосипедів і обмежити швидкість цього транспорту. Хоча далі балачок справа не пішла — зрештою, обов’язкові велосипедні номери поки існують лише у Північній Кореї — велосипедисти свідчили, що люди почали нападати на них, розмахуючи номером газети.

Зростання агресії до велосипедистів у Великій Британії заслуговує подиву, зокрема, тому, що їхня частка дуже мала у порівнянні з багатьма іншими країнами Європи. Так, до пандемії заледве 0,9% поїздок здійснювалися на велосипеді. Через карантини ця частка зросла вдвічі. Останні дані свідчать, що здорожчання пального й далі стимулює користування велосипедом — однак цифри виглядають мізерними на тлі, скажімо, Нідерландів, де 27% усіх поїздок — на велосипеді.

Ще одна невідповідність — рівень ненависті в суспільстві ніяк не співмірний до загрози, яку становлять люди на велосипеді. У 2020 році четверо людей загинули під час зіткнення з велосипедистами. А ще — 141 велосипедист загинув внаслідок зіткнення з автомобілями. 

«Чому водії не дякують нам за те, що ми не додаємо зайву металеву бляшанку до їхніх автомобільних корків? Чому не вдячні за те, що їхнє серце здоровіше?» — запитує Хелен Підд.

Вона намагається зрозуміти причини агресії. Дехто припускає, що водіїв дратують обтягнуті лискучою лайкрою сіднички велосипедистів. Кілька років тому австралійські дослідники справді виявили, що спеціальний одяг сприяє іншуванню, дегуманізації, і водії бачать велосипедистів «не зовсім людськими істотами».

Інші дослідження показувало, що світловідбивні жилети та шоломи спонукають автомобілістів поводитися ризикованіше щодо велосипедистів. Британські вчені зафіксували, що водії дотримуються меншої дистанції, якщо велосипедист у шоломі. Водночас дистанція збільшувалася, якщо водіям здавалося, що на ровері їде жінка (дослідник начіпляв на себе перуку з довгим білявим волоссям).

Колишній олімпійський чемпіон Кріс Бордмен у 2017 році почав відповідати за пішохідну і велокультуру в Манчестері й відтоді вирішив більше не вдягати велокостюм і шолом. «Багато людей саме в цій країні — не в інших — уявляють велосипедиста як чоловіка середнього віку в лайкрі», — зазначав він. Тож він намагався вживати поняття «людина на велосипеді», аби нагадувати, що за велокермом саме людина.

Бордмен любить казати, що велосипед — це для тих, хто лінується ходити. Тобто це не якась специфічна спортивна культура, а просто зручний спосіб дістатися до місця призначення. 60% школярів у Нідерландах добираються до школи на велосипеді не тому, що вони «велосипедисти», а тому, що так швидше, ніж пішки.