Війна не питає, чи готовий ти до неї, не цікавиться твоїми здобутками та планами на майбутнє. Вона приходить до твого дому у вигляді окупації, руйнувань та страху за життя. Для України війна почалася ще 2014 року, але її наслідки торкнулися лише частини українців – мешканців Криму та Донбасу. Тоді люди, які не готові коритися окупаційній владі, змушені були полишити свої домівки та втекти на підконтрольну Україні територію.

Станом на вересень 2014 року, згідно з даними Агентства ООН у справах біженців, загальне число внутрішньо переміщених осіб становило понад 275 тисяч осіб. З них 257 тисяч – переселенці з зони бойових дій на Донбасі, 18 тис. — з окупованого Криму. Всього, до початку повномасштабного вторгнення, кількість ВПО перевищила 2 млн осіб.

Багато з них вирішили будувати нове життя в Києві та містах-сателітах: Ірпені, Бучі, Гостомелі тощо. Переважно тому, що тут гарна місцевість, розвинена інфраструктура та активна забудова, а ціни на житло вигідно відрізнялися від столичних.

Однак з початком повномасштабного вторгнення, у лютому-березні, мешканці цих містечок відчули на собі всі жахи окупації та масованих обстрілів, багато житла було зруйновано. Колишні переселенці стратили все вдруге.

Як складається їхнє життя, як вони переживають цю воєнну зиму у відсутності домівок та які мають плани на майбутнє – розбирався «Хмарочос».

Андрій Шпигунов, 50 років,
виконавчий директор благодійного фонду

Я народився і все життя прожив у місті Керч в Криму. Там одружився, там народилися два мої сини (зараз їм 20 та 12 років). У Криму ми також займалися благодійністю: збирали та передавали гуманітарну допомогу, проводили освітні програми, мали християнський дитячий табір. Все було офіційно, ліцензовано Міністерством освіти АР Крим.

Коли почалася окупація Криму, перші кілька місяців ми чекали на звільнення. Ані ми, ані наше оточення не могли повірити, що можна отак зухвало прийти й забрати частину іншої країни. Сподівалися, що це ненадовго.

В травні 2014 ми зрозуміли, що робити тут більше немає чого. Або брати російський паспорт, або в тебе не буде нічого. До того ж нашу діяльність могли заборонити, бо ми отримували донати з США, а окупаційна влада цього не дозволяє. Отже, ми почали закривати всі свої справи, розраховуватись з людьми, продали табір місцевому бізнесмену (він пропрацював ще два роки і був перепрофільований) і шукати нове місце на материковій Україні. Влітку 2015-го ми з родиною остаточно переїхали в Ірпінь.

В Ірпені ми придбали на виплат приватний будинок і відновили свою діяльність. Проводили освітні і святкові програми, залучали міжнародних донорів, організовували табори вже тут. Також тут поповнилася наша родина – в 2019 році ми взяли під опіку 3-річну дівчинку з дитячого будинку.

До війни ми трохи готувалися, бо вже знали на власному досвіді, на що здатна росія. Ми передбачали можливість евакуації, тому орендували базу відпочинку на Львівщині з метою вивозити туди родини з дітьми, які потребуватимуть цього. Рахували, якщо все минеться й не знадобиться – буде нова база для табору.

24 лютого дружина мене розбудила зі словами, що почалася війна. Вже наступного дня вона з молодшими дітьми поїхала на Львівщину, сюди ж ми скеровували всіх ірпінчан, хто звертався за можливістю тимчасового прихистку. Ми зі старшим сином і друзями пішли до ТЦК, але там нас «завернули». Тоді ми також поїхали на базу, працювали там: приймали людей (було багато біженців з Маріуполя, Чернігівщини, Київщини), допомагали виїхати за кордон, збирали і розвозили гуманітарку.

Наприкінці березня зі мною зв’язалася сусідка й сповістила, що в наш будинок прилетіла міна. Дружина дуже плакала, коли дізналася про це. Ми тільки цієї осені закінчили ремонт і навіть пів року не встигли пожити в оновленому будинку.

На початку квітня я вже був в Ірпені. Руйнування були суттєві. Вибило усі вікна, завалилися одна стіна, вхідні двері та паркан вибуховою хвилею винесло на дорогу. Все було посічено уламками. Взагалі дім був як чужий. Було відчуття, ніби наругалися над тобою особисто.

Довелося викинути всі меблі, речі – все було в непридатному стані. Залишились тільки інструменти. Після цього ми дали заявку в Дію і міськраду про фіксацію пошкоджень. Комісія склала акт про те, що житло непридатне до використання, адже зруйновані несучі стіни і конструкції. Таким чином ми потрапили під державну програму відновлення зруйнованого житла. Тепер наш будинок будуть зносити та на його місці будуватимуть новий.

Зараз ми знову усією родиною в Ірпені. Проживаємо в будинку друзів. Вони також переїхали з Керчі свого часу, а зараз за кордоном. Влітку ми провели табори на Львівщині та в Ірпені, зимою – різдвяні програми. Займаємося благодійністю. За донорські кошти та донати українців з-за кордону закупаємо генератори, буржуйки, акумуляторні станції, ковдри, ліхтарики для багатодітних сімей та мешканців громади, чиє житло також постраждало.

Старший син навчається в податковому університеті, молодший у школі, донька поки з нами вдома, бо у її садочок було влучання і його ще не відновили. Ми лишаємось тут і робимо, що можемо. Треба ж активним та завзятим людям відбудовувати країну.

Ольга Суділовська, 37 років,
вчителька української мови

Я народилася і жила в Криму, в смт Красногвардійське (Курман), розташоване між Джанкоєм та Сімферополем. Там я здобула педагогічну освіту в Національному Таврійському університеті. За першим дипломом я вчитель російської мови, за другим – української. Працювала в місцевій школі.

Коли у 2014 році почалася окупація, я сприйняла це дуже болісно. Не уявляла себе громадянкою рф. Я з проукраїнської родини, моя мама з Білої Церкви. Я не могла толерувати це все і мовчати. Ділилася своїми поглядами з колегами, учнями. До мене приходили представники окупаційної прокуратури та ФСБ, пропонували «закрити рота», якщо я хочу продовжувати працювати.

Але останньою краплею стало, коли вийшло розпорядження зняти у класах всю українську символіку. Я відмовилась це зробити. І тоді мені довелось звільнитися. Так ми з чоловіком і 6-річною донькою у квітні 2014 переїхали до Києва. Спочатку жили у друзів, потім орендували квартиру. Я влаштувалася викладачкою української мови у гуманітарному ліцеї.

2016-го року мені вдалося продати квартиру у Криму і ми придбали житло у новобудові в Ірпені. Поступово робили ремонт, який повністю закінчили за рік до вторгнення. Тут народився молодший син.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виїхали з Ірпеня на третій день, коли підірвали міст. Саме тоді ми зрозуміли, що ворога будуть зупиняти на підступах до Києва і ми опинимось на лінії фронту. Спочатку поїхали до родичів у Черкаську область. Звідти вирішили з дітьми та сестрою прямувати до Польщі.

У Польщі нас прийняли дуже гарно, надали житло, допомогу. Я продовжувала викладати онлайн, плюс мала місцевий підробіток. Але все одно ми почували «в приймах». Пильно слідкували за розвитком подій в Україні.

У квітні, коли Київщину звільнили, ми дізнались, що в наш будинок влучила ракета. Повністю зруйновано дах, комунікації та верхній поверх. А наша квартира була саме на верхньому поверсі.

Ми зафіксували руйнування в Дії, пройшли всі потрібні процедури. Маємо на руках акти та рішення про компенсацію. Хоча її розмір досі не встановлено.

Чоловік, після повернення до Ірпеня, отримав місце в «Залізному містечку» – тимчасовому прихистку від «Укрзалізниці» зі списаних вагонів. У листопаді його закрили, а мешканців переселили у модульне містечко «Дубки». Ми з дітьми як раз повернулися в Україну та отримали там кімнату для всієї родини. Але проживати у модулях взимку не дуже комфортно, тому зараз ми орендуємо квартиру в Ірпені. Придбали акумулятор, обладнали безперебійний інтернет. Я викладаю онлайн у приватній школі. Донька вчиться в ліцеї, син пішов в перший клас ірпінської школи.

Наш будинок зараз відновлюють мешканці власним коштом. Збирають по 40 тис. гривень з кожної квартири, щоб замінити дах, оновити комунікації, навести лад. Але, якщо нижні і середні поверхи отримають після цього цілком житлові умови, то в нас ще попереду багато роботи. І в середині квартири не вціліло нічого. Тож ми не розраховуємо на повернення найближчим часом. Чекаємо перемоги, накопичуємо кошти на відновлення та сподіваємось на якусь компенсацію від держави. Хочемо вірити, що події, які були на початку війни, більше не повторяться.

В мене є мрія – після деокупації провідати рідний Крим. Але головне зараз – перемогти».

Олександра Єськова, 42 роки,
співзасновниця студії дизайну інтер’єрів

«Я народилася і виросла у Донецьку. Мій тато родом з Рівного, потрапив на Донбас по розподіленню після інституту у Львові. Наша сім’я завжди була дуже творчою. Займалися мистецтвом, виставками, дизайном. В нас були клієнти з усього світу. Але ми завжди хотіли презентувати рідний Донецьк, як сучасне культурне місто. Співпрацювали з легендарним донецьким аеропортом ім. Прокоф’єва, проводили там експозиції.

В нас була ідея створити на Донбасі музей сучасного мистецтва. Ми навіть отримали на це грант та майже оформили приміщення. Ми дуже любили своє місто і не планувати з нього їхати. Але в наші плани втрутилася війна.

У лютому-березні 2014 року Донбас окупували просто на наших очах. Ми жили в центрі міста та бачили, як автобусами завозять озброєних військових без розпізнавальних знаків. Наш син тоді був шестимісячним немовлям і це було дуже страшно.

Кілька місяців ми ще сподівалися на «перелом» ситуації, але в травні терпець урвався. Спочатку озброєні люди зупинили нас і хотіли забрати машину. Ми тоді дивом втекли. Потім біля нашого під’їзду стояв замінований автомобіль. Часто було чутно перестрілки. Страшно вийти на вулицю.

Тоді ми зібрали необхідні речі, документи й поїхали у Київ. Після цього ми жодного разу не були у Донецьку. Наша квартира так і залишилась там закритою. У Києві ми багато разів змінювали житло, бо багато орендодавців мали упередження щодо біженців з Донбасу. Потім придбали свою в житловому комплексі на лівому березі.

За кілька днів до війни ми вирішили переміститися у квартиру мого батька в Ірпені, бо біля нас не було жодного бомбосховища чи підземної станції метро. А наш попередній досвід говорив, що воно знадобиться. 24-го лютого ми прокинулися під вибухи з боку Гостомеля. Довго чекати не стали, зібрали, як і минулого разу, трохи речей і документи, та поїхали в сторону кордону. Наступного дня ми були у Польщі, за десять днів – у Німеччині. Де залишаємось донині. Спочатку жили у таборі для біженців, потім – у гуртожитку, зараз нам виділили невелику квартиру. Для мене головне зберегти дітей і життя, а не майно. Країна – це перш за все люди, все інше – другорядне.

З початку війни ми, вперше в житті, повністю припинили свою професійну діяльність. Не беремо замовлень, зовсім немає натхнення та настрою. Я займаюсь волонтерством для допомоги біженцям, а також веду канал на Ютуб, де розповідаю про події в Україні, відвідую мовні та професійні курси у Німеччині.

Будинок, де розташована татова квартира, посікло уламками снарядів. Житло потрібно відновлювати. Але тато поки що виїхав до нас і зараз тут живе і лікується. Він весь час говорить, що обов’язково повернеться додому, братиме участь у відбудові.

Ми ж ще не вирішили остаточно. Поки залишаємось тут. Ми любимо Україну і хочемо жити у Києві, але коли вдруге стаєш біженцем і маєш починати все з нуля, не знаю, чи відважимось ми на це ще раз».

Повернути житло та віру у майбутнє

За словами заступника голови Київської ОВА Миколи Бойка, у Київській області вже відновлено понад 6 400 об’єктів, пошкоджених внаслідок російської збройної агресії. Ще майже 3 700 об’єктів відновлені частково – в них забезпечено життєдіяльність. Проте ніхто з наших героїв ще не відбудував своє житло. Як і тисячі їхніх колишніх сусідів, які тимчасово мешкають у знайомих, орендованих квартирах або за кордоном.

Відбудова та повернення людей після перемоги має стати пріоритетним завданням для місцевої влади. Щоб не втрачати проактивний людський потенціал, потрібно повернути цим людям житло та віру у майбутнє в Україні. Адже вони одного разу вже будували все з нуля.