Історично, переважна більшість сіл завжди тримала рівновагу між обсягом продукту, який можна отримати з наявних земель – і чисельністю населення. Це пов’язано з тим, що обмежена кількість продукту здатна забезпечувати гідним рівнем життя обмежену кількість людей. 

Коли село перенаселювалося – у відповідь виникав природній відтік мешканців у сусідні села або у міста. Таким чином, неначе живий організм, село підтримувало свою сталість. 

В радянський період з’являється ідея, що сільське господарство можна перетворити на своєрідну фабрику. Відбувається колективізація – і всіх мешканців села змушують іти в колгосп. 

У цей період із сіл забороняється виїжджати самостійно. Щоб поїхати кудись з села, необхідно отримати дозвіл. По суті, сільрада стає конвоїром. Кількість людей в селах починає стрімко зростати.

В результаті, підвищується щільність населення. Саме в цей період у східних і південних селах України з’являються нинішні щільні вулиці «двір-у-двір». При кожному дворі в родини від 30 до 60 соток землі. З цієї площі можливо виростити продукти хіба що для себе. Колгоспи позбавили селян змоги виробляти надлишки і продавати їх. Населення стає залежним від колгоспів.

Внаслідок такої політики, до 70-х років у селі виникає не тільки перенаселення – але й шалена бідність. В кінці 70-х років це «кріпацтво» закінчується – людям в селах видають паспорти і тепер вони можуть самостійно виїжджати. 

Починається масовий виїзд, який ми спостерігаємо і по нині. Якщо дивитися на цю динаміку без контексту – дійсно, складається враження, що село вимирає. Людей стає менше і здається, що скоро не стане взагалі.

Але необхідно враховувати історичний контекст. Класична форма розселення в селі – життя «кутками». Певні групи домоволодінь групуються навколо вигонів, а навкруги розташовується необхідна для комфортного існування кількість земельних угідь. Це структура зі щільністю населення набагато нижчою за нинішню, лише віддалено схожа на сучасне село.

Після розпаду союзу, почалося природнє повернення сільських громад до тієї органічної та історично сформованої урбаністичної організації, що була до совєтів. Це повернення помилково асоціюють зі зникненням.

Якщо дивитися на динаміку з такого кута, то відбувається реорганізація та повернення села в його органічний стан. Цей рух повільний – і більшість людей, що могли залишитися в селі та розвивати своє фермерське домогосподарство, не роблять цього, бо не бачать сенсу. Втім, незалежно від втручань держави чи бізнесу – цей процес відбувається і буде відбуватись. 

Хоча процес і самостійний, за умови підсилення підтримки малих фермерських господарств, реорганізація станеться швидше і якісніше. Села збережуть більше свого автентичного населення, розуміючого сільський триб життя.

Ідеальним рішенням могла б бути державна програма, що спонукатиме людей не шукати кращої долі в містах чи навіть інших країнах. Це може бути як підтримка ініціативної частини громад через існуючу адміністративну структуру старостатів, так і окрема агенція розвитку малих громад. 

Хорошим прикладом може послугувати УКФ – з простою, зрозумілою пропозицією «гроші йдуть за ініціативою». Це стимулюватиме селян застосовувати локальні знання, вивчати і берегти місцеві культурні особливості, самореалізовуватись вдома. А успішний селянин – це і якісні, зручні села для життя.