Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 292 днів. За цей час ми опублікували 23594 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?
Олександр Столовий
Українське село має велику кількість нерозкритих потенціалів. У кращому випадку, вони лежать на поличці в майстерні або покриваються пилом у погребі. В гіршому – викинуті на горище нащадками, які так і не второпали, що їх дідусь Микола був геніальним.
Наприклад, унікальний лікер з диких ягід, який роблять в моєму рідному селі Козіївці. Якщо він стоїть у погребі – то там він і стоятиме. Вартість його залишатиметься копійчаною, а найприкріше – ніхто про нього не дізнається.
З часом ці потенціали вмирають і зникають безслідно. Особливо якщо це нематеріальні речі – культура застільної пісні, автентичні локальні танці або будь-яка інша форма фольклору. Так зникають безповоротно виплекані поколіннями традиції; пласти виняткових знань, зібраних по крупинці протягом сотень років; неповторні технології, рецепти тощо.
Але муміфікація та музеєфікація села – безглуздя. Логіка села і «сільського» побудована на практичності і функціональності. Крім того, ми не можемо нікого змусити залишатися в селі. Необхідно виявити потенціал і допомогти в його розвитку. Люди мають побачити можливість самореалізації в селі, можливість інтегруватися в сучасну економіку.
На прикладі моєї Козіївки – я знав людину, яка робить гнічені сливи (козіївська технологія). Цю людину я вмовив почати невелике виробництво, перекривши її фінансові ризики своїм коштом. Коли вона побачила прибуток за перший сезон, моя підтримка в наступному сезоні вже не була необхідна.
Після цього кейсу самі-собою з’явилися три нових приклади. Побачивши успіх односельця, до мене прийшли ще 3 людини – і домовились про таку саму підтримку їх з їхніми автентичними стартапами. Люди в селі хочуть і готові бути проактивною частиною великого світу – треба лише допомогти їм зробити перші кроки.
В Україні багато сіл, де, наприклад, готують фруктові вина за місцевою технологією. Або де якийсь пришелепкуватий скульптор робить неповторні дерев’яні витвори в стилі наїв. Більшість сільських митців сприймаються односельцями як дивакуваті люди. Люди, яким нічим зайнятися, крім як страждати своїм дивним мистецтвом.
Скільки ще Парасок Плиток-Горицвіт приховує українське село – і скільки їх пішло в небуття, так і не показавши свій доробок світові? Скільки українських Коньяків та Шампаней пали жертвами колективізації та зникли назавжди? Ми дуже мало знаємо про цих диваків, які соромляться свого мистецтва та вмінь – чи просто не бачать у них цінності.
Та щойно ця дивакувата людина почне продавати свої дивакуваті роботи або навички – в очах односельців ці митці почнуть виглядати зовсім по новому. Ба більше, оточуючі почнуть і свої власні вміння сприймати зовсім інакше. Вони захочуть їх розкрити – та, можливо, зробити своїм головним джерелом доходу.
На мою думку, для того, щоб «включити» село в сучасну економіку, достатньо просто показати широкому загалу існуючий потенціал. Щойно такий «контент» з’явиться – з’являться люди, які будуть цим зацікавлені
Я вважаю, що необхідна мережа закладів, де кожен селянин може презентувати себе, свої продкути, своє мистецтво. Місце, де можна презентувати матеріальні та нематеріальні надбання села. Ці «універсальні простори показухи» або точки репрезентації мають бути створені у кожному живому селі – щоб якнайкраще розкрити надбання громади.
На додаток до просторів, потрібна ініціатива, що інформуватиме та консультуватиме сільські громади в цьому напрямку. Така інституція, також, має тимчасово взяти на себе задачу пошуку талантів і баєрів та подальшої модерації їх діалогу. Коли з’являться перші прецеденти укладених угод, потреба в такій модерації зникне (як демонструє мій досвід Козіївки).
Наприклад, в Україні дуже добре розвинена ресторанна сфера – і ресторатори полюють на унікальні продукти, рецепти тощо. То чому ж цьому не статися на основі таких точок репрезентації?
Якщо ту саму банку лікеру з диких ягід виставити в гарному приміщенні, з правильним інформаційним супроводом – це геть інший підхід. Це вже перше знайомство з чимось цінним, що є в цьому селі як продукт. І це може стати початком для мікро або навіть середнього виробництва просто на основі першого знайомства умовних київських туристів-рестораторів та місцевого виробника.
Від таких точок репрезентації, що якісно акцентують увагу на сільській продукції та сільській культурі, виграють усі сторони. З одного боку виграє українське суспільство в цілому, бо отримує нову індустрію та відкриває для себе цілий пласт креативної економіки. З іншого боку виграють безпосередньо селяни, отримавши можливість розкрити свій потенціал і заробляти на ньому.
Читайте також іншу колонку автора: Чи зникне українське село?
Звичайно, не всі мешканці села мають бажання і змогу створювати креативний продукт з доданою вартістю. Ті, хто хоче і може реалізуватися в селі – залишаться. Решта населення поїде в місто так само, як їде зараз. В результаті, деякі села розущільняться до окремих хуторів, а деякі зникнуть, бо не можуть нічого запропонувати сучасному світу.
Але там, де потенціал є, його треба виявити і розвинути. Таке «культурне сканування» дозволяє відокремити живе від мертвого і зберегти живе. Необхідно «підняти на поверхню» все те унікальне та життєздатне, що залишилося в селах. Ці знання, навички та продукти можуть зникнути разом з селом – а можуть стати новою підставою для його існування.
Цей матеріал є авторською колонкою та може не збігатись з позицією редакції
