Нещодавно ГО «Мапа Реновації» презентували пілотне дослідження «Вберегти спадщину: досвід Боснії та Герцеговини». У ньому автори розповідають про урбаніцид та культуроцид під час війни у Боснії, а також аналізують, як Україна може використати цей досвід у відбудові памʼяток, зруйнованих внаслідок російської агресії. Хмарочос проаналізував дослідження та презентує основні його тези.

Передумови війни

У 1992 році після легітимного проголошення своєї незалежності від Югославії Боснія і Герцеговина пережила війну та геноцид босняків. Через низку історичних подій на території Боснії проживали різні етноси, що сповідували різні релігії: босняки, хорвати та серби.

Сербська частина населення бачила своє майбутнє у складі великої мононаціональної держави . Через це у 1992 році території, заселені переважно сербами, проголосили свою незалежність та згодом стали називатися Республіка Сербська.

Сербські сепаратисти почали масово озброюватись та спричиняти заворушення на територіях Хорватії та Боснії у 1991 й на початку 1992 року. Офіційним початком війни вважається напад сербських сепаратистів на Сараєво 6 квітня 1992 року. 

Які обʼєкти зазнали найбільшого пошкодження?

Руйнування архітектури та культурних маркерів у містах працювали як інструмент геноциду разом із терором населення та численними актами насилля. Найбільших пошкоджень під час війни зазнали релігійні обʼєкти, більшість з яких були мусульманськими. Наступними за ступенем ураження були обʼєкти, що демонстрували ознаки давнього співіснування культур.

Облога Сараєва – столиці Боснії

Після взяття Сараєва в облогу Армія боснійських сербів та Югославська народна армія вчиняли з містом урбіцид. Його метою було унеможливити життя населення, зруйнувати базові функції та інфраструктуру міста.

Сараєвський Інститут Сходознавства було спалено разом із величезною колекцією артефактів, Національний музей Боснії та Герцеговини зазнав близько 500 обстрілів, а архів Національної та Університетської Бібліотеки у Міській Ратуші палав 15 годин, через що було втрачено близько 1.5 мільйона рідкісних видань.

«Як знищити людей, якщо не можеш вбити їх всіх? Ти будеш знищувати всі матеріальні докази їх існування. Ось чому мечеті зруйновані. Ось чому Інститут Сходознавства спалений», – сказав у 1993 році Ніхад Ценгік, член Сараєвського офісу Збереження культурної спадщини.

Методи культуроциду

У підконтрольних боснійським сербам регіонах частини зруйнованих споруд вивозили у віддалені локації та заховували, аби ускладнити процес пошуку, відновлення та доведення того, що будівлі існували.

У першу чергу, сербські сепаратисти знищували індикатори присутності мусульманської культури у захоплених населених пунктах, паралельно вбиваючи і депортуючи місцеве населення. 

Також бойовики руйнували архітектурну спадщину у місцях, де не відбувались бойові дії: напркилад, у місті Баня-Лука було підірвано дві великі мечеті Ферхат-Паша та Арнаудії.

Сербські сепаратисти також вдавались до так званої топографічної «сербанізації». Інколи після руйнування сакральних будівель на їх місці споруджували нові, православні, а також перейменовували на сербський лад міста. 

Реакція міжнародної спільноти

25-го травня 1993 року за ініціативи Франції було створено Міжнародний Трибунал для Колишньої Югославії (МТКЮ). Трибунал продемонстрував як тісно пов’язане збереження культурної та релігійної спадщини із правами людини на її використання, та як нерозривно культурна спадщина пов’язана з національною ідентичністю.

Першою і чи не єдиною іноземною організацією, яка приїхала до місця подій задля збереження спадщини, стала британська ГО «Порятунок Спадщини Боснії і Герцеговини» у 1993-му році. Надалі були також створені французька та шведська неурядові організації. Окрім зазначених організацій, до 1994-го року збереженням спадщини у Боснії опікувалися переважно місцеві професіонали та окремі небайдужі особи.

Післявоєнна регуляція

Поворотним моментом у вирішенні проблеми збереження культурної спадщини була розробка Додатку 8 до Дейтонських угод, підписанням яких у грудні 1995-го року ознаменувалося закінчення війни. 

Відповідно до Додатку, було створено Комісію зі Збереження Національних Монументів Боснії і Герцеговини, а саму спадщину визнано такою ж важливою, як і інші 10 чинників створення стійкого миру. На жаль, системна імплементація Додатку 8 затрималась майже на сім років.

Відбудова Сараєва у 1994-1996 рр.

У період 1994-1996 рр. у відновленні міста активно брала участь міжнародна спільнота. Було створено посаду спеціального координатора з Сараєво (СКС) від ООН. На жаль, відповідальні за відновлення скеровували бюджет переважно на базові потреби, а не на відбудову культурної спадщини.

Серед позитивних характеристик відновлень тих років можна зазначити їх позитивний психологічний ефект на містян, збереження культурних памʼяток як протест проти агресора, створення плану Дій «Відновлення Життя у Сараєво» за підтримки офісу СКС та досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами завдяки участі міжнародних представників.

Серед негативних аспектів відновлення можна назвати відсутність належних монітирингу та координації організацій, що проводили відновлення, недостатнє виділення коштів, відсутність ефективної співпраці між офісом СКС, урядом Боснії та місцевими організаціями, а також виключенням офісу СКС боснійських експертів з проєктів.

Відбудова Сараєва у 1996-2002 рр.

Відбудова 1996-2002-х характеризувалася повною залежністю від міжнародної допомоги, проте, на жаль, міжнародна спільнота не спромоглася сповна осягнути бачення містян щодо пріоритетів відновлення.

У 1996 функції офісу СКС перейняли Світовий Банк (СБ), Європейський Союз (ЄС) та Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (ЄБРР). СБ та ЄБРР керували відновленням міста у 1996-2002 і досягли кращих результатів, аніж офіс СКС у попередні роки. 

Відбудова Сараєва з 2014 по наш час

У відбудові 2002-2014-х Світовий Банк передав свої повноваженні Єврокомісії. Було видано Просторовий План Кантону Сараєво 2003-2023, який наголошував на необхідності відновлення традицій і культурної ідентичності міста.

Після 2014-х у місті існували руїни культурних пам’яток, для яких не запланували проєкти відновлення чи будівництва на їхньому місці нових об’єктів. Через це з’явилася певна напруга між тими, хто хотів забудувати зруйновані ділянки сучасними об’єктами та тими, хто хотів зберегти руїни в пам’ять про воєнні часи.

Також у цей період було налаштовано процедури взаємодії між донорами та інституціями, закладено стандарти захисту культурної спадщини в Боснії. Збільшилася і роль суспільства, активна частина якого все частіше відстоювала збереження культурних пам’яток.

У 2015 було розпочато втілення проєкту «Місцеві Громади» від Програми Розвитку ООН. На жаль, публічні обговорення було зведено до формальності. Громадянам нерідко пред’являли заздалегідь ухвалені документи.

Відновлення спадщини

На щастя, у 1990-ті Інтернет вже став широко вживаним інструментом. Уцілілим населенням були створені численні платформи та сайти, де збиралася інформація про втрачені об’єкти культури та історії, проводилися дослідження та архівація даних. Такі ресурси стали цифровими місцями пам’яті, спадщини та ідентичності, спробою залишити у пам’яті усе, що було втрачено та відібрано війною. 

У критичні перші десять років відновлення увага міжнародної спільноти була сконцентрована насамперед на головних символах руйнації культури у Боснії: Старому Мості у місті Мостар та Будівлі Національної Бібліотеки Боснії і Герцеговини у Сараєво.

На жаль, процес відновлення цих об’єктів систематично піддавався тиску з метою пріоритезувати швидкість над якістю чи збереженням автентичного вигляду.

Окрім кількох масштабних проєктів, реконструкцією історичних споруд займалися здебільшого репатріанти, постраждалі від етнічних чисток, біженці, боснійська діаспора та інші прихильники.

Спротив відновленню

Попри те, що у Додатку 8 було зазначено право на відновлення культурної та релігійної спадщини етнічних груп населення, до 2001 року фактична реалізація цих принципів була дуже нерівномірною.

У цей період представники сербських та хорватських національних груп активно намагалися завадити втіленню проєктів відбудови спадщини босняків. На місцях зруйнованих мусульманських пам’яток набули поширення випадки з вимогою проведення археологічних розкопок – аби довести первісність іншої етнічної та релігійної групи й відновити саме її спадщину.

Продовжувалися спроби змінити топографію місць, їх ландшафт та символічне значення. На місцях колишніх мечетей та мінаретів будувалися споруди іншої релігії з масивними хрестами.

Після інциденту у Бані-Луці в 2001, у якому близько 1000 радикально налаштованих сербів здійснили напад на 300 боснійців, методи імплементації Додатку 8 було переглянуто. Надалі відбувся перезапуск Комісії зі Збереження Національних Монументів Боснії і Герцеговини, до якої відтепер входили саме боснійські експерти. 

Особливістю комісії нині є також те, що номінувати на статус національної пам’ятки можуть містяни і громада, а комісія має протягом обумовленого часу перевірити та підтвердити (або спростувати) номінацію.

Комісія також вирішила питання з попередніми спекуляціями археологічними розкопками на місцях пам’яток: було вирішено відновлювати саме останню відому форму пам’ятки, що була знищена. Після першої ж вирішеної таким чином справи подібні випадки припинились зовсім.

Збір даних про втрачені памʼятки

Від початку роботи комісії та місій зі збереження та відновлення спадщини важливим аспектом було формування реєстру зруйнованих та пошкоджених пам’яток.

Збирати дані про зруйновані об’єкти постфактум також стало складним викликом – місцеве населення, котре могло би щось розказати, було депортоване і далеко не завжди поверталося додому.

Найбільш повною можна вважати доповідь профільного Інституту зі Збереження Культурної Спадщини, презентовану у 1995-му році.

Роль місцевих ініціатив

Місцеві професіонали у сфері збереження спадщини визначили для себе пріоритетом довести той факт, що руйнування мають не випадковий характер внаслідок воєнних дій, а є конкретною ціллю у цій війні.

Працівники музеїв особливо відзначилися тим, що згуртувалися з метою збереження об’єктів рухомої спадщини та будівель своїх організацій. 

На прикладі Сараєво можна стверджувати, що збереженню спадщини у воєнний час, а надто під час облоги, треба завдячувати місцевим професіоналам, експертам та небайдужим містянам.

Вражаючим фактом є те, що люди, котрі пережили етнічні чистки та геноцид, одразу після повернення найчастіше вдаються до відновлення саме знищених символів їхньої культурно-релігійної ідентичності, а не будь- яких інших об’єктів.

Уроки для України

Першочерговими кроками під час війни є збереження і контроль над об’єктами рухомої та нерухомої спадщини. Важливими є фіксація та опис завданої руйнації об’єктам спадщини в максимально універсальній формі, яка потім може бути використана для створення повного реєстру, що надалі має бути використаним як доказ воєнних злочинів.

Також важливим є детальне розмежування у законодавстві термінів «реконструкція» та «реставрація», а також налагодження механізмів виконання законів у сфері збереження культурної спадщини. Також необхідно створити чіткі категорії ушкоджень – як, наприклад, «зруйновано» та «пошкоджено», щоб унеможливити спекуляції термінами задля збагачення осіб, не зацікавлених у відбудові об’єктів спадщини.

Очікування практичної допомоги від профільних міжнародних організацій – таких, як ЮНЕСКО, – є певним чином наївним та марним, зазначають автори.

Автори дослідження також дійшли висновку, що поступові та невеликі зміни у зруйнованому міському ландшафті, з першочерговим відновленням ключових об’єктів спадщини, створюють відчуття безпеки та приналежності до місця. А масштабні проєкти розвитку, спрямовані на зміну довоєнних міських структур, навпаки можуть посилити відчуття втрати.

Налаштування ефективної координації між місцевими експертами, місцевими підрядниками та міжнародними донорами – запорука успіху відновлення. Міжнародні донори повинні моніторити фінансування та тендери для підрядників, але не впливати на вибір проєктів з відновлення чи визначати їх пріоритетність.

Оскільки міжнародна допомога відновлення спадщини особливо не відбувалась на території Республіки Сербської, місцеве населення, яке поверталось додому, мало
надію тільки на себе і Дейтонські угоди, які гарантували їх право на відновлення спадщини, підсумовують автори дослідження.

Нагадаємо, в Україні стартує трирічний проєкт із відновлення культурної спадщини.