З початком великої війни все частіше згадують про спадщину «розстріляного відродження» та відкривають нові нюанси і деталі непростого життя і доробку українських шістдесятників. Але що відбувалося в українській культурі між цими періодами? Як жила думка після після великої сталінської чистки і перед спробою повернути собі пам’ять про цю чистку? Хто власне став тими людьми, завдяки яким цю пам’ять таки вдалося повернути? Розповідаємо про феномен «української Баварії», що стала прихистком для українських діячів культури в еміграції.
Український вільний університет
Після поразки української революції двадцятих років більшість її прихильників серед політичних, культурних діячів та вчених опинилися за кордоном. У 1921 році вони засновують Український Вільний Університет – перший навчальний заклад, що став осередком української культури в еміграції.
Щоб започаткувати університет поет і драматург Олександр Олесь (який із 1919 року жив і працював у дружньому до українців Відні) віддав під заставу склади зі своїми книжками. Серед ініціаторів були провідні діячі УНР, представники Союзу українських журналістів і письменники, що не могли працювати в Україні, зокрема історик і голова УНР Михайло Грушевський, літературознавець і перший ректор УВУ Іван Горбачевський, вчений-правник Станіслав Дністрянський.
Невдовзі після відкриття УВУ переїхав до Праги, де заручився підтримкою уряду першого президента Чехословаччини, знаного своєю симпатією до українців. У Празі працювали багато знаменитих українських професорів як-от історик мистецтва й театру Дмитро Антонович, історик, політичний діяч і член Центральної Ради Дмитро Дорошенко, громадський і церковний діяч, перекладач Біблії українською Іван Огієнко тощо. На перший семестр філософського і правничого факультету УВУ записалося близько 800 слухачів.
У 1945 році університету довелося мігрувати вдруге, коли Прага опинилася під владою радянської армії. Почався період втрат – розгромлене майно, втрачена бібліотека, загублені архіви, а також загублені люди. Тих, хто обирав залишатися в чеській столиці, арештовували. Показовою стала доля професора УВУ Августина Волошина, у 1939 році – президента Карпатської України, якого радянські спецслужби вивезли в СРСР. Невдовзі він загинув у московській в’язниці.
Баварська влада надала Українському вільному університету приміщення школи. До університету вступали як колишні празькі студенти, так і чимало молоді, яка після закінчення Другої світової не бажала повертатися до СРСР. У 1950 році Баварське міністерство освіти дозволило УВУ надавати наукові ступені магістрів і докторів наук.
З моменту свого заснування УВУ позиціонував себе як вільний від політичних впливів та орієнтований на розвиток науки. Зберегти українську культуру та ідентичність на чужині було одним з основних завдань університету. У статуті УВУ 1948 року так описували мету закладу: «плекати всі галузі науки, а зокрема ті, що стосуються до української нації, і розвивають основи української культури як складової частини культури людства».
Навіть сьогодні архів УВУ – преса, рукописи, книги, навчальні програми, документи – засвідчують історію українців поза межами України, розповідає доктор Тамара Гундорова, яка очолює факультет україністики УВУ.
«Пригадую, як мені довелося розбирати новознайдені рукописи Уласа Самчука, і на очі трапився лист, де чоловік розповідав, як зберігав рукопис повісті Самчука “Юність Василя Шеремети”, залишений на сховок у його родині в часи війни, і як мандрував цей рукопис, зашитий у наплічник, через країни і материки аж до Америки. Рукопис, дещо пошкоджений і зношений – посланець і свідок минулого, котрий старанно переховували і возили з собою як найбільший скарб», – зазначає дослідниця.
В УВУ збиралися і працювали найвідоміші українські вчені, професори, викладачі, зокрема мовознавець та історик літератури Юрій Шевельов, поет, перекладач, літературний критик Юрій Клен, археолог і етнограф Вадим Щербаківський, історикиня та архівістка Наталія Полонська-Василенко тощо. Вони працювали над темами, забороненими в СРСР, публічно розмірковували, що означає бути українцем – в еміграції і загалом.
«Архіви – одне з найбільших багатств УВУ», – розповідає Тамара Гундорова. Там зберігаються документи політичних і громадських діячів, видатних осіб української культури, матеріали про Голодомор-геноцид 1932–1933 років, колекція з історії українського мистецького життя 1930–1990-х років, відеоматеріали про українців в еміграції у 1940-60-х роках тощо. «Саме тут формується ціла філософія українського руху, української діаспори, яка згодом розгортається в Америці і Канаді», – зазначає Тамара Гундорова.
Український вільний університет став своєрідним послом чи посольством України в Європі в той час, коли континентальна Україна частково втратила свою суб’єктність в складі СРСР.
«Плянета Ді-Пі»
Окрім професорів, що разом з УВУ переїхали до Мюнхена, відновити діяльність УВУ допомагали також мешканці «планети Ді-Пі», переміщених осіб (англійською – displaced persons), що після війни залишилися на підконтрольній західним союзникам частині Німеччини. «Плянетою» ці табори прозвав письменник Улас Самчук, ймовірно намагаючись показати величину культуротворчих амбіцій, до яких особисто був причетний.
Табори Ді-Пі облаштовували організації при ООН для колишніх в’язнів концентраційних таборів, примусових робітників, цивільних та військових біженців з різних країн. Після поразки Третього Рейху у 1945 році на його території проживало близько двох-трьох мільйонів українців. Упродовж 1945-1947 років їх поступово відправляли назад. Зрештою, в українській громаді залишилося близько двохсот тисяч людей.
Українці одразу створили органи самоврядуванням та скористалися політичною свободою для культурних, освітніх, літературних і мистецьких занять. Тут видавали літературу, пресу, працювало понад 100 народних шкіл, 35 гімназій, з травня 1945 до 1950 року з’явилося понад 500 періодичних видань, серед них чимало видань для дітей, яких у таборах мешкало біля 50 тисяч. «Журнали, альманахи, газети з’являлися десятками, кожний табір і кожна організація мали принаймні одну публікацію, а часто і більше», – писав про цей феномен український і американський літературознавець Григорій Грабович. Чимало з цих видань були, як стверджує вчений, «ефемеридами», адже «з’являлися і зникали, як гриби по дощу, або як метелики».
Шість років свого дитинства провів у таборах Ді-Пі Віталій Кейс, американський літературознавець українського походження. Одного дня вчитель порекомендував йому прочитати нову книжку британського письменника Джорджа Орвелла під назвою «Колгосп тварин». Кілька тисяч примірників у перекладі Івана Чернятинського у 1947 році надрукували у видавництві «Прометей» в одному з таборів Мюнхена. Це видання, на думку ініціаторів проєкту, мало започаткувавши серію перекладів українською доробку західноєвропейських письменників і публіцистів.
«В цей спосіб бажаємо причинитися до нав’язання тісних зв’язків поступового українського світу зі сучасними прогресивними суспільно-політичними та культурними західньо-европейськими процесами та явищами», – йдеться у передмові до першого перекладу Орвела іноземною мовою, яка виходить із передмовою самого автора. У вступному слові Джордж Оверл згадує, що в «Колгоспі тварин» намагався показати «негативний вплив Совітського міту на західний соціалістичний рух».
Прочитавши книжку, Віталій Кейс дитиною обговорював її з матір’ю. Ймовірно, твір був дуже популярним серед мешканців українських таборів для переміщених осіб, адже більшість із них мали особистий досвід життя в тоталітарній країні, модель якої описує Орвел.
У таборах для біженців на той час проживав письменник і публіцист Іван Багряний, який у 1945 емігрував до Німеччини. У 30-х Багряного заарештували в Харкові за «контрреволюційну агітацію», а тоді вислали до спецпоселень на Далекий Схід. Звідти письменник втік до України, де радянська влада його повторно запроторила до в’язниці у Харкові.
Арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину письменник відобразив у романах «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» (1948-1950). Останній став ледь не першим твором емігранта, який розповів про терор більшовицької влади. Літературознавець Юрій Шерех-Шевельов назвав роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці».
«Брак сприятливої кон’юнктури 1950-х супроти 1970-х і класичне невміння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув і однієї тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина», – пояснює Шевельов у статті, спростовуючи тезу про російського письменника як першовідкривача теми радянських репресій власного народу. Попри це, романи Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» були перекладені англійською і здобули певний резонанс на Заході.
Саме Багряний починає розмову про небезпеку репатріації біженців від радянської влади у своєму лист-памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?». «Це був гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів з СРСР як до нібито фашистських ‘колабораціоністів’», – пише про значення памфлету літературознавець і громадський діяч Іван Дзюба.
Однією з причин небажання повертатися туди, де народився, Багряний називає більшовизм. «Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно», – наполягає письменник. Цей памфлет став одним із тих документів, що допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми “переміщених осіб”, а також поклав початок викриття злочинів СРСР проти людяності.
Мистецький український рух і «велика література»
Дебати, дискусії, непримиренні суперечки на культурні і літературні теми були невід’ємною складовою життя українських біженців у повоєнній Німеччині. «Ніколи більше українські інтелектуали не вийдуть на такий рівень, ні в діаспорі в США, ні всередині 90-х на континентальній Україні», – характеризує досягнення українців в еміграції літературний критик Євгеній Стасіневич. Вигнані з власної країни, у психологічно і фінансово складному становищі українці ставлять перед собою амбітну задачу – «у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві».
Із таким маніфестом виникає Мистецький український рух – перша літературна спілка після Другої світової війни. Її заснували у вересні 1945 року в місті Фюрт недалеко від Нюрнберга за ініціативою комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко та Юрій Шерех тощо. Письменники дискутували про модернізацію української культури і ставили собі задачу наблизити її до світової. МУР опублікував ряд збірок фото своїх членів, один альманах та декілька видань в серії Мала бібліотека МУРу в видавництві «Прометей» у Новому Ульмі.
За три роки роботи МУРівці актуалізували ті дискусійні питання літературної творчості, які успадкували від попереднього покоління інтелектуалів – Миколи Євшана, Сергія Єфремова, Івана Франка, а також висунули низку власних концепцій.
На першому з’їзді МУРу в грудні 1945 в Ашшафенбурзі голова організації Улас Самчук виголосив доповідь «Велика література», яка стала однією з найдискусійніших ідей серед письменників. На думку Самчука, українська література повинна орієнтуватися на класиків-взірців на кшталт Ґете, Шекспіра, Ібсена. «Велика література світу – це найвищий моральний ареопаг, де судяться і дають присуд вселюдські моральні чи аморальні вчинки, і горе тим людям чи народам, які в тому судилищі не чи не досить заступлені…», – маніфестував Самчук.
Доробок «плянети Ді-Пі» врятував українську незалежність, заявила якось Оксана Забужко в інтерв’ю. Інтенсивність та продуктивність цього періоду спровокувала Григорія Грабовича назвати його «малим ренесансом». Попри виклики і страхи насильницької репатріації, культурні діячі скористалися «п’янкою свободою» еміграції і доступом до вільного друку.
Сама ідея створення великої літератури провокує виникнення української модерної літератури світового рівня. Опинившись в центрі Європи, у вільному відкритому світі, українці в еміграції, що несли з собою репресовану в Радянському Союзі традицію двадцятих, осмислюють свою роль у цьому світі.
«Ці письменники заявляють, що Україна має свою історію і може дати Європі культурний імпульс, вони приходять з ідеєю резистансу, спротиву», – вважає Тамара Гундорова. Левову частку української спадщини двадцятих вдалося зберегти і актуалізувати саме завдяки роботі людей із «плянети Ді-Пі». А через кілька десятків років представники повоєнної еміграції стануть потужною підтримкою для українських шістдесятників, багато з яких друкувалося у заснованому в Мюнхені журналі «Сучасність» (перший примірник вийшов у 1961 році). Вже тоді вони ясно бачать Україну як частину Європи. Їхня робота створить передумови для тяглості української культури – письменникам і поетам незалежної України завдяки цьому буде на що спиратися.
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті