Музей Другої світової війни від початку повномасштабного вторгнення почав переосмислювати свою концепцію та заявив про демонтаж радянських елементів, — як було сформульовано, «максимальну зміну архітектурного ландшафту». Торік замінили на тризуб радянський герб на «Батьківщини-матері».

Музей вже перейменовували: після анексії Криму й початку війни на Донбасі установа, що називалася Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, перетворилася на Музей історії України у Другій світовій війні. Однак тепер хочуть піти далі й пропонують назву «Національний музей війни за незалежність».

Зараз готуються демонтувати мідний горельєф «Курська битва» — за збігом, якраз у той час, коли ЗСУ зайшли у Курську область Росії. На демонтаж планують витратити понад пів мільйона гривень. Водночас збираються реставрувати поверхню: розчистити від бруду та іржі тощо. «Хмарочос» спитав у фахівців, що вони думають про демонтаж твору.

Хаотичні демонтажі

У музеї заявляли, що перенесуть «Курську битву» до фонду, однак мистецтвознавиця Євгенія Моляр вважає, що вивантаження панно окремими фрагментами у сховищі буде рівнозначно знищенню твору, який створювався як елемент архітектури Музею.

Гліб Ушаков, кандидат архітектури, зауважує, що за відсутності загальної концепції про переміщення творів кожен музей балансує між різними точками зору в суспільстві й діє на власний розсуд і ризик. Перенесенню у фонд, коли твір «купою шматків складають на сховище», можуть бути дві альтернативи.

«Навіть, якщо твори не мають експонуватись, а тільки зберігатись, то все одно в нових приміщеннях вони мають повернутись до змонтованого цілісного вигляду, — зазначає Ушаков. — Перш ніж проводити хаотичні та доволі вартісні демонтажі скульптур, панно, меморіальних дошок і подібних творів, треба організувати одну чи більше зон для закритого та наочного зберігання цих об’єктів у переосмисленому контексті. У першу чергу, йдеться про таку зону на території ВДНГ, де це було заплановано, і процес закляк».

В окремих випадках, на думку архітектора, твори варто лишити на своєму місці, якщо простір можна доповнити додатковою історичною інформацією та створити нові контексти за допомогою сучасних технологій.

Як працювати з радянською пропагандою?

Моляр нагадує, що Музей Другої світової війни — тематичний музей, присвячений історії, власне, Другої світової війни, і Курська битва — історичний факт.

«Питання в тому, що репрезентація цієї події була неправдивою і використовувалася як ідеологічний конструкт державною пропагандою вже повоєнного часу, — пояснює мистецтвознавиця. — Щоб деконструювати маніпулятивний наратив, не обовʼязково пиляти скульптуру».

Наприклад, якщо сучасна історіографія спростовує певні факти перебігу Курської битви, до прикладу, — завищену кількість радянських танків і людських жертв, то завдання Музею — це й відобразити в експозиції.

Читайте також: Зруйнувати чи залишити: як італійське місто переосмислило архітектуру доби фашизму

«Поки триває сучасна “курська битва”, цей барельєф варто використати для мистецького переосмислення. До прикладу, запросити художників для створення тимчасових інтервенції. З однією умовою — збереження цілісності оригінального твору. Нехай кожного тижня чи кожного місяця там зʼявляється нова робота, котра коментує, деконструює, порівнює курські битви», — пропонує Моляр.

Пропозиції перепрофілювати Музей вона вважає недоцільними — для сучасної російсько-української війни має бути створено окремий музей, з яким можна було б робити критичні колаборації.

Пам’ять про Другу світову в Україні

В Україні досі не сформовано сучасного наративу пам’яті про Другу світову війну, зазначив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович в інтерв’ю Ukraїner Q.

«Будь-яка пропаганда використовує елементи правди, щоб побудувати брехню. І коли ми руйнуємо пропагандистський міф, є велика спокуса просто все перекреслити. Але річ у тому, що далеко не все, що використовувала пропаганда як будівельний матеріал, було брехнею. Наприклад, величезні людські втрати під час Другої світової війни, героїзм українців, росіян, білорусів у боротьбі з нацизмом — він мав місце», — пояснює він.

«Ми не можемо руйнувати, поки не зрозуміємо, як увічнимо пам’ять восьми-десяти мільйонів (жертв на території України — ред.)», — наголошує Дробович.

На його думку, сучасна модель пам’ятання Другої світової війни таки створювалася в Україні, однак голоси, які її проговорювали, — видавець Леонід Фінберг, науковиця Олена Стяжкіна, колективи Музею Другої світової війни та Інституту історії України НАН, — не були потужні й не були належним чином підтримані державою.

Дробович застерігає, що дуже часто меморіалізація скочується до спрощень, більш того — меморіалізація є одним із найбільш вдалих інструментів будь-якої пропаганди.

«Складна робота — як вирізати з цього потоку брехні, яку створив Радянський Союз, правду і сказати: ось вона така була, з усіма плюсами і мінусами, наприклад, про співпрацю націоналістів із нацистами, або про конфлікти націоналістів із поляками, або участь мільйонів українців у репресіях проти українців — у лавах НКВД, КГБ, як прокурорів і суддів», — зазначає він.