Останні 20 років з архітектурної точки зору Київ переживає не найкращі часи. Забудова центру та історичних районів ущільнюється непривабливими висотними будинками, околиці забудовуються потворними багатоповерховими стінами. Місто стрімко втрачає своє архітектурне обличчя, а девелопери стверджують, що таким чином Київ розвивається. Чим це спричинено та чи була в іншах містах схожа ситуація?

Тяжкий спадок XX століття

Впродовж минулого століття стратегія забудови Києва змінювалася щонайменше чотири рази. Ці історичні віхи – десятирічний перехід від капіталістичної забудови до конструктивізму у 20-х, відхід від конструктивізму та становлення сталінського ампіру у 30-х, постанова про архітектурні надмірності та “відлига” і, врешті-решт, звільнення від контролю забудови партією після розвалу СРСР. Всі ці архітектурні коливання та струси залишили значний слід в українських містах та призвели до нинішньої ситуації.

У радянську добу забудова Києва проводилася більш-менш виважено, за виключенням окремих випадків нехтування історичним середовищем – наприклад, будівля навпроти оперного театру. Нові ж райони забудовувалися за планами, де все було розраховано до міліметра. Звісно, багато параметрів були неналежними – площа проживання на одну людину або кількість закладів обслуговування. В той же час, норми з озеленення та розстановки будинків були оптимальними.

Генеральний план Києва 1966 року

З 1936 року Київ живе генеральними планами – документами, які планують розвиток міста на декілька десятків років. Їх створенням займалися державні проектні організації – Діпромісто, Київпроект. Перший генплан було розроблено 1936 року, другий – у 1946-47 роках, решта – 1966 та 1986 року. Розробку генпланів продовжили і за часів незалежності. Генеральний план ідеально пристосований до командно-адміністративної економіки, при капіталізмі він втрачає сенс – місто постійно вносить в план зміни за вимогами забудовників. Саме завдяки генеральним планам Київ отримав нинішню структуру – велетенські житлові масиви з поганим забезпеченням транспортом, мертві території промзон, централізована на метрополітені транспортна схема.

Забудова Києва проектувалася декількома організаціями – здебільшого це були «Київпроект», «Діпромісто» та «КиївЗНДІЕП». Типове рішення масиву 60-х або 70-х – основна забудова з багатосекційних п’яти- або дев’ятиповерхівок та акценти у вигляді крапкових веж до 16 поверхів. На перших поверхах або у окремих комплексах – декілька магазинів, побутові служби. В центрі масиву – парк з кінотеатром, палац піонерів, зазвичай – трамвайне кільце. За такими планами збудовані Воскресенка, Відрадний, Залізничний, Лісовий масиви, Русанівка, Березняки. Дещо пізніше та більше у розмірах – Оболонь, Борщагівка, Виноградар. У 80-х почали будувати вище – рядовою стала забудова у 14-16 поверхів, акценти зросли до 22-24 поверхів. Так збудовані Троєщина, Позняки, Осокорки, Біличи, Теремки-1.

Без вільних місць

Радянські архітектори та планувальники залишали багато вільного місця у мікрорайонах тогочасних масивів. Ці місця резервувалися під громадські споруди – гуртки юних техніків, кіноконцертні зали, спорткомплекси. Дуже малий відсоток цих споруд таки з’явилися, а більшість зарезервованих територій через економічні негаразди межі 80-х і 90-х залишилися пустирями.

За командно-адміністративної економіки спочатку зводилося житло, щоб вирішити одвічне «житлове питання», а вже згодом – інфраструктура і громадські споруди. В них, на думку тогочасної влади, радянська людина не відчувала першочергову потребу.

Громадські споруди та ступінчасті панельні будинки мали постати на Оболонській набережній, на Мінській площі замість ЖК “Пасаж” мав з’явитися універмаг, на Виноградарі – концертний зал та алея-бульвар. Територія університету у Голосієві мала бути значно більшою, але у 2000-х більшу частину вільного місця забудували житлом. На жаль, ця практика продовжується і зараз – на місці зарезервованих під школи майданчиків з’являються незаконні будівництва багатоповерхівок (на вулицях Драйзера і Булгакова). Житло – найбільш вигідний варіант забудови пустирів, на думку сучасного бізнесу. Громадські споруди, на відміну від житла, не зможуть так швидко «відбити» кошти.

Не залишилися осторонь і території над підземними річками та колекторами. Впродовж 2000-х років повністю забудована долина Дарницького струмка між Харківським шосе і Празькою вулицею. При чому, компаніями «Укогруп» відомого афериста Войцехівського. Десятки будов, розкиданих по всьому місту Войцехівським, легко впізнати – заввишки 30 поверхів (у процесі будівництва наростити 20 зайвих поверхів – нормальна справа), з жалюгідною архітектурою, агресивними кольорами та дуже маленькими квартирами. Войцехівський – найбільш нахабний забудовник Києва, він пропонує інвестувати у низькоякісне житло, розташоване у проблемних місцях, його будинки ще до здачі в експлуатацію покриваються тріщинами (наприклад ЖК “Синєозерний на Виноградарі, який порушив ансамбль мікрорайону) або в них падають сходові марші (ЖК “Науковий” на Сирці).

Практику квартир на одне вікно у Войцехівського швидко скопіювали інші забудовники. Тепер погіршений варіант радянської “гостинки” називають “смарт-квартирою” та позиціонують як найліпше житло для молоді.

Смарт-квартира в ЖК “Комфорт Таун”. Фото: Комфорт Таун

Законно збудоване житло теж не відрізняється підвищеною комфортабельністю. Впродовж останніх років багатоповерхові стіни з’явилися на Осокорках та Позняках. Ця забудова нехтує всіма нормами інсоляції приміщень та здоровим глуздом. Досить порівняти відкриті сонячним променям та краєвидами запропоновані у 80-х каскадні будинки на Оболоні і 25-поверхові стіни на Позняках.

Позняки-4а. Фото: Київміськбуд

Трансформація елітності

Десь наприкінці 2000-х нове житло за якістю різко перестало бути “елітним”, перетворившись на 20-метрові комори, в той час як його презентація у якості елітного залишилась. Ціль у забудовників єдина – втиснути якомога більше житла на якомога меншу ділянку, отримавши прибуток. Чим більше поверхів і квадратних метрів, тим більший тиск на застарілу інфраструктуру, яку забудовники не розвивають. І добре, якщо це законна забудова, інакше інвестор взагалі ризикує не отримати нічого, проінвестувавши будинок від забудовника на кшталт “Укогруп”.

Забудовники заманюють інвесторів низькими цінами (менше $1000) та немовби обладнаною територією – з парковкою (зазвичай, у подвір’ї, замість газонів) та дитячим майданчиком попід дорогою.

Дитячий майданчик ЖК “Лук’янівський” на вулиці Мельникова. Фото: domik.ua

Якщо на околицях забудовувати можна лише вільні місця, що радянські планувальники залишили для споруд громадського значення, то у центрі міста простір для “творчості” значно ширший. Київські девелопери не гребують доведенням будинків (включаючи споруди зі статусом пам’яток) до аварійного стану, аби потім знести їх та збудувати під виглядом «реконструкції з надбудовою» черговий монстр.Це, анприклад, БЦ “Сенатор” на Московській, численні новобудови на Подолі, бізнес-центр на Великій Васильківській на місці старовинного будинку, від якого лишився один фасад.

Перелічувати будинки, на місці яких вже постав або може постати черговий ЖК можна дуже довго. Старовинні будинки на Златоустівській та Дмитрієвській, вже знесені будинки на Подолі, аварійний будинок зі зміями на Великий Житомирській. Нерідко заради житла зносяться промислові підприємства. У результаті у місті з’являється забудова з високою щільністю населення, але без належної транспортної і громадської інфраструктури. Адже розвивати транспорт і суспільну функцію – не справа забудовника, йому важливіше отримати гроші від інвесторів.

ЖК “Галактика” на місці молокозаводу “Галактон” на лівому березі. Фото: Столиця Груп

Європейський досвід

Погляду на фотографії спальних районів європейських міст буде достатньо для того, щоб зрозуміти – настільки агресивна забудова там відсутня. Типовий центрально- або західноєвропейський район – акуратні, капітально відремонтовані будинки, затишні громадські простори без стихійного паркування і нав’язливої торгівлі. У європейських новобудовах архітектори заздалегідь створюють ізольовану автомобільну інфраструктуру – підземні проїзди, паркінги. Київські девелопери звичайно ігнорують підземні паркінги, а київські автомобілісти зазвичай не купляють паркомісця – їхня вартість може сягати декількох десятків тисяч доларів.

Район Bo01 в Мальме (Швеція). Фото: buildingoursustainablefuture.blogspot.com

Агресивна  забудова, звісно, існувала у Європі. У 1972 році у самому центрі Парижа була споруджена 210-метрова Вежа Монпарнас – єдиний хмарочос у міській смузі Парижа. Будівництво Вежі викликало такий суспільний резонанс, що хмарочоси були заборонені у Парижі через два роки після здачі Монпарнас в експлуатацію. Відтоді висотне офісне будівництво ведеться у окремому передмісті французької столиці – Дефанс.

Існує навіть термін “брюсселізація”, що означає неконтрольоване знесення історичної забудови і спорудження на її місці сучасних будинків. Подібна практика існувала у Брюсселі 60-х років. Місто не мало комплексного підходу до реконструкції, забудова масово зносилася, а нові будинки з’являлися без усілякого естетичного узгодження. Так само як у Києві, історична забудова доводилася до аварійного стану або підпалювалася, після чого на її місці зводилася чергова 20-поверхова вежа; забудовувалися вільні місця, парки, площі. Таким чином місто втрачало історичну пам’ятку; у випадку Києва до того ж нахабно ігнорується законодавство, місто залишається без громадських просторів і перетворюється на перенаселенний мурашник.

В той час як Європа поступово позбувається брюсселізації, на схід від України вона процвітає. Майже у центрі Москви з’являються 300-метрові хмарочоси, завдяки яким все місто стоїть у заторах; зносяться цілі райони – пам’ятки конструктивістської забудови, а на їх місці зростають сучасні аляпуваті будинки. Влада не зважає на протести людей.

Демонтована Таганська АТС. Фото: meduza.io

На жаль, Київ зараз бере негативне і з заходу, і зі сходу, ігноруючи всі позитивні надбання. Як і у інших сферах, наше місто не вчиться ані на своїх, ані на чужих помилках – Київ втрачає історичну забудову, містянам залишається все менше місця для відпочинку, столиця дедалі швидше втрачає вигляд європейського міста. Поки надія на порятунок існує лише завдяки активістському руху, киянам, яким не байдужий стан свого міста.

Зображення на заставці: Олексій Биков