Андрій Бражник працює в складі команди Cullmann Workshop. Архітектурне бюро розробляє проекти для приватних замовників і для міських публічних просторів. Андрій розповів «Хмарочосу», чому обрав архітектуру, з яких етапів складається робота з міським простором і як переконати місцеву громаду у необхідності змін.

Вибір професії

Я вирішив стати архітектором ще в 14 років. У мене сім’я художників, усі навчалися в НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури). Але повністю наслідувати шлях родини я не хотів. В архітектурі завжди є виклик і конфлікт: з одного боку ти амбіційно-творча людина, працюєш над розкриттям ідей, але маєш придушувати своє его, адже в основі цих ідей – суспільна користь.

Філософія Cullmann Workshop

Діяльність архітектурного бюро Cullmann Workshop, перш за все, спрямована на громадські проекти, відкриті для загального користування. Своїми роботами ми формуємо попит на подібні речі.

Хоча як дизайн-студія ми проектуємо й квартири, інтер’єри і котеджі. Нашу команду мотивувало бачення перспектив соціальних проектів, які можуть відкритися на українському ринку через декілька років. Ми хотіли працювати із замовниками, які усвідомлюють суспільне значення своїх проектів. Cullmann Workshop не уявляє користувача в рамках сегрегації (примусового розділення). Створюючи суспільний простір потрібно усвідомлювати потреби всіх людей. Наразі навіть приватні замовники, які до нас звертаються, усвідомлюють філософію, яку ми пропагуємо, й розділяють наші цінності.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Архітектор, який працював над проектами у лісах Амазонії, розповідає про свою роботу в Києві

Етапи міських проектів

Один з базових принципів роботи Cullmann Workshop – використовувати партисипативні елементи (від participant – брати участь; партисипативні елементи передбачають залучення людей) й інші інструменти, які допомагають налагодити комунікацію з користувачами.

Ми проводимо дослідження, опитування, воркшопи. Наразі працюємо з двома бібліотеками у Києві: дитяча бібліотека імені Валі Котика на Подолі й публічна бібліотека імені Миколи Костомарова на Нивках.

Взяти участь у проекті «Бібліотека.діти» нас запросила Вероніка Селега. Метою проекту є облаштування публічних бібліотек міста Києва.

Один з ключових принципів роботи з бібліотеками – об’єкт мусить мати не приватне, а муніципальне фінансування, в такому випадку ця практика поширюватиметься всередені міської бібліотечної структури.

Процес реорганізації починається з соціального дослідження району, яке має відбуватися у відкритому форматі. На Нивках, наприклад, ми знайшли певну кількість користувачів через знайомих бібліотеки – людей, які дійсно відвідували заклад. Вони – у пріоритеті, адже знають вади бібліотеки і потреби її відвідувачів. Потім ми знайшли людину, яка не ходить в бібліотеку, дізнавалися про причини, й з’ясовували, що може її заохотити. Далі, найлегше – знайти людину, що живе на Нивках, через Facebook, бо це зручний інструмент для пошуку активних містян.

Виходячи із зібраної інформації, ми формуємо завдання для проектування. У випадку з бібліотеками це – проект тривалої реформації. Частково тому, що люди, які там працюють, звикли до певних порядків, тому складно змінювати звичні їм речі нашвидкуруч. Відбувається тривалий процес комунікації, який може тривати два-три місяці, поки не виникає бачення, як простір має виглядати. Згодом ми проводимо воркшопи. Вони допомагають містянам повірити у реальність змін, команді – отримати зворотній зв’язок, а проекту розвиватися далі. Наприклад, у бібліотеці Валі Котика на Подолі ми проводили майстер-класи з юридичної грамотності, з акторських технік для публічного виступу, зустрічі з людьми, інтерес в яких підказали діти самостійно, а у Білій Церкві – організували воркшоп з будівництва вуличних меблів. Ці заходи є безкоштовними.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Ландшафтний архітектор Максим Коцюба про реконструкцію Старокиївської гори, учасницьке проектування подвір’їв і проблеми київських парків

Під час роботи з простором ми відстежуємо реакції й зміни, яких вимагає суспільство, проводимо публічні збори й спілкуємося з містянами.

Зазвичай, близько 30% мешканців та місцевої громади виступають проти реалізації проекту ще на його початку. Що ми робимо? В першу чергу, вислуховуємо цих людей.

Часто люди обурюються через погану поінформованість про те, що відбувається. Діє принцип трьох ітерацій: на першій зустрічі більша частина громади обурена, на другій – відсіюється значна частина тих, кому набридло й вони не хочуть витрачати свій час на це питання, а на третій зустрічі вже починається діалог. Мета таких обговорень – соціально підсилити проект, заручитися підтримкою громади й закласти основу для розвитку. Часто ми спостерігаємо пасивну відмову. Позицію «ми не допомагатимемо, але й не заважатимемо». Можливо, через певний час вони користуватимуться змінами, які будуть реалізовані в проекті.

Бували й приклади вандалізму. Це сталося з проектом на річці Либідь, коли підпалили дерев’яну сцену. Архітектори мають спокійно реагувати на такі ситуації, адже у людей є велика недовіра до змін. Вони просять нічого не робити, бо не вірять, що зміни робляться для них і задля їхньої користі. Кожен архітектор має усвідомлювати, що в цьому немає нічого несподіваного чи особистого.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Як зміниться Контрактова площа після реконструкції? Розповідає співавтор проекту

Якщо людей не заохочувати, самі по собі вони не підходять і не озвучують свої пропозиції щодо проекту. На Подолі містяни вийшли скаржитися проти облаштування пандуса до бібліотеки. Вона знаходиться у житловому будинку, а мешканці квартир над бібліотекою мають під вікнами порожній палісадник, частину якого і займе пандус. У протестувальників високий рівень недовіри до змін. У таких ситуаціях важливо пам’ятати, що є питання, в яких ти не повинен нікого переконувати. У такому випадку треба відчувати межу між «партисипативністю» і «когось забули запитати». Є норми щодо доступності й безбар’єрності простору. Естетичні зауваження не можуть стояти на одному рівні з принципом доступності. Завдання реорганізації бібліотеки виникає не через потребу в оновленому інтер’єрі, а через те, що необхідний новий принцип існування бібліотечного простору. Публічні проекти побудовані на засадах доступності, інклюзивності й простому дизайні. В цій простоті ми знаходимо свій шарм.

Про життя міських просторів

Складність реорганізації міського простору зазвичай полягає не в нестачі коштів, а в тому що ними не вміють розпоряджатися. Правильний розподіл міських бюджетів – новий досвід для наших міст. Наприклад, в бібліотеці Валі Котика у нас був цікавий момент. Перед тим, як організовувати заходи, з’ясувалося, що не вистачає стільців для відвідувачів, тож ми реставрували старі. І всі, хто приходив, в тому числі працівники ЦБС (централізованої бібліотечної системи), дивувалися, на які кошти ми придбали нові стільці.

Дуже часто в комунальних службах зустрічаємо людей, які допомагають нашій команді у деяких проектах. Мабуть, це тому, що там зрозуміли: кияни стали більш вибагливими до міських і соціальних проектів, чиновники усвідомлюють власну відповідальність. Хоча дається взнаки, що у нас молоде суспільство й міських практик для нашого простору було замало.

На прикладі парку ім. Шевченка в Білій Церкві – там був потужний імпульс до змін, який надходив від нового міського голови. Новий дизайн парку розробляв хлопець, який малював у Білій Церкві мурал. У результаті,й керівник парку змінив ставлення до простору, тепер це не просто комунальне підприємство, яке витрачає кошти з бюджету, а соціально-відповідальний бізнес. Голова парку влаштовував багато заходів ще перед нашим воркшопом й сформував підготовану публіку. Під час воркшопу наша команда вчила усіх охочих, як виготовляти вуличні меблі для літнього майданчика. Мета подібних заходів й спілкування з людьми на площі – у формуванні комунікативних зв’язків.

У громадських просторах часто потрібні зміни у простих речах – не нове мощення, чи розмалювання парку, а забезпечення рівного доступу, безпеки, хорошого освітлення, підвищення енергоефективності й встановлення велопарковок. Разом з директором парку ми розробили концепцію розвитку. Ця робота необов’язково має здійснюватися архітекторами чи урбаністами – самі користувачі можуть проаналізувати з експертом, що необхідно покращити. Таким чином, ініціатива надходитиме від першого найнижчого соціального рівня, рухатиметься вище й вище – аж до реалізації на міському рівні.

У своїй роботі ми пригнемо, аби фінальні ескізи проекту задовольняли всіх. Міський простір не має бути зовсім безособовим, адже ми як команда теж маємо свою думку й вкладаємося в те, що створюємо.

Під час децентралізації можливі серйозні зміни в управлінні містами. У Києві система КМДА працює давно, є усталеною. Через це буває важко реалізовувати міські ініціативи. А в менших містах комунікація з чиновниками коротша й легша. Абсолютно реально зустрітися з мером чи комунальниками, щоб обговорити свою пропозицію. Наприклад, Cullmann Workshop брав участь у проекті «Міська школа активістів» у Славутичі й облаштовував простір у виритому для штучної водойми котловані. Нам потрібно було зняти відео-звернення з мером міста. Зателефонували йому, й він одразу погодився допомогти, але був у той час на заправці, там ми й зняли ролик.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Архитектор Emil Dervish о честности в работе и городской среде

Що має робити архітектор?

Є думка, що архітектор – зв’язна ланка між суспільством і тим, хто створює блага для нього. Якщо ти архітектор, твоя роль трішки закулісна і посередницька. Потрібно розробити проект так, щоб зміни нікому не нашкодили й були сприятливі для усіх. В якомусь сенсі ти знеособлюєш себе, намагаєшся своє втручання зробити точковим і влучним. Дуже важливо не робити проект імені себе, не воювати за ті речі, які непотрібні.

Наш публічні збори мають раціональне зерно. Ми не приходимо й не вислуховуємо думки, які не мають ніякого сенсу. Навпаки – часто усвідомлюємо свої помилки й враховуємо поради та думки громади. У роботі з міськими просторами треба намагатися не переконувати, а шукати спільний знаменник між усіма користувачами проекту. Простір – це інструмент для налагодження життя, а ми лише медіатори. Коли я був на літній школі в Роттердамі, кожен студент розробляв концепцію реновації корабельних доків. Вони закрилися, внаслідок цього будинки, що поруч, спорожніли. Пошук ідеї зайняв у мене певний час, адже завдання виходило з історії місця, а рішення спочатку видавалося надто очевидним. Моєю ідеєю, зрештою, було перенесення з центру міста у це місце музею мореплавства і кораблебудування, символічне повернення експозиції додому. Іноді навіть таке очевидне рішення може виявитися вдалим.

Фото на головній: flickr-user Thomas Hawk