Протягом 20 років у центрі Києва, на вулиці Мала Житомирська, руйнується пам’ятка архітектури — садиба родини українського художника Олександра Мурашка. В одному з її аварійних будинків досі живе киянин Олександр Глухов – останній мешканець, якого чиновники так і не змогли виселити, а забудовники — залякати. Саме завдяки йому історичні будинки врятували від знесення, повернули у власність міста і пообіцяли реставрувати.

«За радянських часів садиба Мурашка ще перебувала у нормальному стані, — каже Олександр. — Я мешкаю тут з 1992 року і можу сказати, що на той час умови проживання були досить пристойними. Але вже в середині дев’яностих років міські чиновники вирішили, що всі чотири будинки підлягають негайній реконструкції. І тому жителів треба терміново виселяти. Квартири були здебільшого комунальні, мої сусіди не чинили опору, їх вдалося виселити без особливого шуму. Для когось це було навіть вигідно: якщо ви живете втрьох в одній кімнаті, а натомість – пропонують двокімнатну квартиру, навряд чи ви будете довго розмірковувати. Знаю, що хтось з сусідів перебрався на Поділ, комусь дали квартиру біля метро Лівобережна. Мене ж з родиною вирішили переселити на Троєщину. Від цієї ідеї я був не в захваті і почав судитися з адміністрацією за право жити у власній квартирі».

Фото: Євгенія Романюк

Олександр Глухов вважає, що тогочасна міська адміністрація не мала жодної гадки, що робити із садибою Мурашка після відселення мешканців. Тоді у владних кулуарах поговорювали про комплексну реставрацію, але для цього треба було знайти інвесторів. Тим часом відселені будинки почали поступово занепадати. Життя жевріло лише у будинку 12А, де мешкав Олександр. Спорожнілі квартири у пам’ятці архітектури віддали двірникам — як службове житло.

Тим часом Глухов зміг відстояти свою квартиру у судах. Тепер міська адміністрація не мала права виселяти його з будинку.     

Ви самі захочете звідси виїхати

Але невдовзі життя Глухова та його родини докорінно змінилося. З’ясувалося, що за каденції Леоніда Черновецького всі чотири пам’ятки архітектури були тихцем продані у приватну власність. Відбулося все з численними порушеннями (наприклад, за цей продаж навіть не проголосували у Київраді).   

«Чиновники вирішили заплющити очі на те, що ми продовжуємо жити у садибі. У 2008 році вони підписали договір з компанією ТОВ «Пантеон-Інвест». Їй віддали всі чотири будинки за умови, що новий власник їх реставрує. Але все залишилось на рівні обіцянок. Мені здається, що з самого початку в них не вірила жодна зі сторін», — каже Глухов.

Нові власники садиби Мурашка об’явилися через декілька років після приватизації. У 2010 році вони зайшли на територію садиби і сповістили Олександра, що будинки буде стерегти приватна охорона, а його родині час пакувати валізи.

Охорона одразу зайняла невелике приміщення на першому поверсі. За іронією долі, раніше тут працював магазин мисливської зброї. Першими від охоронців постраждали двірники. За словами Олександра, останніх буквально виставили з квартир, повикидавши навздогін їхні речі з вікон. У будинку залишилася лише сім’я Глухова й представники приватної охоронної фірми.  

Двері їхнього імпровізованого помешкання виходили прямо до під’їзду. Тож, коли Олександр повертався ввечері з роботи, «охоронці» любили вийти розім’ятись — перегородити дорогу до сходів і, ніби ненароком, повимахувати перед ним зброєю.

«З охороною у мене постійно виникали конфлікти. Візуально вони мало відрізнялися від звичайних бандитів — і за поведінкою, і за манерою спілкуватись. Понад це, іноді я взагалі не був впевнений, чи вони психічно здорові. Щоразу, йдучи на роботу, я хвилювався за свою дружину та дочку, оскільки не знав, що цим людям може прийти в голову. Найогиднішим було усвідомлення того, що нічого ти з ними вдіяти не можеш — адже мій будинок знаходився у приватній власності їхніх роботодавців. І така безкарність породжувала зухвалість — одного разу вони вихвалялися «посадити під замок» моїх друзів, які приходили у гості».   

Сам будинок, де жив Олександр, потроху розвалювався: тут не працювало опалення, стіни облущувалися, в усіх квартирах були розбиті шибки. Величезне занепокоєння викликав і стан даху, який протікав все більше, а взимку загрозливо просідав під снігом. З усіма цими проблемами Олександру доводилося справлятися самому: він розставляв на горищі цебра, зчищав сніг й навіть намагався винайняти майстрів, які б залатали на даху дірки. Але охоронці їх не пускали.

«Навіть після того, як будинки повернули місту, охорона нікуди не йшла і продовжувала сидіти в колишній крамниці, — продовжує Глухов. — Вони посилалися на те, що з ними укладений договір, і зовсім не зважали, що їхній роботодавець — вже не власник цих будинків. Тож мені довелося витратити чимало зусиль, щоб змусити їх забратися геть — на мої численні скарги чиновники лише безпорадно розводили руками. Своє насиджене місце охоронці покинули лише після того, як я прийшов до них з поліцією».

Сьогодні про це вимушене кількарічне сусідство нагадує лише табличка на дверях. Олександр каже, що залишив її тут на пам’ять.  

Доведи, що не верблюд

Попри всі страшні обіцянки «пантеонів», Олександр одразу повів із ними боротьбу у судах. І вже за два роки садиба Мурашка повернулася до комунальної власності. По ній було проведено більше 40 судових засідань, і у кожному з них Олександр брав активну участь.

«Судитися з новоспеченими власниками я розпочав вже за часів мерства Олександра Попова. Я просив тодішню адміністрацію втрутитися, але допомоги від неї так і не дочекався. Зате мені дуже допомогла київська громадськість, під чиїм тиском прокуратура подала судовий позов проти «Пантеон-Інвесту». Я також включився до процесу і ходив на суди, як на роботу. З усіма документами розбирався самотужки, оскільки не можу брати участь у процесі, якщо чогось не розумію.

Іноді мені здавалося, що треба переселятись до судів і жити там до остаточної перемоги. Юристи компанії постійно затягували час, розробляли нові схеми і подавали безкінечні апеляції.

Це добряче діяло на нерви, оскільки нинішня правова система в Україні не дає жодних гарантій, що ваша справа буде вирішена справедливо. Скажімо, вам треба довести у суді, що ви — не верблюд. І ви можете на сто відсотків розбиратися у справі, ваші адвокати наводитимуть залізобетонні докази, на вашому боці будуть депутати, телебачення і громадська думка.

Але суд може просто не звернути на все це жодної уваги і прийняти ухвалу, що ви таки верблюд. І з зали засідань ви дійсно вийдете верблюдом.

На щастя, не в моєму випадку: суди стали на бік прокуратури й повернули киянам всі чотири будинки. У 2015 році крапку у цій справі поставив Верховний суд. Садиба Мурашка перейшла у розпорядження Департаменту культури КМДА. Але все це забрало у мене чимало сил, здоров’я і часу».

Сусіди-безхатьки

Поки йшли суди, будинки садиби родини Мурашків продовжували руйнуватися. Порожні, нетоплені приміщення займали бездомні люди, які часто розпалювали вогонь, щоб зігрітися. Хтось навіть пробував ламати двері до під’їзду, де живе родина Глухова. І до цих нових сусідів також довелося звикати.

Фото: Євгенія Романюк

«Я багато років спілкуюсь з місцевими безхатьками. Зі зрозумілих причин вони тут часті гості. Я наполегливо прошу «новачків» не смітити, не розводити багаття, не бити скло і не розтаскувати металеві труби. Хтось прислухається до мене. Бувають і зовсім неконтрольовані люди, за якими доводиться пильно наглядати, щоб вони не зробили будинкам ще більшої шкоди — можуть зірвати радіатор, підпалити вцілілі дерев’яні балки, десь розбити скло. Якщо вони напиваються та починають буянити, я не можу їх вигнати. А поліція у таких випадках взагалі не реагує на виклики, хоча головне управління знаходиться у декількох хвилинах від мого будинку.

Але були серед них й ті, хто, наприклад, допомагав мені прибирати сніг з даху», — згадує Олександр.

Десять років без опалення

«Умови проживання тут не надто хороші, — Олександр ніби помічає, яке враження справляє зовнішній вигляд його будинку. — Через них у мене хронічна застуда, адже ми вже давно живемо без опалення».

Давно — це з 2007 року, коли будинок раптом відімкнули від опалення. Олександр згадує й інші комунальні «пригоди» — декілька разів вимикали воду та обрізали світло.

«Дивний збіг, але опалення нам відімкнули одразу після того, як я остаточно виграв суд у КМДА та відстояв своє право не виселятися з будинку. Всі мої походи по інстанціях не мали жодного результату — чиновники розводили руками і пояснювали, що система опалення в моєму будинку настільки застаріла, що не підлягає ремонту.

На щастя, людина до всього може пристосуватися. Від холоду нас рятує електрообігрів, та й зими останніми роками стали теплішими. Хоча, я пригадую сезони, коли на моїй кухні замерзала вода. Сьогодні у моїй квартирі є освітлення, відновлене водопостачання, підведений газ — завжди є і гаряча вода, і вправно працююча духовка. Є телефон, працює інтернет. Стіни доволі міцні, стеля не осипається й не провалюється підлога — на відміну від сусідських квартир, наша продовжує триматися» — розповідає Глухов.

Щоправда, поза межами оселі Глухова будинок перетворюється на доволі небезпечне місце. З місяць тому з будівлі обвалилися балкони. Тепер металеві балюстради лежать у під’їзді, обережно складені навпроти заржавілого, неробочого ліфта. Але в останньому немає потреби, оскільки родина Глухова живе на другому поверсі.

Ще одна серйозна проблема — повністю провалений дах. Чиновники запевняють, що візьмуться за нього, щойно почнеться реставрація будинку. Тоді ж вони обіцяють відновити й усі комунікації.

«Навіщо сьогодні законопачувати розбиті вікна, якщо потім все одно буде капітальний ремонт? — озвучує Олександр неофіційну позицію міста. — Навіщо робити тимчасовий дах, якщо потім все накриють «справжнім»? Тож ви зараз якось перезимуйте, перетерпіть, а ми вже згодом зробимо все, як слід».

В кінці тунелю

Наприкінці 2016 року в садибі Мурашка офіційно розпочалися протиаварійні та консерваційні роботи. Стартували вони лише в одному з будинків (№14), але невдовзі те ж саме планують зробити й для інших частин комплексу.

«Всі чотири будинки будуть відреставровані, але їхнє функціональне призначення досі невідоме, — розповідає Глухов. — Я постійно контактую з Департаментом культури КМДА, вони охоче спілкуються зі мною і розповідають про всі заплановані роботи. Але процес відверто пробуксовує.

У 2015 році розробили проект реставрації та почали виділяти на нього гроші з міського бюджету.

Зараз у одному з будинків садиби, що під номером 14, замінили перекриття, підправили стіни й зробили стелю між поверхами. Крім того, звідси вивезли майже все сміття, накопичене за багато років.

«А за цей час у Китаї вже зводять місто з усією інфраструктурою», — посміхається Глухов.  Він сподівається, що в КМДА не зволікатимуть із запланованими реставраційними роботами.

Поки залишається, що рятувати.