У 2016 році українці викинули 11 мільйонів тонн побутового сміття, утилізовано чи перероблено з них – 5,7%. Того року пересічний українець спродукував у середньому 258 кілограмів сміття. Більшість з цих побутових відходів було вивезені та захоронені на полігонах, де забруднюють ґрунти та повітря. З 1 січня захоронення побутового сміття буде заборонено згідно з законодавством України. «Хмарочос» розібрався, що це означає насправді, та що робитимуть українці.

Чому з 1 січня ми почнемо сортувати відходи?

Існує закон України «Про відходи», чинний з 1998 року. У 2012 році до нього була додана правка, в якій, серед іншого, було вказано, що захоронення побутових відходів буде заборонено з 1 січня 2018 року. Ініціатори законопроекту внесли ще одну пропозицію, яка згодом набула чинності, як правка у цілій низці законів, зокрема, і у Законі України «Про природні монополії». Саме через цю правку в свій час припинив роботу перший сміттєпереробний завод повного циклу неподалік міста Рівне. Юлія Льовочкіна та Юрій Мірошниченко, автори законопроекту, захоронення побутових відходів віднесли до сфери діяльності суб’єктів природних монополій. Відтак встановлювати тарифи має  Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). А та, у свою чергу, не може затвердити тариф без отримання суб’єктом господарювання ліцензії, однак згідно з законодавством господарська діяльність у сфері поводження з побутовими відходами ліцензуванню не підлягає. Відтак, через неврегульованість законодавства, перший сміттєпереробний завод опинився без тарифів та без змоги виконувати своє основне призначення. Наразі він працює як сміттєсортувальний.

Щоправда, 20 вересня 2017 депутати внесли законопроект щодо перенесення дати заборони захоронення, але проголосувати його до Нового року не встигли. Внесені до Верховної Ради також законопроекти 7127, 4838 і 6602, які пропонують перенести заборону захоронення або на рік, або до 2025.

Все життя вивозили сміття на полігон,
чому зараз не можна?

По-перше, це не відповідає принципам сталого розвитку. Швеція закуповує сміття у сусідів, багато країн спалюють сміття, добуваючи з цього енергію, яка забезпечує великі міста. Для Європи сміття (а саме його перероблення та сортування) давно стали не лише способом заощадити власні ресурси та зменшити небезпечні викиди у довкілля, а й хорошим бізнесом. Вартість товару з переробленої сировини нижча, держава часто заохочує підприємців користуватися саме нею.

Полігон для захоронення відходів в Україні

Але є ще по-друге. Це Асоціація України з ЄС. Україна взяла на себе низку нових зобов’язань у сфері довкілля, зокрема, щодо наближення українського екологічного законодавства до норм та стандартів ЄС, а саме імплементація 29 директив та регламентів у 8 тематичних сферах. Зокрема, у директиві 1999/31/ЄС артикулюється принцип «забруднювач платить». Окрім того, згідно з Директивою кількість відходів, що можуть природним чином розкладатися та захоронюються на полігонах має зменшуватися. Інша директива ЄС – 2008/98 наводить у своїй статті ієрархію відходів, яку потрібно застосувати у політиці із запобігання утворенню відходів та управління ними:

(a) запобігання;
(b) підготовка до повторного використання;
(c) перероблення;
(d) інша утилізація, така як відновлення енергії; та
(e) ліквідація.

Цього року Міністерство екології та природних ресурсів України завершило роботу над «Національною стратегією поводження із відходами», а Кабмін схвалив стратегію.

Тепер у шестимісячний термін низка профільних міністерств мають розробити та подати проект Національного плану з управління відходами. Сама стратегія орієнтується якраз на стандарти ЄС, зокрема має серед принципів підготовку відходів до повторного використання. І це не порожні слова – передбачено до 2030 року створити 800 нових потужностей з вторинної перероблення, утилізації, компостування. А також поставлено за мету зменшити обсяг захоронення побутових відходів з 95% до 30%.

А зараз десь переробляють сміття?

Так, цим займаються окремі приватні підприємства, і їх досить багато. Також, за даними Мінрегіонбуду, в Україні є 22 сміттєсортувальні лінії, київський сміттєспалювальний завод та три сміттєспалювальні установки. Роздільний збір побутових відходів впровадили у 575 населених пунктах, але це не вирішило питання. Щорічно наше сміття прямує на понад п’ять тисяч сміттєзвалищ і полігонів. Їхня площа становить понад дев’ять тисяч гектарів. Актуальність проблеми та перевантажені полігони проявляються і у тому, що кожен рік у приватному секторі виявляють  близько 29 тисяч несанкціонованих звалищ.

Прилад для збору пластикових пляшок у Единбурзі, Шотландія

Окрім того, концентрація країни на рішенні спалювати сміття не є найефективнішою. Спалити сміття – це швидке рішення, на думку голови ГО «Україна без сміття» Євгенії Аратовської. Вона каже: «Країни з високим рівнем перероблення, зі сміттєспалювальними заводами йшли до своїх результатів по 10-20-30 років». У Швеції під час будівництва першого сміттєспалювального заводу, громада була проти. Тоді була змінена тактика: громадян вчили сортувати небезпечні відходи. З часом відбувся суспільний діалог, його результат був позитивний – у країні продовжилося зведення заводів такого типу, а люди вже були готові розрізняти небезпечні та безпечні відходи. Але якщо побудувати у нас такі заводи, доки у людей нема змоги віднести свої небезпечні відходи – термометри, лампи, батарейки, техніку кудись безкоштовно і здати на перероблення, всі відходи потраплятимуть до загального сміття і горітимуть. «Варто зауважити, що пластик містить хлори, який неможливо забрати через фільтри. Те, що пропонували Києву – це технології 800-900 градусів, які не зможуть розчепити ці речовини. Тому всі канцерогени після спалювання будуть у повітрі», – пояснює Аратовська. Тож без попередньої роботи з населенням та належної організації, є ризик стати заручниками сміттєспалювальних заводів, яким потрібна певна кількість сировини на рік, аби продовжувати ефективну роботу. Саме тому Швеція імпортує сміття: у свій час в країні побудували занадто велику кількість сміттєспалювальних заводів.

У чому основна проблема?

Є вторинна сировина, переробляти яку вигідно, а є така – перероблення якої збиткова. Дрібні підприємства не зацікавлені працювати у збиток. Місцева влада, до компетенції якої зараз належить вирішувати сміттєве питання, часто не має коштів для оплати перероблення чи утилізації небезпечних відходів.

Але найбільша проблема у законодавстві. Воно має реалізувати механізм фінансування подальшої утилізації чи перероблення відходів. Це мало б відбуватися коштом виробника чи імпортера. Також потрібно усунути юридичні колізії, що не дозволяють зараз працювати сміттєпереробним заводам (а отже нові не будують, єдиний готовий – стоїть без роботи). Окрім згадки про заборону захоронення з 1 січня, у законах відсутній чіткий алгоритм дій з різними відходами. Зате передбачене покарання: штраф за захоронення необроблених побутових відходів для громадян становитиме від 16 до 64 тисяч гривень, а посадовці та підприємці сплатять від 40 до 120 тисяч гривень.

За повторне порушення цифри стають більшими.

Що відбувається у Києві?

Для потреб міста планують до 2020 року побудувати сміттєпереробний завод у Борисполі. Також до 2025 року мають оновити наявний сміттєспалювальний завод «Енергія», запровадивши систему хімічного очищення газів. Окрім того, в столиці з’являться центри перероблення сміття. Місцеві проекти намагаються розвивати у містян екосвідомість та привернути увагу до проблем побутових відходів. Проект «Україна без сміття», наприклад, займається збором відсортованих відходів. Наразі станція сортування та пункт прийому вторсировини на колесах «Майстер добрих справ» працюють лише у Києві. Євгенія Аратовська, голова ГО, пояснює, що проект має різні напрямки діяльності. Його освітня складова була запущена у понад 200 школах по всій Україні. Сервіси збору сировини, за словами Аратовської, збиткові. І, на жаль, їх не можна масштабувати як соціальний бізнес в інших містах. Але навіть станція у  Києві більше націлена на розвиток свідомості. «Ми не рятуємо Київ від сміття. Наша станція – це навчальний простір для людей, які хочуть почати сортувати, зрозуміти, що відбувається зі сміттям. Зібрану сировину передаємо переважно більшим заготівельним базам, адже самі не збираємо такі обсяги сировини, які приймає завод».

Як вирішити сміттєве питання?

Варіантів є кілька, і їх можна поєднувати.

Перше, що потрібно – включити у вартість товару ціну його утилізації або його упаковки. Для споживача це спричинить підвищення вартості товарів, але, зазвичай, на незначні суми – йдеться про кілька відсотків від вартості. При цьому виробник або імпортер під час нашої покупки вже сплачує за перероблення. Тож просто купивши, як і зазвичай, товар у магазині, ми вже автоматично подбали про його долю після використання.

Другий варіант – це зрівняти вартість захоронення та утилізації. Природнім шляхом захоронення, звісно, дешевше – непотрібно жодних сортувальних ліній, спеціальних контейнерів та різних машин для їх вивозу. Приїхав, згріб усе сміття, викинув на полігон. Однак, якщо державним регулюванням зробити їх однаковими у ціні, то цілком можливо, що утилізація різко стане вигідною для місцевої влади, яка і вирішує, що робити зі сміттям та підписує договори з підприємствами, що його позбуваються.

Сортувальна лінія в Україні

Третій спосіб – держава має встановити відсоток упаковок, який виробник чи імпортер має збирати та повторно використовувати. Щороку він збільшуватиметься. Як це зробити? Потрібно поставити контейнер роздільного збору, переконати людей, провести просвітницьку роботу – еко-уроки, запустити соціальну рекламу про сортування сміття. Тоді компанії будуть зацікавлені, щоб споживачі повернули їм упаковку. Це забезпечить їм виконання своїх зобов’язань. Щоб заготовити і передати виробнику вторсировину, потрібно зробити велику роботу. Посортувати на лінії різні матеріали. Лише PET-пляшку сортують на сім видів. Зараз в Україні передбачено лише два контейнеридля збору сміття: для залишкового (наприклад, органічні відходи) та ресурсоцінного. В останньому впереміш будуть скло, метали, пластики, папір. Тобто, з такою системою спочатку треба буде посортувати на складі, пізніше – на сортувальній лінії заводу.  

Євгенія Аратовська на власному досвіді розповідає: «За нашими підрахунками, лише сортування однієї тонни пластику обходиться в 1000 гривень. Якщо взяти середню вартість, 5 грн за кілограм, тобто з 5000 гривень потрібно відкласти п’яту частину. А ще є логістика, обладнання, сортувальна лінія, транспорт».

Коли заготівельник займається вторсировиною, маржа дуже мала, йому це нецікаво. А от коли на підтримку приходить закон, який змушує компанії-виробники дбати про долю своїх товарів, то вони звернуться до заготівельників, проведуть конкурс. Виграє той, хто запропонує оптимальну ціну та послугу.

Якщо ж компанії не виконають зобов’язання та зберуть менше встановленого державою відсотка вторсировини чи упаковки, то різницю вони покриватимуть за власний кошт. Але стосується це не тільки упаковки. Виробники та імпортери мають нести відповідальність за всі товари, в тому числі ті, які потрібно збирати окремо: килими, меблі, шини, техніка, електроніка, ліки.

«Коли це викидають стихійно, як побутове сміття, то біля смітників коїться  жах. Окремо треба налагоджувати сервіси для вивезення габаритного сміття», – коментує Аратовська. Компанії мають приймати свої товари безкоштовно на утилізацію або відшкодовувати витрати на збір у випадку появи муніципальних станцій збору. В деяких муніципалітетах закордоном можна замовити автівку, яка забере меблі чи техніку безкоштовно.

Що на даний момент вже може зробити місцева влада? Євгенія Аратовська зазначає, що локальна адміністрація може використовувати екологічні податки там, де їх сплачують. Також муніципалітет має закласти в тариф для населення усі витрати, щоб зібрати, досортувати та переробити чи утилізувати відходи.

«Великого бажання почати сортувати майже ні в кого нема», – зізнається Аратовська.  

Потрібні контейнери, навчання громадян, спеціальний транспорт, відповідне законодавство. Не усі громади мають такі бюджети, щоб закласти такі складові. Вони розуміють що це збиткова справа, якісь збитки покриють продажем сировини. «Люди не розуміють, з чого почати, як це все організувати. Держава могла б розробити певний комплекс дій, інструкцію, що робити на місцях з питанням відходів. Ніхто не хоче брати відповідальність, щоб це робити», – коментує Євгенія.  «Є місця, де є проактивна громада, а є такі, які скажуть: «Нам нічого не пояснили, що робити, ми нічого не будемо платити». Це як ті, що кидають сміття під ноги – їх не штрафують, то вони й продовжують», – констатує голова ГО «Україна без сміття».