Коли говорять про 90-ті, хтось думає, що це було років 10 тому. Лише потім приходить розуміння, що ті часи давно минули. Хтось згадує з ностальгією про той період, а комусь хочеться забути його.

Багатьох дивує актуальний тренд на моду 90-х, бо захоплюватись цим, на їхню думку, можна лише нічого не знаючи про ті часи. Пострадянські дизайнери (такі як Гоша Рубчинський) шиють одяг, як у 1990-х, в Києві організовують рейви та вечірки (згадаємо «Схему»), музиканти записують музику та знімають кліпи, бажаючи відтворити естетику 25-річної давнини.

І все ж таки, чим жила молодь Києва в кінці минулого століття? «Хмарочос» зібрав історії про бізнес, кримінал та будні киян.   

Андрій Смирнов

В 1991 році я вступив до Київського політеху і жив у гуртожитку. На той час капіталізм набирав оберти – торгували усі, усюди й усім. У гуртожитку топовим товаром була зміїна отрута. Всі хотіли її придбати, щоб перепродати іноземцям. Яд ніхто не бачив, але про нього говорили дуже часто. Друге місце посідала бджолина отрута і лише за нею – брухт кольорових металів.

Тролейбус звертає з вул. Володимирської на вул. Льва Толстого. Фото: pastvu.com

Але були ті, хто торгував дефіцитною горілкою і цигарками. Перед входом в гуртожиток висіли оголошення типу «кімната 308 – цигарки».

Зі мною в кімнаті жили азербайджанець і татарин з Казахстану. Обидва були старші за мене на 7-8 років. Хлопці були дружелюбними й пронирливими. Кожен з нас палив, але майже не пив. Тому у підприємництві ми вирішили сконцентруватись на горілці. Періодично її продавали в звичайних магазинах обмеженими партіями, починаючи з обіду у відділах, відгороджених від решти торгового залу ґратами. У чергах за горілкою стояли тільки недобиті радянськими інженерними зарплатами інтелігенти з дипломами технічних вузів. Творчі люди, алкоголіки, в’язні, що вийшли на свободу, і спекулянти – перли без черги, утворючи перед віконцем видачі товару хаос.

Завдяки нечуваному нахабству татарської складової нашої корпорації, ми завжди опинялися всередині, обходячи чергу і приблизно за 30-40 хвилин ставали володарями ящика горілки. Пару разів нам щастило – виходили на людей, які мали на руках довідки про похорон і весілля: таким видавали ящик горілки на руки без зайвих запитань. Але треба було заплатити, такса – пляшка.

Горілка, яка в магазині коштувала близько 10 рублів, в гуртожитку продавалась за 12-15. Студенти-африканці брали 3-5 пляшок за раз, то маржа збільшувалася до 8-10 рублів. Пускаючи частину виручки в оборот, чистий прибуток ми витрачали на відвідування кінотеатрів і азербайджанського кафе.

Пасажири чекають на тролейбус на зупинці біля Майдану Незалежності. Фото: pastvu.com

Але на першому поверсі гуртожитку якісь ділові люди відкрили магазин з сигаретами-жуйкою, а поруч з’явилися кіоски з горілкою і іншим дріб’язком. Найняті діловими людьми міцні хлопці, напевно, батьки нинішніх «тітушок», ходили по кімнатах студентів і зачищали конкурентів. Так починалася ера цивілізованого ринку – «стрілки», Меркурій, «савлоховці» і «авдишевці» (назви бандитських угруповань за прізвищами ватажків – ред.).

Денис (попросив не називати прізвища)

У 90-ті вже не питали, з якого ти району, як це було у 80-ті. Цікавилися, з ким ти ходиш, або під ким (у значенні, хто з бандитів захищає).

Якось я допоміг одним «серйозним» людям. Побачив, що в них на документах стоїть фальшива печатка, чим заощадив для них певну суму грошей. З того часу ми почали спілкувались. Одного разу телефонують і просять зустрітися. Приїхали до мене і кажуть, сідай в машину. Я сідаю, а там вже двоє кремезних хлопців. Я починаю думати, що ж такого наробив. По дорозі намагаюсь розпитати, куди ми їдемо, але ніхто на діалог не налаштований. Раптом, заїжджаємо у двір, виходимо, там стоїть мій знайомий і каже: «класна тачка?», – і показує на спортивний Pontiac. Я відповідаю, ну звичайно. Він: «ну тоді, сідай, поїдемо обмивати. Я її собі купив». Я звісно добре вилаявся за такий жарт. Зазвичай поїздки в чужій машині у невідомому напрямку нічим хорошим не закінчувалися.

Пам’ятаю, якось в Дрогобичі купили в культмазі балалайки за копійки. Потім продали їх в Києві на Андріївському узвозі. Грошей вистачило, щоб напоїти всю вулицю.

Будинок, який стане ТРЦ «Arena City». Фото: pastvu.com

А якось із другом продали 386-ті комп’ютери на три тисяч доларів. Це були шалені гроші на той час. Вирішили, що купимо машину. Була середа, а авторинок в Києві працював лише в суботу. Тож ми поїхали святкувати по різних кафе. В суботу рахуємо гроші, а в нас уже залишилось півтори тисячі. На цю суму можна було купити два мотоцикли. Але магазин Київського мотозаводу відкривався у понеділок. В результаті вдалось нам купити по парі туфель. В 90-ті гроші, як приходили, так і йшли.

Володимир

У ті часи всі крутилися, як могли. Я закупав різні речі в Москві і возив до Польщі. З часом на зароблені гроші вдалось купити автомобіль. Знаючи, що часи складні, я її трохи прокачав: у сидіння вставив сталеву пластину, а підголовник вилив зі свинцю. Під сидіння поклав цвяходер.

Одного разу повертався із Кракова. Вечір, а на узбіччі стоять молодий хлопець із дівчиною – ловлять попутку. От я і вирішив підвезти їх, подумавши, що не так нудно буде їхати. Через якийсь час кажуть до мене ламаною російською: «зупиняйся зараз». А я їду далі, вдаю, що не розумію. Чую пацан пістолет перезаряджає. По звуку наче ТТ. Думаю, цікаво, витримає пластина, чи ні. Він кричить: «зупиняйся, давай» і стріляє, а я дістаю цвяходер – і в голову. Зупиняюсь, викидаю його і дівчину із машини, а за мною вже їде зграя поляків. Далі пам’ятаю, що нога на газ, і так долетів аж до кордону. Врятувало, що польські прикордонники швидко пропустили.

Тихін Тарнавський

Спогади із 90-тих, окрім проголошення незалежності України та закінчення школи, не надто позитивні. Перша половина 90-х – це гіперінфляція та бандитизм. Пригадую знайомих, які отримали зарплатню купюрами в один карбованець та обклеїли ними стіни туалету, бо це було в рази дешевше за будь-які шпалери.

Магазини на Хрещатику. Фото: pastvu.com

Також мене тоді єдиний раз у житті пограбували: підійшов чоловік прямо на тролейбусній зупинці біля метро «Шулявська», ткнув чимось у спину й наказав йти у двір. А у дворі на мене вже цілком відкрито направили пістолет й відібрали шкіряну куртку (справжній шик за тодішньою модою) та зарплатню, яку якраз того дня отримав.

Пам’ятаю, що Дарниця вважалася одним із найбільш бандитських районів міста, й опинитися там на вулиці одному ввечері за умови, що ти нікого з місцевих «авторитетів» не знаєш, було, скажімо так, не дуже вдалою ідеєю.

Наталя

У 1996 році на Михайлівській площі встановили реконструйований пам’ятник княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозванному та просвітителям Кирилу і Мефодію. Але молодь його називала «Элен и ребята» за назвою французького серіалу, який тоді показували.

Пам’ятник княгині Ользі. Навколо пам’ятника ще немає пішохідної зони. Фото: pastvu.com

Також всі, хто жив в центрі, знали пані по імені Терезочка. Це місцева дивачка, яка розмовляла сама з собою. Вона ходила лише в колготах без зайвого одягу та спідньої білизни. На той час вже почали відкриватись модні магазини, куди всі заходили лише подивитися. Якось я йду зі знайомим, а Терезочка сперлася на вітрину магазину швейцарських годинників і справляє нужду. Мій друг каже, «о смотри, завсегдатай магазина TISSOT».

Олексій

На Червоноармійській (зараз вул. Велика Васильківська – ред.) був магазин іграшок «Сказка». Тоді це був перший магазин з LEGO. Якось я побачив там оголошення, що на роботу потрібен вантажник, подався і мене взяли. З іграшками приходила ще й рекламна продукція. Лише один із директорів магазину, німець, розумів, що з нею потрібно щось робити. Якось від безділля  я почав оформлювати вітрину цією продукцію і так став дизайнером. Потім ще довго їздив по Україні і займався іншими магазинами.

Фото з особистого архіву

Ще був випадок, ми сиділи з другом у пивній на Автовокзалі. Підходить до нас таджик і просить пиво, бо у нього не було грошей. Ми, звичайно, пригостили. На що його добра душа розгорнула перед нами газету, а там «8 років лежить», тобто анаша (8 років – термін, на який могли посадити за ту кількість марихуани – ред.). Хороший тоді день був.

На Майдані Незалежності замість «Глобусу» стояв пам’ятник Леніну, який називали «Ленин с подпиской». «Подписка» – коли ти приходиш, щоб з’ясувати стосунки з кимось, ще казали «вписатись за когось». А біля пам’ятника збиралися «рабочие и крестьяне» з автоматами. Так і вийшло, що у «Леніна» з’явилась своя «криша» і він став «Ленин с подпиской».

Світлана Лукашевич

На розі Хрещатика і бульвару Шевченка відкрився перший супермаркет, розрахунок в якому був за валюту, а також ще кафе і ресторан. Це було спільне українсько-швейцарське підприємство. Я працювала не в самому магазині, а у офісі компанії.

В супермаркет ми ходили на екскурсії. Туди привозили товари, яких ми ніколи не бачили. Там я вперше побачила шоколад Lindt. Іноді нам вдавалося щось спробувати, коли при отриманні товару він розбивався або ламався.

Тролейбус їде Великою Васильківською. Фото: pastvu.com

Якось після пасхальних свят у Європі в магазин завезли шоколадних кроликів, які там не продались. Я дуже люблю шоколад, але не могла собі дозволити купити такого зайця. Лише ходила і дивилась на них. Через якийсь час я вирішила все ж купити одного, що поменше, для племінниці. Вона з ним носилась, як з іграшкою. А потім каже: «а можно ему ушко отрезать попробовать, но мордочку кушать не будем?». Так я і спробувала той шоколад.

Але магазин закрився десь у 96-ому. Я припускаю, що швейцарці не захотіли більше тут працювати. Бо з української сторони бізнес вели люди, які до нього не мали жодного стосунку.