«Хмарочос» розповідає, як тихі й зелені хутори на околиці Києва перетворилися на радянський житловий масив — не менш віддалений від міського гаміру.
Київські агентства нерухомості описують Нивки як мікрорайон «для тих, хто втомився від великого міста, але має можливість якнайшвидше до нього дістатися». На цьому житловому масиві і дійсно ніби завмер час: чи не більшу його частину складають приватні садиби з присадками, квітниками і городами. Їхні сусіди — здебільшого п‘яти- та девятиповерхівки, навколо яких щедро висаджені тополі та клени. Довкола будинків — численні лісопарки, сквери та паркові зони.
«Навіть після Другої світової війни це була далека глуха околиця, — пише Кирило Степанець, краєзнавець і уродженець Нивок. — А ще на початку 1990-х років переважна більшість мешканців вели патріархальний, майже сільський спосіб життя».
Вечори на хуторах
Власне, так жили і давні мешканці цієї місцевості. Історики свідчать, що в середині XIX століття тут були розкидані лише маленькі хутори і невеликі селища, які потопали в безкрайньому морі садів та лісів.
Саме з лісом пов’язана одна з перших згадок про Нивки — точніше, про перший хутір, заснований в цій місцевості. У 1836 році, ліворуч від Києво-Брестського шосе (трохи південніше сучасної станції метро «Нивки»), оселяються три брати Ґалаґани — Іван, Мусій та Єгор. А десятьма роками раніше російський імператор Микола I впроваджує посаду лісника: ці люди мають наглядати за лісами, охороняти їх від вирубки, зберігати їхні карти і плани.
Втім, у 1871 році ця повинність була офіційно скасована. Ґалаґани були приписані до Петропавлівської сільської громади і навіть отримали додаткові земельні ділянки. У 1896 році цей лісовий хутір, названий за прізвищем братів, налічував п’ять дворів, де мешкало 38 жителів.
У 1859 році російський імператор Олександр II робить царський подарунок київському генерал-губернатору Іларіону Васильчикову. За виняткову службу градоначальник отримує у власність одразу два казенних хутори — Хмелівщина та Сеньківщина (сьогодні це територія парку «Нивки»). Так з’явився хутір Васильчики, також відомий як «Васильчикова дача». Детальний його опис не зберігся: згадується лише «велика садиба в оточенні садів, лісів та ставків».
Після смерті градоначальника його дружина Катерина Васильчикова вирішує переселитися з Києва до Петербурга. І дарує садибу Свято-Троїцькому Іонинському монастирю — адже його настоятель, архімандрит Іона, був її духовником.
Відтак на території колишньої губернаторської дачі облаштовують жіночий скит, де монахині доглядають за садами і впорядковують ставки. Незабаром тут зведуть і церкву, а вздовж території монастиря забрукують доріжки.
Поруч із жіночим скитом, у напрямку Житомира, деякий час існував великий плодовий сад. В середині XIX століття на його місці виникає ще один невеликий хутір. Його засновують заможні брати Віктор і Семен Фузики — власники села Біличі та цегельного заводу на Шулявці. Вже невдовзі тут починає працювати ферма з поетичною назвою «Нивка». Кирило Степанець пише, що цей нивський хутір складався з трьох невеликих паралельних вулиць, які збереглися і сьогодні — це вулиці Невська, Олександрівська і Гончарова.
Фото: pastvu.com
Ще одне урочище неподалік від ферми належало військовому відомству: тут постійно розбивали навчальні табори і влаштовували гучні стрільбища.
Краєзнавець згадує ще декілька місцевих поселень: наприклад, більше десятка садиб, хаотично розкидані вздовж сучасної вулиці Туполева, називалися робітничим селищем Веселий Майдан, а мешканці колишнього хутору Дігтярі ще на початку дев’яностих років не мали централізованого опалення й зігрівалися «по-старинці» — дровами або вугіллям.
Вік волі не бачити
Типова картина царської Росії кінця XIX століття — величезна кількість безпритульних дітей та підлітків, що жебракували на дорогах та вулицях. Саме тому, пише києвознавець Василь Галайба, по всій тодішній імперії виникають численні добровільні товариства. Вони намагаються вирішити цю проблему, організовуючи спеціальні сільськогосподарські колонії та ремісничі притулки.
У Києві таке товариство виникає у 1872 році. Його одразу активно підтримує Олександр Дондуков-Корсаков, тодішній генерал-губернатор Південно-Західного краю. Благодійну ініціативу підхоплює київське купецтво та духовенство — Микола Терещенко, Ізраїль Бродський та митрополит Філофей.
Саме вони беруть під опіку виправну колонію для малолітніх порушників, яка з’являється у 1876 році в Рубежівці (територія вздовж Брест-Литовського шосе ближче до залізничної дороги). Керівником виправного закладу стає Олександр Ушинський, брат відомого педагога Костянтина Ушинського.
Через вісім років її переводять ще ближче до Києва. В районі сучасних вулиць Невської та Олександрівської для її потреб зводять двоповерховий адміністративний корпус і декілька одноповерхівок — у них розмістили житло та майстерні.
Роботи для вихованців було багато: вони працювали слюсарями і ковалями, відливали чавун і шили взуття (зокрема, для студентів Київської духовної академії). Колонія отримувала нові замовлення, а її випускники могли без особливих проблем стати до роботи у будь-якій київській майстерні.
Але з плином часу мода на благодійність помітно вщухала — відповідно зменшувалися і суми пожертв. Напередодні Першої світової війни колонія працює лише завдяки грошам з міського бюджету, але й їх виділяли неохоче, небагато та несвоєчасно. Громадська думка також була вже не на боці рубежівців: так, у 1911 році одна з київських газет звинувачує вихованців в організації будинку розпусти за адресою Златоустівська, 68.
У 1893 році на території Рубежівської колонії за гроші родини меценатів Терещенків була збудована велика кам’яна церква Олександра Невського. Київський архітектор Володимир Ніколаєв спроектував її у псевдоросійському стилі (трохи пізніше його син Іполіт, головний архітектор Києва, зведе у схожому стилі першу солом’янську церкву). Розписував її російський художник Віктор Васнецов — один з авторів фресок у київському Володимирському соборі.
На жаль, простояла вона недовго. У 1934 році, коли столиця УРСР переїжджає з Харкова до Києва, більшовики починають наводити «столичний лад» по всьому місту. І через два роки дійшла її черга: церкву розбирають на цеглу, а настоятеля храму — розстрілюють.
Все для своїх
Більшовики одразу взялися перетворювати й інші локації на Нивках. Так, вони поклали око на Васильчикову дачу, де жили монахині. Майже всі будівлі були знесені для будівництва спеціальної державної дачі, де могли б відпочивати головні партійці.
Подальшу долю жіночого скита описує історик Дмитро Малаков:
«…колишня дача стала “спецдачею” голови Раднаркому Панаса Любченка. Архітектор Сергій Григор’єв, автор проекту адміністративного будинку на Банковій та низки “сірих” урядових житлових будинків, спроектував також урядові дачні особняки в мальовничому гаю над Сирецькими ставками. Величезний шмат чарівної місцини з прадавніми дібровами оточили високим глухим парканом з кількома такими самими непросвітчастими воротами в різних місцях…
Але перший господар недовго розкошував серед дібров, садів і ставків з лебедями. Уникаючи неминучого арешту, Панас Любченко разом із дружиною 30 серпня 1937 р. учинив самогубство. А на “спецдачі” наступні номенклатурні персони змінювали одна одну».
Разом із зміною партійних власників змінювала свої неофіційні назви і сама місцевість, побувавши і дачею Кагановича, і дачею Хрущова, і дачею Коротченка. Глухі паркани простояли тут до 1962 року, коли їх демонстративно зняли, а партійна дача стала частиною нового парку культури та відпочинку.
pastvu.com
У тридцятих роках почали облаштовувати й Ґалаґани — колишній хутір перетворився на один з найстаріших робітничих масивів правого берега, отримавши назву Селища верстатобудівників.
Цей новий масив формувався навколо двох місцевих промислових підприємств — Верстатозаводу (на базі колишньої Рубежівської колонії) та «Червоного екскаватора». Тому при будівництві житла для робітників, як зазначає Степанець, передусім дбали про інтереси «заводських еліт»:
«В 1936 році на початку вулиці Кулібіна в селищі верстатобудівників зводять пятиповерховий житловий будинок. На першому поверсі розмістилися ощадна каса, магазин та пошта.
Після Другої світової війни схожа п’ятиповерхівка була зведена і на протилежному боці вулиці. Вона також призначалася для керівництва та висококваліфікованих робітників, але вже «Червоного екскаватора».
Для звичайних робітників зводили більш просте житло — фактично, це були бараки. З іншого боку, ще до війни тут були відкриті перші на Нивках магазини. Але доступ до них був закритий для тих, хто не працював на цих заводах.
На початку 1980-х років майже вся стара забудова була знесена — всього під ковш потрапили 32 будинки. Замість них район почали інтенсивно забудовувати 9-поверхівками, з’явилися тут і «висотки» — три житлові 16-поверхівки від Верстатозаводу. Але подекуди у селищі зустрічаються й житлові споруди від трьох до чотирьох поверхів.
З центру Києва — в новобудову на околиці
Після Другої світової війни був складений перший післявоєнний план розвитку міста Києва (1945-1947 рр.). Відповідно до нього, планувалося будівництво великого селища на місці хутора Нивки та сусідньої Вовчої Гори. Забудова почалася у 1949 році і була індивідуальною: компактні, схожі на німецькі котеджі, будинки призначались для інвалідів війни, ветеранів партії та заслужених фронтовиків. Нове поселення отримало назву «Селище старих більшовиків».
«У повоєнний час розплановували нові вулиці на мальовничих київських околицях… з ділянками під забудову котеджами. Якоюсь мірою це було впливом побаченого в завойованій Німеччині. Архітектор Микола Холостенко розробив серію типових особняків, починаючи з так званого “мінімального житлового будинку на дві кімнати”, а згодом — спарованих, “поліпшених”. Ділянки надавали відставним генералам і полковникам, Героям, учасникам війни (тоді їх ще не називали “ветеранами”) — переважно не киянам», — пише Дмитро Малаков.
Фото: retroua.com
А вже з 1958 року починається найактивніша забудова Нивок — у звичному для нас сьогоднішньому вигляді. На вільних територіях зводяться п’ятиповерхівки, які складали квартали прямокутної форми із щільною забудовою, а вздовж вулиць прокладали широку смугу зелені. До речі, одним з проектувальників сучасних Нивок був автор київської «тарілки» Флоріан Юр’єв.
Подекуди забудову навіть доводилося скасовувати. Так, за свідченням києвознавців, у середині 1960-х років за рахунок земель радгоспу «Виноградар» почали зводити мікрорайони «Квітникарство 1» та «Квітникарство 2». Їх розбудовували дуже інтенсивно — в основному, п’яти та дев’ятиповерхівками. Все закінчилося у 1965 році, коли міська санепідемстанція заборонила забудову другого мікрорайону. Головна причина — значне перевантаження побутової каналізації, через що у Дніпро постійно потраплятимуть неочищені стоки.
Степанець пише, що перші новосели з’явилися на Нивках у лютому 1959 року. Квартири у цих новобудовах переважно отримували вихідці з провінції, але були і випадки переселення з центральної частини міста. Це були люди, виселені зі старих будинків, які йшли під злам.
Інфраструктура і транспорт
Чимало об’єктів інфраструктури на Нивках були зведені методом «народного будівництва», коли кожен працівник навколишніх підприємств мав додатково відпрацьовувати на будівництві не менше 30 годин.
Зокрема, так були зведені два спортивних стадіони на Ґалаґанах, а також третій у Києві «Зелений театр». Залучали робітників і до будівництва футбольної бази київського «Динамо» на околиці Сирецького гаю. Так, наприкінці 1950-х років тут виросла двоповерхова будівля для відпочинку спортсменів і тренувальний стадіон.
Також передбачалося, що для кожного мікрорайону Нивок зводитимуть окрему лазню, по три дитячих садки та ясла, кінотеатр на 500 глядачів та школу майже на тисячу учнів. І з 1960-х років «Київміськбуд» починає масово зводити навчальні заклади за типовими проектами. Школи, як зазначає Степанець, дублювалися за принципом — одна російська на одну українську.
У 1975 році на Нивках відкрили другий у Києві універсальний магазин, облаштований за принципом супермаркетів. Так радянських трудящих привчали до самообслуговування. Натомість новозбудованому кінотеатру «Нивки» дорікали тим, що він був кінотеатром «другого показу» — тож на прем’єри там годі було й сподіватися…
Фото: retroua.com
Згідно з генеральним планом розвитку транспорту, передбачалось прокласти трамвайні колії вздовж вулиці Щербакова, як розгалуження від основної трамвайної гілки Брест-Литовського проспекту (стара Святошинська лінія, заснована у 1900 році). На плані трамвайних маршрутів 1975 року на цій гілці позначені три місцевих зупинки — парк ім. Ленінського комсомолу (сьогоднішній парк Нивки), станція метро Нивки та вулиця Невська. Втім, саме через нові станції метро та тролейбусні маршрути ця лінія була ліквідована на початку 1980-х років.
Станцію метро «Нивки» спроектував Борис Приймак, який майже двадцять років обіймав посаду головного архітектора Києва. Одні з його ідей — облаштувати після завершення будівництва торгові ларі на виходах зі станції. Кольори ж станції, за задумом авторів, мають продовжувати настрій парку Ленінського комсомолу.
Були запущені й автобусні маршрути, але деякі з них, як згадують старожили, не викликали нічого, крім роздратування — подекуди інтервал між прибуттям автобусів міг сягати двох годин…
Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 278 днів. За цей час ми опублікували 23495 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті