Історія Пущі-Водиці: Трамвайний шлях повз ліси, дерев’яні дачі та радянські санаторії

Сьогодні екскурсії у поселення, відділеного від метушні української столиці, проводять на трамвайному маршруті №12. Відвідувачам обіцяють «подорож у іншу реальність, простір та час».

Читайте також інші статті в нашій серії «Історія районів Києва».

Хоча активний етап розвитку Пущі-Водиці розпочався лише наприкінці ХІХ століття, місцевість у північно-західному напрямку від Києва була відома ще з ХІ століття, тоді – як місце для полювання князів. В 1571 році вона згадується у грамоті Сигізмунда ІІ, де польський король визначає право міщан користуватися місцевим лісом.

Сьогодні найбільш повним джерелом інформації про історію поселення залишається «Звід пам’яток історії та культури України». За ним, походження назви території вельми просте: «Пуща» – це густий ліс, яким славилась територія, а «Водиця» – назва річки, що колись протікала тут.

У ХІІІ столітті в Пущі влаштували лісне господарство. Ще до появи дачного селища тут створили каскад штучних озер на річці Котурка. На перших планах поселення біля них стояв млин.

Дачники початку ХХ століття

Історія забудови Пущі розпочинається 1883 року, коли на засіданні Київської міської думи Микола Чоколов запропонував створити тут повноцінне дачне поселення. До слова, купець та гласний міської думи Чоколов згодом доклав зусиль до розвитку ще однієї історичної місцевості міста, відомої сьогодні як Чоколівка.

План дачного поселення, розроблений у 1894 році

Ідею гласного підтримали, і вже у 1894 році був готовий детальний план поселення. Шість поздовжніх та 17 поперечних вулиць створювали у Пущі-Водиці квартальну забудову та поділили територію на 605 ділянок. Кожна з них мала невеликий розмір – 600 сажнів (близько 13 соток), проте, за словами дослідників, часто заможні жителі мали дві або навіть більше ділянок поруч.

Ділянки у Пущі-Водиці не продавали, а здавалися в оренду на 99 років. При цьому власником лісових угідь залишалася Київська міська дума. Активна забудова почалася після створення Товариство з благоустрою дачної місцевості Пуща-Водиця. За умовами, розробленими ним, орендарі мали завершити будівництво власних дач за два роки.

У «Зводі пам’яток…» зазначено, що більшість дач були збудовані за індивідуальними проектами, проте з використанням подібних елементів та форм, описаних у «Проектах дачних споруд» 1909 року. Зокрема, у збірнику подано чотири основних типи проектів: дача на три кімнати, дача у мавританському, турецькому або грецькому стилі. Спільним елементом для різних споруд повинен був слугувати різьблений дерев’яний декор.

Проект літнього ресторану в Пущі-Водиці (архітектор Едуард Брадтман)

Разом з тим, краєзнавець Антон Короб зазначає, що дачі представляють доволі узагальнені традиції російського дерев’яного будівництва, популярного у дачних селищах того часу. «Малюнок підзорів ( прим. декоративна різьблена частина карнизу) та форма колон дозволяють припустити, що більшість розкішних дач Пущі проектувала одна людина – архітектор Едуард Брадтман», – розповідає він.

Частину будинків у Пущі будували не для власного користування, а щоб здати в оренду або навіть влаштувати приватний пансіонат. За словами Антона Короба, про це свідчить, наприклад, наявність кількох ґанків: такий будинок можна було розділити та здавати кільком сім’ям.

Відпочивати сюди приїжджали переважно влітку. «Після промислової революції кількість заможних людей у Києві зросла. Разом з тим, умови життя погіршилися, – розповідає дослідник. – У місті з’явилося багато промислових підприємств, не вистачало зелені, а дерев’яні колеса у поєднанні з бруківкою створювали сильний шум. Тому влітку ті, хто міг собі дозволити, виїжджали за місто»

Архітектор Брадтман і сам мав ділянку в Пущі-Водиці. Дозволити собі дачу в той період могли заможні кияни: купці, підприємці, службовці, часом лікарі та вчителі. В Пущі мали власність, зокрема, архітектор Іполіт Ніколаєв, настоятель Успенського собору Арсеній Дашкієв. До кінця 1922 року в Пущі-Водиці жив також Олег Ольжич, син відомого українського поета Олександра Олеся. Сьогодні його ім’я носить місцева школа № 104.

Колії через ліс

«Електричний вагон, проїхавши Лук’янівку, Куренівку та Пріорку, стрілою вріжеться в міський ліс. У вікно вагона увірвуться одна за одною хвилі свіжого соснового аромату. Жадібно вдихаючи на повні груди живильну вологу лісного повітря після міського пилу, ви, сп’янівши від цього нектару та зачарувавшись вічнозеленими соснами-гігантами, не помітите, як опинитесь у Пущі-Водиці», – саме так описує поселення довідник «Дачник», виданий у 1909 році.

Вхід в парк, початкок ХХ століття

Безперечно, чи не найбільшим каталізатором розвитку дачного поселення стала трамвайна колія. Маршрут №19 від Контрактової площі проклало Товариство міської залізної дороги у 1900 році. Спочатку тут курсував трамвай на паровій тязі, але вже за чотири роки лінію електрифікували. Незабаром з’явився також маршрут №20, що курсував до теперішнього Майдану Незалежності.

Читайте також: Передайте на один: історія проїзних квитків у громадському транспорті Києва

У результаті трамвай, маршрут якого проходив через ліс, став центральним елементом поселення. Вздовж вулиці з коліями розташовувалися громадські будівлі та найбільш ошатні дачі. Існує навіть думка, один із найбагатших дачників Пущі, власник популярного у Києві магазину верхнього одягу Яків Каплера мав власний причіпний вагон. «Щонеділі до нашого дачного селища Пущі-Водиці приїжджав з Києва трамвай з відкритим причіпним вагоном. На лавах причепа сиділи музиканти духового оркестру і грали марш. Дачники просиналися під цей святковий сигнал, котрий означав, що сьогодні в парку на п’ятій лінії весь день буде гулянка, а ввечері на відкритій естраді відбудеться концерт, у закритому театрі — спектакль, а в дощатій будівлі синематографа (…) — прем’єра нової кінострічки», – саме так згадував своє дитинство у Пущі-Водиці його син, радянський режисер Олексій Каплер.

З його спогадів також очевидно, наскільки розвинутою була інфраструктура поселення вже на початку ХХ століття. «Цим дачні селища вигідно відрізнялися від приміських робітничих поселень, – розповідає дослідник історії Києва Олександр Михайлик. – Наприклад, на околицях Солом’янського могло не бути навіть транспортного сполучення». В той час у Пущі-Водиці вже працювало два кінотеатри, школа, пошта, літній театр та було облаштовано парк.

Дача за адресою вул. Юнкерова, 37, спроектована, ймовірно, за проектом Едуарда Братмана. Фото Антона Короба

Крім того, у Товаристві з благоустрою вирішили побудувати власну церкву. Спочатку проект цегляної споруди замовили київському архітектору Володимиру Ніколаєву. Проте грошей на будівництво масштабної споруди не знайшлося. Врешті, церкву преподобного Серафима Саровского збудували у 1910 році з дерева за проектом місцевого інженера Олександра Тихонова за участі Едуарда Брадтмана. З часом перший поверх споруди обклали цеглою, проте вище вона залишається дерев’яною.

Згодом на території храму з’явилась ще одна споруда – склеп родини Козакевичів. Її приписують архітектору Владиславу Городецькому, чиї родичі також мали дачу в Пущі, проте документальних підтверджень цьому немає.

«Всесоюзная здравница»

Лікувальні установи почали з’являтися у Пущі-Водиці ще за часів дачного поселення. Основна причина – особливе повітря місцевого хвойного лісу, сприятливе для лікування легеневих хвороб. З ініціативи київських лікарів, зокрема, Феофіла Яновського та Карла Трітшеля у 1903 році був відкритий перший у Російській імперії санаторій для хворих на туберкульоз.

Після становлення радянської влади пуще-водицькі дачі було націоналізовано. Хоча частина з них, більш скромні будинки у кінці селища, були залишені у приватному користуванні, більшість опинилися на території санаторіїв. У них облаштовували корпуси, адміністративні будівлі або селили працівників, ділячи колишню дачу на кілька сімей.

Дача за адресою вул. Юнкерова, 37, спроектована, ймовірно, за проектом Едуарда Братмана. Фото Антона Короба

З часом Пуща-Водиця перетворилася на курорт у межах міста. Тут розташувалося понад двадцять лікувальних закладів, пансіонатів та дитячих таборів. Від традицій дерев’яного будівництва відмовилися на користь радянського неокласицизму, яскравим зразком якого став санаторії «30 років Радянської України» (сьогодні – «Пуща-Озерна»), збудований у 1948-1964 роках архітекторкою Євгенією Маринченко. Особливо виразними є фонтан та пропілеї (прим. парадний вхід утворений колонадами) комплексу.

У 1959 році за ініціативою Наталії Ужвій в Пущі-Водиці був відкритий Будинок ветеранів сцени. Він розрахований лише на 35 місць, проте і сьогодні там живуть самотні актори, що вийшли на пенсію.

Вже у 1970-х роках у Пущі-Водиці з’явилося кілька багатоповерхівок: дев’ятиповерхові житлові будинки, п’яти-шестиповерхові корпуси санаторію «Більшовик» та комплекс Київського міського клінічного госпіталю ветеранів війни.

Машина (чи радше трамвай) часу

У 1981 Пуща-Водиця отримала статус селища міського типу. Щоправда, ненадовго: у 2002 році територію знов приєднали до Києва у межах Оболонського району. Після розпаду СРСР багато місцевих установ було закрито. «Але занепад почався навіть раніше, – розповідає дослідник Олександр Михайлик. – Від вибуху на Чорнобильській АЕС сильно постраждала курортна інфраструктура поблизу».

Сьогодні частина установ, змінивши назву на менш комуністичний лад, все ж продовжує працювати. Зокрема, вже згаданий санаторії «Пуща-Озерна», що став базою для дитячого табору «Артек» після окупації Криму.

Маршрут трамваю до Пущі-Водиці проходить через ліс

Інфраструктура, якою поселення могло похвалитися на початку ХХ століття також занепала. Сьогодні тут немає не лише кінотеатру чи літнього театру, але навіть мережевого супермаркету. Зате є магазин з великим радянським написом «гастороном».

Колись розкішні дерев’яні дачі спіткала різна доля. Велика частина з них була зруйнована. Інші ж входять до переліку об’єктів культурної спадщини Оболонського району. Проте такий статус мало впливає на їх реальний стан: багато будинків покинуті та занепадають. У 2012 році, зокрема, згоріла дача Якова Каплера.

В інших продовжують жити працівники санаторіїв та, мало зважаючи на архітектурну цінність, намагаються пристосовувати сторічні споруди для нормального життя. Поступово в Пущі-Водиці з’являються також нові приватні будинки. А на початку цього року на вулиці Квітки Цісик розчистили ділянку для житлового комплексу від «Київміськбуду».

Детальніше: Забудовник каже, що заплатив у бюджет за вирубку 200 дерев у Пущі-Водиці

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 275 днів. За цей час ми опублікували 23482 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?