Юліан Чаплінський чотири роки обіймав посаду головного архітектора Львова. На початку осені 2019 він звільнився, переїхав до Києва та почав працювати заступником міністра у Міністерстві розвитку громад і територій України. Крім того, архітектор веде власний блог на Youtube. 

У великому інтерв’ю для «Хмарочосу» Чаплінський підбиває підсумки роботи у Львові, розповідає про нові проєкти в міністерстві та ділиться враженнями від Києва.

Про Львів

– Чому ви вирішили піти з посади головного архітектора Львова?

– По-перше, будь-яка людина на подібних посадах з часом збирає на себе негатив. Я вважаю, що у Львові ми дійсно багато працювали з громадою, але не всі мої погляди містяни поділяли. Я ж не з тих людей, які готові постійно виправдовуватися за свої рішення. Це, власне, одна з причин, чому я почав власний блог. Крім того, місто пережило будівельний бум, який, при недосконалому законодавстві та фактично знищеному інституті головних архітекторів, теж не додав позитиву цій посаді.

По-друге, я не був згоден з кадровою політикою міського голови. Найкраще, що нам вдалося реалізувати з Андрієм Садовим у Львові, – це результат двох перших років, коли ми спілкувалися особисто, а не через заступників і голів департаментів. Я не був готовий працювати під юрисдикцією людей, які мають досить опосередкований стосунок до містобудування.

– Останнім часом з міста приходить багато хороших новин: це і реконструкція Двірцевої площі з пріоритетом трамваю, і нова пішохідна вулиця. На вашу думку, Львів розвивається в правильно напрямку чи проблем поки все ж більше?

– У Львові реалізували кілька хороших прикладів, але, як на мене, їх замало. Урбаністична ініціатива ще не перемогла. Наприклад, ми розробляли концепцію інтегрованого розвитку спільно з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ). На останні презентації концепції приходило 2-3 депутати з 20. А потім вони голосували за безглузді ініціативи про будівництво дороги на Сихів, яка відрізає житлові квартали від парку.

Ще один приклад: нам вдалося виділити смуги для громадського транспорту на вулиці Чорновола. Він поїхав, а ось автомобілі почали стояти довше. З тих, хто в трамваї ніхто подяки не написав, а ось автомобілісти почали сильно скаржитися на депутатів. І, відповідно, на сесії почалися розмови про те, щоб повернути дорогу автомобілістам.

Фото: Анна Лисун

– Тобто у Львові система прийняття прогресивних рішень теж ще не налагоджена? В Києві більшість таких рішень, наприклад ті ж наземні переходи, активістам доводиться буквально вибивати. 

– Насправді, у Львові активісти були залучені до процесу. Було створене КП «Інститут просторового розвитку», кістяк якого складається саме з активістів. Вони розробляли, зокрема, проєкт Двірцевої площі. Але дуже швидко вони зустріли нерозуміння з боку адміністрації. Коли депутати, які формують бюджет, не впевнені в правильності цих рішень, – стає дуже складно. Ми розраховували на підтримку громади, але виявилося, що їм ці рішення не зрозумілі й великої потреби їх відстоювати у містян теж немає.

– Як тоді працювати з адміністрацією, переконувати депутатів в необхідності певних рішень?

– На цьому етапі – тільки за посередництва іноземців. Коли ви маєте незаангажованого посередника (наприклад, ми працювали з німцями з GIZ) набагато легше вести діалог. Міста – це насправді досить невеликі спільноти, і в конкретних сферах завжди дуже багато особистісних моментів, персонального ставлення, якихось образ. Тому конфлікти можуть виникати навіть там, де їх наче не повинно бути. 

Про роботу в історичному центрі

– Для Львова дуже важливою є історична забудова. Які для вас основні принципи нової архітектури в такому контексті?

– Перше, ніколи не робити «під класику». Друге, не втілювати навпаки надто контрастні рішення в плані форми та використання простору. У Львові, на жаль, ще не сформувалася єдиної архітектурної школи. Як власне і в Києві: місто вже пройшло етап «візантійщини» з арками та баштами, так само як етап повністю скляної архітектури. І зараз знаходиться у пошуках нових рішень. 

– Можете назвати кращі та гірші, на вашу думку, приклади нової архітектури в історичному ареалі Києва?

– Найкращий приклад – це Посольство Нідерландів на Подолі. Це і авторська, і голландська, і дуже толерантна до оточення будівля. Взагалі, найбільш вдало, як на мене, з історичним контекстом сьогодні працюють Віктор Зотов та Олег Дроздов. Найгірший приклад – це гігантські неокласичні монстри в районі Арсенальної. Їм точно там не місце.

– Як вирішити, які історичні будівлі варто зберігати, а які можуть поступитися місцем сучасній забудові?

– Влада міста має визначитися, кого вона слухає: громадських активістів чи професіоналів. Але оскільки і ті, й інші бувають корумпованими, знайти консенсус буває непросто. Як на мене, в Україні залишилося так мало історичної спадщини, у порівнянні Європою, що треба зберігати максимально багато. Навіть якщо будівля не дуже цінна з точки зору архітектури, але достатньо стара і має свою історію.

Фото: Анна Лисун

– Як, на вашу думку бути з радянським модернізмом?

– Будівлі бувають дуже різними: частина з них цінна, інші ні. Але кількість пам’яток має з часом збільшуватися, не навпаки. Тому ставлення до радянського модернізму варто переглянути і професійні спільноти повинні ініціювати цю дискусію. 

Водночас, на це повинен бути суспільний запит. Але він часто з’являється вже тоді, коли щось почали руйнувати. У Львові була ситуація з мозаїкою на магазині «Океан». Забудовник обіцяв її зберегти, але врешті цю стіну зруйнували. Зараз її відновлюють, а міська рада вирішила внести у реєстр близько 400 мозаїк. Я навіть не знав, що їх так багато. Створення подібного реєстру ніхто ніколи не ініціював, поки ось ця жертва не дала такий поштовх.

Про CHAPLINSKY VLOG

– Ви вже згадували про власний блог на YouTube. Як ви почали ним займатися? 

– Я зробив перше відео про проєкт підземного паркінгу перед будівлею ЛНУ імені Франка. Університетська спільнота влаштувала скандал: вони розповідали, що проєкт знищує університет, хоча досвід подібного будівництва вони не вивчали і оперували уявленнями про технології 19 століття. 

До цього додалися журналісти, які завжди хочуть вигадати максимально провокативну назву для своїх матеріалів. А більшість людей читає лише заголовки. Можна сказати, що вулиці навколо університетського кварталу стануть зручнішими. А можна – через новий паркінг впаде університет. І те, й інше має відношення до теми, але настрій подачі дуже різний, і він впливає на сприйняття. 

У блозі я не ставив собі за мету переконати всіх. Але побачив, що великій кількості людей такий формат «зайшов»: було багато відгуків та запитань. Я думаю, що блог врятував проєкт реконструкції вулиці Бандери. Про нього поширювали тільки дві думки: забрали бруківку, отже знищують історичний Львів, і звузили дорогу, отже будуть затори. А про те, що на вулиці, де багато школярів і студентів, стане безпечніше, або про те, що там з’являться велодоріжки, ніхто чомусь раніше не чув. 

– Ви будете продовжувати вести блог зараз, коли вже не маєте потреби у постійній комунікації з громадою?

– Так. Коли я прийшов на посаду в міністерстві, блог вже мав десять тисяч підписників. І я побачив, що мої спостереження для багатьох є здивуванням. Мені не знадобилося багато часу, щоб пройти кілька кварталів навколо Міністерства з камерою та прокоментувати побачене, але я отримав багато відгуків від людей, які зазвичай не мислять такими категоріями про навколишній простір. Вони мені довірилися, і було б шкода це втрачати. 

Крім того, люди дуже мало знають про роботу міністерства і наші ініціативи. Я хотів би розповісти більше про те, за що ми відповідаємо, чому приймаємо те чи інше рішення, як розвиваються ДБН і тому подібне. 

Фото: Анна Лисун

Про роботу в міністерстві

–  Над чим ви зараз працюєте в Міністерстві?

– Я йшов на посаду заступника міністра з питань євроінтеграції, але мені також передали частину повноважень з просторового розвитку та ДБН. Зараз у змінах до будівельних норм ми сконцентруємось на містобудівельній політиці. У межах децентралізації новостворені об’єднані територіальні громади (ОТГ) отримують дуже багато земельних ресурсів. Щоб вони її не ділили на безглузді шматки для продажу, їм потрібно навчитися планувати. 

Тому ми зараз готуємо методологію для міст з розробки концепції інтегрованого розвитку. Розробка концепції стимулює громадську дискусію про цінності, про те, що буде добре для цього міста. Її повинні використовувати її під час розробки генпланів та ДПТ. Віддати всю роботу генпланістам, які сидять у Києві чи Львові, – це більше не варіант. Місцеві мешканці повинні знати і любити цей генплан, бути учасниками процесу. Якщо хоча б 50% міст почнуть працювати з цією концепцією – це буде великий успіх.

– Чи плануються ще якісь серйозні зміни до ДБН найближчим часом?

–  Я також дуже хотів би переписати ДБН «Про вулиці та дороги населених пунктів». В нас, на жаль, ніхто не думає про безпеку. Критичної маси людей, яка розуміє проблеми автомобілізації міст ще немає, всі вимагають від мерів будувати дороги. Не вулиці, а саме дороги для автомобілів.

Перш за все, з міст потрібно забрати магістралі безперервного руху. Якщо хтось скаже, що проспект Перемоги – хороша вулиця для пішоходів, я хочу подивитися їм в очі та порадити прогулятися там. Це суцільно запаркована дорога з купою підземних переходів, де немає навіть виділених смуг для громадського транспорту. При цьому доїхати кудись манівцями можна швидше, ніж ставши в затор на цьому проспекті. 

Так само пішки пройти від міністерства до Кабміну можна на 20 хвилин швидше, ніж їхати на авто. Чому б не зробити між ними велосмугу? Я розумію, що Зеленський не може їздити велосипедом з міркувань безпеки. Але заступники міністрів спокійно можуть кататися на засідання.

– Ви у Львові їздили на роботу на велосипеді?

– Так.

Про Київ

– Ви вже кілька місяців живете у Києві. Які у вас враженні від міста, окрім ситуації на дорогах?

– Я вже казав у своєму блозі про туристичний Київ. Він не користується популярністю, бо дуже острівний. Тут немає інтуїтивно зрозумілих маршрутів, де я можу прогулятися в тиші й комфорті вздовж красивих фасадів, кав’ярень і магазинів. Навіть пройтися від Софійської площі до Михайлівської – це вже стрес, між ними немає органічного пішохідного зв’язку.  

Фото: Анна Лисун

– А як же сформований фактично цього року шлях вздовж Дніпра?

– Я пройшовся ним від Арки дружби народів до Контрактової площі. Але це чи не перший успіх за 30 років, а мало б вже бути зроблено вже набагато більше, як мені здається. Києву достатньо реалізувати один хороший проєкт – Меморіал Героїв Небесної Сотні або Контрактову площу – і це дало б великий поштовх для довіри до урбаністики. 

– Чому, на вашу думку, в Києві не працюють належним чином архітектурні конкурси, партиципація і так далі?

– Дуже складний масштаб міста і дуже неоднорідне суспільство. Багато людей приїхали до Києва працювати чи навчатися, і ще не стали патріотами міста. Я підписався на ряд місцевих груп в соцмережах, і я не бачу достатнього рівня обурення. У Львові суспільство дуже тренує владу: до тебе постійно купа претензій, на які ти повинен реагувати. 

Але тим, хто нас постійно звинувачував у знищені історичного міста, варто приїхати до Києва. Зі стану вулиць у мене склалося враження, що тут люди дуже байдужі до свого міста: відсутній дизайн код, купа реклами в історичному центрі, понищені фасади, шлагбауми у кращих кварталах. Я не розумію, хто це допустив. Нас дуже турбує геополітика, але не турбує наш власний двір.

– Можливо, у вас є і позитивні спостереження про місто?

– Мені подобається енергетика Києва. Тут значно більше толерантності, і менше снобізму, ніж у Львові.

– Чи хотіли б стати колись стати головним архітектором Києва?

Ні. Роль головного архітектора в очах людей дуже перебільшена. Роль мера насправді значно більша. Якщо вони працюють в синергії, можуть зробити як фантастичні речі, так і багато біди. Якщо сповідують застарілі уявлення про ті ж магістралі безперервного руху, наприклад.

Епоха особистостей на посаді головного архітектора міста вже пройшла. Я думаю, набагато краще було б мати посаду головного урбаніста і посаду модератора громадських слухань. Я готовий консультувати мера будь-якого міста, але тема подібних посад мені вже не цікава.

Читайте також: Головні урбаністичні перемоги, поразки та виклики Києва у 2019 році