Убивство поліцейським Джорджа Флойда, зняте на смартфон на вулиці американського міста, сколихнуло нову хвилю масових протестів проти дискримінації афроамериканців в США. Досить скоро хвиля невдоволення перекинулася на Європу. Активісти почали зносити пам’ятники людям, яких вони вважають расистами та работоргівцями. Проте без історичного контексту в цьому конфлікті майже неможливо розібратися. 

Які дії в в минулому зумовили теперішню ситуацію в США? Чи могли взаємини між чорними і білими сформуватися по-іншому? Яким чином системна державна політика навіть у XX столітті закладала передумови для расової дискримінації? Розбираємось в цих питаннях у статті «Хмарочоса».

«40 акрів і віслюк»:
невиправдані сподівання чорних на землю

«Найкращий спосіб піклуватися про себе, це мати землю, обробляти її власною працею… У такий спосіб ми невдовзі зможемо повністю забезпечувати себе і мати дещо про запас… Ми хочемо бути на землі, аж поки самі не зможемо купувати її і робити своєю», – так відповів Гаррісон Фрезьє, один з афроамериканських делегатів, на запитання генерала армії США Вільяма Шермана про нагальні потреби чорних у січні 1865 року. 

Фрезьє народився в рабстві, але зумів викупити себе і свою дружину. Саме його номінували спікером від чорних на зустрічі з генералом армії Сполучених Штатів. Як відомо, багато рабів утікало з конфередеративних південних штатів назустріч військам Сполучених Штатів, адже Прокламація про звільнення рабів обіцяла їм свободу. Оголошення про звільнення рабів суттєво повпливало на хід Громадянської війни. 

Армія генерала Вільяма Шермана, прямуючи до узбережжя Атлантичного океану через штат Джорджія, руйнувала залишки інфраструктури, аби ними вже ніколи не могли скористатися сили конфедератів. На своєму шляху генерал зустрівся з двадцятьма афроамериканскими делегатами, запитавши, що потрібно цим людям для життя. Відповідь була однозначною – земля.

Афроамериканські лідери наголосили, що віддають перевагу «життю самим по собі», адже потрібні роки, щоб подолати упередження проти них на Півдні. 

Через чотири дні після зустрічі, 16 січня 1865 року, Вільям Шерман видає Спеціальний польовий наказ №15, згідно з яким сім’ям звільнених рабів надавалась ділянка землі не більше 40 акрів (16 гектарів). Трохи згодом іншим наказом для обробки землі дозволили використовувати непридатних для військових потреб віслюків. 

Чутки про те, що держава дозволяє колишнім рабам отримати ділянку землі стрімко поширилися всім східним узбережжям. До того ж більшість білих фермерів і рабовласників на момент появи армії Сполучених Штатів утекла. Утім, штати Південна Кароліна і Джорджія насправді були єдиними місцевостями, де на той момент на законодавчому рівні обіцяли землю колишнім рабам. 

Після вбивства президента Авраама Лінкольна у 1865 році його наступник Ендрю Джонсон розпочав політику Реконструкції, дозволивши колишнім рабовласникам повернутися на ділянки, які належали їм до війни. Афроамериканців, що вже почали обробляти свої ділянки, знову позбавили можливості працювати на себе. 

Жест про «40 акрів і віслюка» мав стати моментом зустрічі державної політики і прагнень людей, які нарешті отримали свободу від рабства. Якби колишні раби дійсно отримали можливість працювати на власній землі, подальші умови їхнього життя в Штатах могли би бути радикально іншими. 

Натомість Гомстед акт 1862 року дозволяв будь-якому громадянину, що досяг 21 року і не підтримував конфедератів, обробляти 160 акрів (65 гектарів) землі. Після п’яти років життя на ній, земля ставала власністю претендента. 

Будь-якому громадянину, але не чорному: афроамериканцям дозволили скористатися можливостями Гомстед акту лише в 1866 році. Втім, як показують дослідження, три четвертих (77,1% відсотки) заявок на землю і надалі надходили від білих. Щоб їм засвідчити свою непричетність до діяльності конфедератів, досить було просто дати клятву. При цьому чорні стикалися з нескінченними расовими упередженнями, дискримінаційними судовими процесами та рішеннями. 

G.I.Bill: чергова можливість, але не для чорних

Для військових, які повернулися додому після Другої світової війни, США забезпечила програму адаптації до мирного життя. Спеціальний законодавчий акт G.I. Bill або Servicemen’s Readjustment Act of 1944 передбачав 95 мільярдів доларів на потреби колишніх військових. Закон мав неабиякий успіх, адже допоміг 16 мільйонам ветеранів отримати освіту, підвищити кваліфікацію, відкрити бізнес чи купити свої перші будинки. Президент Клінтон заявив, що цей закон зробив можливим «небачене до цього процвітання». Але не для чорних. 

Іра Кацнельсон, американська дослідниця, авторка книжки «When Affirmative action was white», заявляє, що «написаний під егідою півдня, закон був свідомо розроблений так, щоб вмістити дискримінаційні положення».

Рішення про виділення коштів конкретним особам приймали здебільшого місцеві білі чиновники, бізнесмени, банкіри та адміністратори коледжів, для яких дискримінація ще не відійшла в минуле. І хоча закон де-юре поширювався на афроамериканців, де-факто тисячам чорних ветеранів відмовляли в житлових та бізнес-кредитах, у вступі до коледжів та університетів тощо.

Приміром, станом на жовтень 1946 року служба зайнятості Міссісіпі знайшла роботу для 6500 колишніх солдатів: 86% кваліфікованих та напів кваліфікованих робіт отримали білі, 92% некваліфікованих – чорні американці. У Нью-Йорку і на півночі штату Нью-Джерсі афроамериканці отримали менше 100 зі 67 000 кредитів на житло, передбачених G.I. Bill. В університетах Пенсильванії і Колумбії, політика яких є найменш дискримінаційною з усіх коледжів Ліги Плюща, в 1946 році навчалася лише 46 чорношкірих з 9000 тисяч студентів. 

Саме завдяки цьому закону незаможний робочий клас отримав змогу навчатися в коледжі. Це суттєво вплинуло на формування середнього прошарку американського суспільства. Водночас чорні солдати, які повернулися з війни, як правило, виявляли, що їхнє життя суттєво не змінилося.

Крім того, як пише дослідниця Гіларі Гербольд, «бідність більшості чорних сімей на півдні зробила отримання освіти проблематичним для чорних, адже їхня праця і дохід потрібні були вдома». І хоча кількість чорних в університетах «для білих», хоча б трошечки, але зросла порівняно з довоєнними роками, говорячи про G.I. Bill  не cлід забувати про економічні, юридичні, інституційні та інтелектуальні перешкоди, з якими нескінченно стикалися чорні, прагнучи реалізувати своє гарантоване державою право на освіту, роботу, позику чи дім. 

Redlining: сегрегація через зонування міського простору

У 1960-х роках соціолог Джон МакКайнд ввів термін «redlining» (маркування червоним), щоб описати дискримінаційну практику банків уникати інвестицій, засновуючись на демографічних особливостях громади району. 

У 1934 році президент Рузвельт в рамках Нового курсу видав Національний закон про житло (National Housing Act), покликаний зробити житло більш доступним. Закон передбачив низькі кредитні ставки для іпотеки, аби люди з невисоким доходом могли собі дозволити власний будинок. Щоб контролювати охочих отримати кредити, було створено Кредитну корпорацію власників будинків (The Home Owners’ Loan Corporation). Ця організація розробила карти житлової безпеки (residential security maps). Саме ці карти започаткували маркування районів міста. 

Зеленим позначали найблагополучніші райони з найбільш забезпеченими людьми, здебільшого бізнесменами. Блакитним – території, де мешкали сім’ї «білих комірців». Жовтим – занепалі райони, де жив робочий клас. Червоним кольором маркували загрозливі місцевості з «згубним впливом», де мешкали ті, хто народився за межами Америки, зубожіле біле населення і, найголовніше, – чорношкірі. 

Далеко не всі мешканці «червоних районів» мали низькі доходи. Втім, шансів отримати кредит на житло в таких людей не було. Вартість нерухомості у цих районах стрімко падала. Власники занедбували своє житло, міські сервіси ставали ненадійними, злочинність зростала. Натомість біле населення, користуючись дешевими кредитами, масово переїздило в нові будинки в передмісті. 

Здешевлення кредитів на житло впливало на якість освіти і медицини. Державні школи в США фінансуються з податків на нерухомість. Як наслідок, в районах із дорожчими будинками школи більш розвинені, вчителі кращі, інфраструктуру більш приваблива. І навпаки. Біля шкіл із хорошою репутацією миттєво росте вартість житла, а зі збільшенням вартості житла покращується фінансування шкіл. І так по колу. Таким чином, дискримінація, розпочата міським плануванням, перекинулась ще й на соціальну сферу

У 1968 році американський уряд прийняв Закон про справедливе житло (Fair Housing Act), який передбачає рівні житлові можливості незалежно від раси, релігії чи походження. Але, на жаль, не зміг відшкодувати збитків, завданих на той момент расовою сегрегацією в містах. 

У кінці 1980-х років розслідування репортера Біла Дедмана, лаурета Пулітцерівської премії, показало, що банки все ще охочіше надають іпотечні кредити білим з нижчим рівнем доходу, ніж чорношкірим з середнім або високим доходом. 

Таким чином, міське планування не дозволяло чорношкірим багатіти через збільшення вартості землі та нерухомості, що робило расову проблему класовою.

Прюїтт-Айгоу: проєкт раю для чорних,
що виявився пеклом

У 1954 році в Сент-Льюїсі, штат Міссурі, спорудили великий міський комплекс соціального житла. Одразу після спорудження будинки називали «оазою в пустелі» і «пентхаузом для бідних». А вже в 1972 році федеральна влада заклала вибухівку, аби знести перший із 33 будинків. Чому проєкт, який спочатку вважали проривом у реконструкції міст, обернувся провалом? 

У 1950-х роках Сент-Люїс був переповнений людьми. Білі сім’ї середнього класу, які могли отримати іпотечний кредит, у прагненнях реалізувати свою «американську мрію» виїздили в передмістя. Часто їхні покинуті помешкання займали малозабезпечені сім’ї. Чимало мешканців старого міста, зокрема афроамериканців, жили в так званих нетрях – занедбаних будинках із дуже поганими умовами. В свою чергу, закон 1949 року забезпечував фінансування проєктів громадського житла. Сент-Льюїс, серед інших міст, отримав федеральні зобов’язання для фінансування 5800 одиниць державного житла.

Проєкт Прюїт-Айгоу розробив Мінору Ямасакі, архітектор, що згодом створив Всесвітній торговий центр. Спочатку в новому районі місто планувало спорудити будинки капітана Прюїтта (афроамериканського льотчика-винищувача Другої Світової війни) для чорношкірих жителів і квартири Вільяма Айгоу (колишнього американського конгресмена) для білих. Згодом квартал повністю був заселений афроамериканцями, адже білі мали можливість взяти кредит на власне житло, а не жити в соціальному, сплачуючи оренду. 

Як розповідають колишні мешканці новобудов у документальній стрічці, спершу Прюїт-Айгоу і справді видавався райським місцем – замість нетрів сім’ї отримали нові квартири з великими вікнами, балконами та меблями. Хоча для цього багатьом чоловікам довелося піти з сім’ї або навідувати її таємно, аби члени родини могли претендувати на соціальне житло. Це було однією з умов для отримання квартири в комплексі. 

Згодом, рік за роком будинки почали занепадати – розбиті вікна не замінювали, туалети не ремонтували, ліфт без кінця ламався тощо. Влада, витративши чимало грошей на спорудження висоток, зекономила на утриманні будинків. Білі виїжджали у передмістя, за ними виїжджали бізнеси і міський бюджет Сент-Луїса зменшувався. Малозабезпечені сім’ї без чоловіків також не могли собі дозволити платити за дорогі послуги з обслуговування. 

У 1957 році, заселеність Прюїтт-Айгоу сягнули  91% і після цього почала падати. Після певного моменту заселеність ніколи піднімалася вище 60%. ВІдповідно, доходи від оренди теж впали. Це викликало підвищення ренти і згодом навіть страйки з цього приводу.

До кінця 1960-х Прюїтт-Айгоу був занедбаним і мало придатним для життя кварталом із високою злочинністю. Його занепад збігся із занепадом американських міст як таких. Більшість робочих місць і підприємств тепер зосереджувалася в передмісті. Афроамериканське населення Прюїтт-Айгоу опинилося ніби ізольованим в своїх висотках на півночі Сент-Льюїсу. А закриті системи, як відомо, не здатні до нормального розвитку. 

«Злочинність Прюїтт-Айгоу була реальною, – розповідають у документальному фільмі, – але водночас мешканці були стигматизовані цією злочинністю». 

Приміром, у 1971 році у сімнадцяти будинках Прюїтт-Айгоу проживали всього шість сотень людей. Решта шістнадцять висоток були забиті. Порожня багатоповерхова споруда у відокремленому кварталі завжди стає привабливим місцем для злочинців, чи не так?

«Розмова про злочин і є розмовою про расу»:
криміналізація афроамериканців 

У Сполучених Штатах проживає 5% населення світу і зосереджено 25% усіх в’язнів світу. Кількість в’язнів виросла з 300 тисяч у 1970 році до більше ніж двох мільйонів у 2016. Як могло трапитися, що кожен четвертий в’язень в світі є американцем?

У 1865 році через побоювання президента Лінкольна та його соратників, що Прокламацію про звільнення рабів сприймуть лише як тимчасовий воєнний захід, в США приймають 13-ту поправку до Конституції. 

«Ні в Сполучених Штатах, ні в жодному іншому місці, що належить до їхньої юрисдикції, не повинні існувати ні рабство, ні примусова праця. Остання припускається лише як покарання за злочин, і в такому випадку винуватець має бути законно засуджений», – гласить текст поправки. 

Так, момент конституційного закріплення свободи за афроамериканцями став водночас початком їхньої багаторічної криміналізації. Звільнених від рабства чорних чоловіків і жінок почали масово арештовувавати за незначні порушення. Безкоштовна праця в’язнів мала сприяти відновленню занепалої економіки півдня.

«Якщо цей пункт існує в структурі, в конституційній мові, то його обов’язково використають як інструмент для тих цілей, які потрібні», – розповідає історик Кевін Ганнон у документальному фільмі про тринадцяту поправку від Netflix.

Згідно з офіційною статистикою ФБР, у 2015 році 51,1% людей, заарештованих за вбивство, були афроамериканцями. При цьому афроамериканці становлять лише 13,4% всього населення США. Майже кожен третій (32%) чорношкірий чоловік у віковій групі 20-29 років перебуває під певною формою виправного контролю, як-от ув’язнення, виправний термін чи дострокове звільнення. 

Наприкінці 1990-х Меліса Хікман Барлоу, професорка кримінального правосуддя, стверджувала, що сприйняття афро-американських чоловіків як злочинців глибоко закріпилося в суспільстві. У своїх дослідженнях вона зробила висновок, що «раса і злочин так тісно пов’язані, що більше немає необхідності говорити безпосередньо про расу, адже розмова про злочин і є розмовою про расу». 

Війна з наркотиками або війна проти чорних

У червні 1971 року президент США Ніксон офіційно оголосив «війну з наркотиками», заявивши, що зловживання ними є «громадським ворогом номер один». У рамках цієї ініціативи Ніксон збільшив федеральне фінансування органів боротьби з наркотиками та запропонував обов’язкове ув’язнення за злочини, пов’язані з наркотиками. У 1973 році президент навіть створив Управління з контролю за вживанням наркотиків (Drug Enforcement Administration). 

Утім, в інтерв’ю 1994 року Джон Ерліхман, начальник управління внутрішньої політики президента Ніксона пояснив, що ця кампанія насправді була спрямована проти двох ворогів: «антивоєнних лівих та чорних».

«Ми знали, що ми можемо законно виступати проти противників війни або чорних. Роблячи так, щоб громадськість асоціювала гіппі з марихуаною, а чорних з героїном, а тоді жорстко криміналізуючи обидві спільноти, ми могли зруйнувати їх. Ми могли арештовувати їхніх лідерів, робити рейди на їхні домівки, розганяти їхні зустрічі і щовечора ганьбити їх у вечірніх новинах. Чи знали ми, що кажемо неправду про наркотики? Звісно знали».  

У 1980-х роках президент Рональд Рейган посилив і розширив багато політик Ніксона щодо боротьби з наркотиками. У 1984 році його дружина Ненсі Рейган розпочала кампанію «Просто скажи ні», яка мала на меті висвітлити небезпеку вживання наркотиків.Політика Рейгана призвела до значного збільшення кількості покарань за ненасильницькі злочини з наркотиками. 

У 1986 році Конгрес прийняв Закон про зловживання наркотиками, який встановлював обов’язкові мінімальні тюремні вироки за злочини, пов’язані з наркотиками. Цей закон згодом жорстко критикували як расистський, адже він передбачав суворіші покарання за вживанням крек-кокаїну (який мав більший попит у чорних) порівняно з порошковим кокаїном (який частіше вживали білі). За п’ять грамів креку давали  п’ять років в’язниці. Той самий термін загрожував за 500 грамів порошку кокаїну.

У 90-х в США також стала популярною теорія про те, що нібито виросло ціле покоління здебільшого чорних неповнолітніх злочинців – superpredators – які вчиняють насильницькі злочини без жодних докорів сумління. Автором терміна був академік Джон Діюліо, який у 1996 році назвав так неповнолітніх злочинців «настільки імпульсивних, настільки безкорисливих, що вони можуть вбити, зґвалтувати, покалічити, навіть не задумуючись». І хоча автор згодом спростував свою заяву, юристи швидко взяли її собі на озброєння. Як наслідок, багато підлітків засудили на довічні ув’язнення без права дострокового звільнення. 66% арештованих неповнолітніх були чорними. До того ж, дослідження 2015 року показало, що відсоток ув’язнення афроамериканців без права на дострокове звільнення був навіть вищим навіть за середній відсоток арешту чорних.   

Як бачимо, десятиліттями державна політика організовувалася так, аби уникнути деконцентрації афроамеринкаців у суспільстві, відокремлювати їх в окремі житлові райони і підживлювати і без того стійкий міф про «злочинну природу» чорних. Залишається тільки уявляти, якою сьогодні могли би бути Америка, якби свого афроамериканці таки отримали своїх 40 акрів землі і власною працею могли забезпечити свій добробут.