Попри численні перешкоди росіян, сотні автівок українських громадян сьогодні намагаються виїхати з окупованого Бердянська, у Мелітополі набирає розмаху партизанський рух, а в соціальних мережах час від часу з’являються повідомлення про вдалу евакуацію з окупованих територій Херсонщини чи Маріуполя – не без загрози для життя волонтерів, які за це взялися.

Але ще півтора місяці тому волонтери на свій страх і ризик вивозили людей з містечок і сіл Київщини, де на той момент точилися бої. Розповідаємо про відважних киян, які рятували людей під час наступу на столицю. 

«Щеплення» Ірпенем

Науковий співробітник Інституту фізики НАН України Антон Сененко та фітнес-тренер Андрій Півень познайомилися на Майдані в 2014 році. З початком війни чоловіки відвезли свої сім’ї на Захід, а самі повернулися до Києва, щоб стати до лав територіальної оборони. Але зброї в столиці для них не вистачило. Друзі не розгубилися і згадали свій досвід волонтерства на Сході України 2014-2016 роках. Спочатку вони доставляли допомогу в різні райони столиці. А на початку березня перші колони поїхали в Ірпінь. 

«На той момент українські військові уже підірвали міст через Романівку, щоб зупинити просування окупанта на Київ. Тож довелося їхати в об’їзд через Стоянку, під обстрілами розвантажуватися і в темряві повертатися додому», – згадує Андрій. 

Четвертого березня через надмірні обстріли українські військові не пропустили колону з гуманітарною допомогою. Але наступного дня наполегливим волонтерам таки вдалося прорватися вглиб Ірпеня. «Дорогою ми роздивлялися розбиті блокпости та прострілені автівки з написом “діти”. Автомобілі з пробитими колесами прямували нам на зустріч. Не зупинив нас навіть здивований погляд українських військових, що на одній із позицій вже направили зброю в бік нашого руху. Дуже хотілося довезти курку і йогурти тим, хто чекав на них під обстрілами. Тоді ми ще не розуміли серйозності ситуації і рівня загрози», – розповідає Антон.

Волонтерам вдалося доїхати в Ірпінь і розвантажити продукти на кількох евакуаційних точках, де збиралися та очікували містяни. Звільнені від їжі автомобілі заповнили люди, що бажали покинути місто, яке вже стало місцем бойових дій. 

«Першу нашу колону під Стоянкою обстріляли з ворожого БТРа. Колеги повернулися назад, покинули авто біля підірваного мосту і перейшли річку вбрід. Коли ми послідували за ними, біля Романівського мосту вже стояв російський танк. Нічого іншого не залишалося, як повернутися назад і разом із місцевими сховатися в підвалі церкви», – зазначає Антон.  

Так волонтери разом із містянами опинилися майже відрізаними від українських військ і позицій.

Вулицею неподалік йшли російські солдати. Зв’язку не було.

На щастя, волонтери зуміли передати свої координати колегам. Тим вдалося вмовити морських піхотинців визволити друзів у перерві між боями. «Ми вже попрощалися з життям та своїми рідними. Готувалися до приходу російських військових, тому завчасно видалили з телефонів всю інформацію, яку вважали для себе небезпечною», – згадує Антон.

На швидкості понад сто кілометрів на годину, в обстріляний автівці з розбитим склом, під прикриттям морських піхотинців волонтери доїхали до Романівського мосту. Там залишили автівки, і в супроводі поліцейських дісталися додому. «Насправді ми дуже неадекватно оцінювали небезпеку на той момент. У той день ми отримали своєрідне “щеплення Ірпенем”», –  зізнається Антон. 

Повернення

Того вечора волонтери написали пост у Фейсбуці, що втратили авто і більше не можуть займатися гуманітарними місіями. Але вже наступного ранку Андрій та Антон вирушили в бік Ірпеня. За ніч для їхньої команди знайшлося три автомобілі. 

«На підході нас обстріляли з крупнокаліберного кулемета, але нас це не зупинило. Зараз ретроспективно розуміємо, що насправді ми були контужені», – розповідає Андрій.  Перейшовши на протилежний берег, волонтери побачили, що двигун автомобіля неушкоджений і вирішили далі евакуйовувати людей. 

«Нас мотивувало те, що в церкві залишилося ще близько двохсот людей, зокрема родина з маленьким хлопчиком. Ця сім’я мала виїхати з нами ще п’ятого березня, але не змогла через обстріли…», – зазначає Антон.  

Будні евакуації

Евакуація з Ірпеня відбувалася в три етапи: з самого міста до мосту, тоді переправа через річку, а потім дорога з Романівки до Академмістечка. Андрій та Антон працювали на всіх трьох стадіях. З Ірпеня людей довозили до мосту і швидко поверталися назад. Там чекали військові, поліція, МНС, які допомагали перейти річку. «Було багато лежачих стареньких, поранених, дітей, жінок і чоловіків на ношах тощо», – згадують волонтери. Саме їхня команда зробила імпровізований дерев’яний настил, аби не доводилося переходили річку вбрід. 

Охочі евакуюватися намагалися дійти до Романівки пішки, чимало з них загинуло від обстрілів і мін. 

«Через деякий час мені почали приходити запити з проханням поїхати за певною адресою і забрати рідних. Щоб люди могли нам довіряти, доводилося домовлятися про слово-пароль. Один із найважчих моментів – коли розумієш, що до вказаної адреси ніяк не доїхати», – пояснює Андрій, показуючи список у телефоні з кількома незакреслими помітками. 

Багато людей усе ще не погоджувалося полишати домівку, просили приїхати через годину чи й навіть завтра. В цей час було добре чути звуки мінометного або артилерійського обстрілу. Бувало, що люди відмовлялися їхати, а через десять днів на тому місці залишалися лише руїни, згадують чоловіки. 

«Якось в одному дворі почався обстріл. Ми з Антоном одразу впали на землю. Він заховав голову за бордюром, я – десь у корінні дерева. Тим часом на другому поверсі стоїть дідусь, курить і примовляє: «Лежіть-лежіть, хлопці, ще рано… а от тепер – можна, біжіть!” На той момент міни пролітали на відстані 30 метрів від його під’їзду», – розповідає Андрій.  

Допомога по інших містах

Кожен ранок розпочинався з огляду транспорту. Щоранку через кладку до автіки приносили 20 літрів бензину та заміну пробитому напередодні колесу. Машину ретельно оглядали, щоб вчасно виявити замінування. 

«Аварійка – це єдине, що я відновив у потрощеній автівці. Військові весь час дорікали, якщо вона не працювала. Всі, хто займалися евакуацією, повинні були вмикати аварійку», – пояснює Андрій. 

Волонтери консультувалися з військовими щодо поточної ситуації в місті. Маршрут придумували так, щоб їздити максимально ергономічно. Втім, жодного разу так і не вдалося чітко слідувати плану. Часто замість трьох людей на місці було кілька десятків. Тоді терміново кликали колег на допомогу. 

«Дуже складно сказати, скількох людей ми евакуювали. Від Романівки до Києва могли перевезти і сто, і двісті людей за день. Тоді як з Ірпеня до мосту в нас було лише три посадкових місця. Часто там розміщалося п’ятеро людей, а також коти, собаки, рибки і навіть щур», – зазначає Андрій. 

Під один із найстрашніших обстрілів Андрій та Антон потрапили наприкінці березня перед самим відходом росіян. Саме тоді вони заїхали глибоко на північ Ірпеня – на позиції, що тривалий час контролювалися лише ворогом. 

За словами чоловіків, найсильніші враження починаються після повернення додому – сам на сам із собою. Лякали і прильоти мін, траєкторію яких недосвідченому окові складно передбачити. «Покинуті недієздатні старші люди, мертві тварини, могили в дворах… Запахи… Страх за людей, які легковажать небезпекою і залишаються з дітьми під обстрілами… Все це десь живе у пам’яті», – розповідає Антон. Часу на емпатію в кризовій ситуації немає, каже Андрій: «З’явилася холоднокровність. Мовчки обходиш труп і йдеш далі рятувати живих». 

Коли росіяни відступили, волонтери одразу повезли гуманітарну допомогу в Бучу. Але досить швидко зрозуміли, що зі своєю невеликою автівкою там недоцільні. Тому переорієнтувалися на Чернігів, який усе ще був в оточенні. Коли там усе стабілізувалося, возили допомогу в Ніжин, Батурин, Харків, Слав’янськ, Краматорськ, Соледар, Бахмут тощо. Свій останній візит Андрій та Антон здійснили в Запоріжжя. На початку розмови друзі згадали, що після Майдану не дуже тісно спілкувалися, але завжди допомагали одне одному в кризовій ситуації. «І надалі також поїдемо, куди треба», – однозначно заявили побратими.