Навесні цього року Netflix познайомив західну аудиторію з японською практикою відпускати дітей на вулицю без супроводу. «Якби ви утнули таке в США, ви би більше не побачили свою дитину», — відреагувала американська попзірка Селена Гомес. Однак маленькі японці насправді не такі самотні серед міста, як здається на перший погляд.

Пішохідна культура з дитинства

Old Enough! — скорочена версія ріаліті-шоу Хадзімете-но оцукай, яке транслюється в Японії вже понад три десятиліття — з 1991 року. Батьки дають малечі у віці трьох-п’яти років їхнє перше доручення — самостійно піти на закупи, віднести одяг у хімчистку, передати гостинець сусідці тощо. Знімальна група вдає з себе перехожих чи комунальних працівників і фільмує все на приховану камеру. 

Автори вважають ці зйомки не стільки реаліті-шоу, скільки документальним серіалом, покликаним зафіксувати традицію доручень, яка, можливо, з часом зникне. Вважається, що виконуючи завдання, діти не лише стають незалежними, але й дізнаються, як приємно допомагати іншим.

Завдання, які дають дітям, передбачають доволі складні маршрути, з перетином проїжджої частини, іноді треба під’їхати на автобусі — при цьому не помилитися номером, заплатити водію за проїзд і вийти на потрібній зупинці. Але частіше це пішохідні маршрути, причому долання значних відстаней, часом підйоми на круту гору чи, як в одному епізоді — сотні сходів до храму на пагорбі.

Загалом японці у віці 7-12 років йдуть пішки в середньому в чотирьох із п’яти випадків. Особливо разючий контраст це складає з системою мобільності в США, де дітей обов’язково підвозять на автомобілі, а піша прогулянка може бути вкрай небезпечною.

Кантаро Ітії, житель мегаполіса Сендай, почав виконувати доручення для свого батька, власника ідзакая-бару, у віці п’яти років. Щоранку він ішов купити рис, овочі та вугрів, а потім ще й під’їхати на автобусі, щоб забрати з пральні білизну. У великих містах, таких як Осака й Токіо, батьки зазвичай наважуються давати дітям їхні перші самостійні доручення у старшому віці. Однак до школи діти вже йдуть без супроводу.

Безпечні вулиці

«В Японії чимало дітей самі ходять до школи пішки, це доволі типово. Дорожня та вулична мережа спроєктована таким чином, аби діти могли ходити безпечно», — зауважує Хіронорі Като, професор транспортного планування з Токійського університету.

Серед факторів безпеки він перелічує такі: водії привчені поступатися дорогою пішоходам, обмеження швидкості суворі, а райони поділені на дрібні квартали з великою кількістю перехресть — останнє означає, що діти мусять частіше переходити дорогу, однак і водії не мають змоги розігнатися.

Крім того, невеликі вулиці зазвичай спроєктовані без підвищених тротуарів; пішоходи, велосипедисти та водії ділять спільний простір. Паркування на дорозі трапляється рідко, що забезпечує водіям чудову оглядовість. Взагалі японці, які планують купити автомобіль, мусять спершу пред’явити доказ наявності належного місця для паркування.

Можливість ходити пішки забезпечується наявністю шкіл неподалік від дому. Нерідко замість шкільних автобусів у Японії практикуються «піші шкільні автобуси» — організовані колони, де молодших учнів ведуть старші учні.

Також муніципалітети разом зі шкільними адміністраціями розробляють найбезпечніші маршрути — цугакуро, які оминають жваві автодороги. Батьки мусять намалювати карту цугакуро, якою користуватиметься дитина. Маршрут марковано спеціальними знаками або розміткою.

«Японські міста збудовані за таким принципом, що кожен мікрорайон функціонує як село. Ця планувальна парадигма передбачає крамниці та дрібні бізнеси серед житлових кварталів», — зазначає Е. Оуен Вейгуд, який писав у Кіотському університеті дисертацію про дитячі пересування та містопланування в Японії. У багатофункціональній, змішаній забудові пункти призначення опиняються у пішій доступності.

Важливий чинник безпеки: постійне дослідження свого району змалечку та піші прогулянки укріплюють соціальні зв’язки. Діти також часто вітаються з перехожими, цього вимагає японська культура привітання — айсацу. Злочини проти дітей, звісно, трапляються і в Японії. Але нагляд з боку численних сусідів, продавців, знайомих і незнайомих перехожих тощо мінімізують небезпеку для дитини, яка йде сама вулицею. Американська урбаністка Джейн Джейкобс вважала соціальні зв’язки всередині спільноти та очі свідків зачадничими для створення безпечного міського середовища.

Невидимий контроль

Правильне міське планування суттєво зменшує ризики, але й цього японцям недостатньо. Видання Nippon.com пише про доволі суворі заходи безпеки, які уможливлюють самостійні прогулянки дітей. Так, від школярів очікується, що вони не відхилятимуться від маршруту цугакуро. Навіть незаплановане відвідування магазинів на шляху зі школи додому вважається поведінкою, за яку можуть насварити. Про відхилення від маршруту можуть повідомити пильні перехожі. Крім того, батьки чи сусіди по черзі волонтерять на пішохідних переходах, слідкуючи за безпекою.

Діти також мають при собі цілий арсенал засобів, які роблять їх помітнішими на дорозі. Це можуть бути прапорці та свистки, щоб сигналізувати водіям на переході. Більшість школярів носять впізнавану шкільну форму та майже однакові шкільні портфелі, яскраві панами, світовідбивальні наліпки тощо.