Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 298 днів. За цей час ми опублікували 23640 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?
Анастасія Палій
Команда ГО «Міські реформи» провела дослідження про повоєнне відновлення шести міст — Роттердама, Берліна, Варшави, Сараєво, Бейрута та Хіросіми. У колонці для «Хмарочоса» урбаністка ГО розповідає, як участь кожного мешканця допомогла у відродженні кожного з міст, які інструменти були використані й чому Україні не варто «наосліп» копіювати їхній досвід.
Відновлення міста — справа кожного
Розбудова після війни — унікальна історія для кожного конкретного міста. Втім, загальна риса всіх повоєнних відроджень, яка відразу впадає в очі — це об’єднання людей, особливо — професійної спільноти.
Перша команда в Роттердамі зібралася за чотири дні після бомбардування — навколо місцевого архітектора Віллема Герріта Віттевена. У Бейруті, наприклад, для відновлення започаткували Раду з розвитку та реконструкції (CDR), а в Сараєві — Асоціацію міжкультурної діяльності для порятунку спадщини (AIASN). До таких команд входили архітектори, урбаністи, учасники академічної спільноти та просто волонтери. Саме профільні спільноти давали перший ривок мешканцям на шляху до послідовного системного відновлення міста.
Але на професійних групах участь у відродженні не закінчується. Згодом до відновлення міст приєднувалися і звичайні громадяни — як волонтери, адвокати конкретних ділянок міста та просто люди, які впливали на прийняття рішень. У Берліні, наприклад, руїни розбирала спільнота Trümmerfrauen, «жінки з руїн», а в Роттердамі діяла громада Rotterdamsche Gemeenschap, яка розповідала мешканцям про процес реконструкції та залучала їх до участі.
Коли ми уявляємо повоєнне відновлення України, то розуміємо, що до участі в ньому варто залучити якщо не всіх людей, то багатьох. Адже місто — воно насамперед про людей: про їхні спогади, відчуття, мрії та плани на майбутнє. І саме мешканець конкретного району чи громади має вирішувати, як має розвиватись його місце життя.
Якщо безпосередньо спеціалізованими завданнями — створенням концепцій, плануванням, реконструкціями — займатимуться профільні компанії та організації, то кожній людині важливо як мінімум сформулювати для себе позицію — яким вона бачить свій дім у майбутньому і що потрібно зробити для досягнення мети. Активне громадянське суспільство, яке сформувалося під час війни, має стати основою післявоєнного розвитку. А позиція «я поза урбаністикою» — сприйматися так само як і фраза «я поза політикою».
Найяскравішим прикладом партиципації — участі мешканців у житті міста — у повоєнний час можна вважати Варшаву. Тоді величезна кількість людей повернулася до столиці Польщі, щоб поновити її від наслідків Другої світової війни. Сучасники писали, що поляки наполегливо працювали для відродження міста, а один філософ навіть підрахував, що кожен мешканець щороку вдихав пилу об’ємом у чотири цеглини — під час збирання сміття та розбирання завалів. Саме активне залучення та віддача місцевих жителів дозволили відновити велике європейське місто буквально з руїн.
Не треба боятися нестандартних рішень
Україні певною мірою пощастило — ми маємо досвід багатьох країн та міст про повоєнне відновлення. Але водночас тут немає універсальних формул, абсолютно правильних чи неправильних кроків — усе залежить від загального контексту та цілей.
Саме тому, на наш погляд, важливо підходити до повоєнного відродження з позиції «що ми хочемо», а не «як потрібно». У цьому сенсі дуже примітний кейс Роттердама. Під час відновлення міста жителі та місцева адміністрація зробила акцент на культурних та громадських заходах та перетворила відродження міста на таке собі реаліті-шоу. Багато розбудов починалися і закінчувалися яскравими вечірками; у місті діяли «реконструкційні» тури, а на основі нових міських проєктів народжувалися фестивалі та виставки.
У нас починають з’являтися власні інтерпретації таких «нестандартних рішень». Нещодавно, наприклад, у селі Ягідне на Чернігівщині, яке пережило окупацію, влаштували «рейв-прибирання»: під електронну музику розчищали завали та викидали сміття, а паралельно збирали гроші на реконструкцію житлових будинків. А ми зі Street Culture розвиваємо формат просторів для тимчасово переміщених осіб Urban Camp, де мешканці залучені до розбудови та покращення навколишнього середовища.
Коли ми закінчимо етап відновлення критичної інфраструктури – житла, електрики, тепла, води, доріг – ми опинимося перед вибором наших подальших кроків. Саме в цей момент нам доведеться скласти тест — чи готові ми вирішувати справді актуальні завдання та діяти нестандартно, чи підемо «перевіреними» шляхами — і ризикнемо опинитися в безвиході.
Наприклад, ми в Urban Reform віримо, що один із можливих шляхів — зробити ставку на відновленні та створенні нових публічних просторів та закладів. Місць, де люди зможуть збиратися та обговорювати важливі події, створювати нові ідеї та смисли. Такими місцями можуть стати різні громадські простори, павільйони, молодіжні центри, резиденції чи будь-які формати для обговорення. Ми в Urban Reform та Street Culture працювали над такими проєктами й бачили, що попри свою спортивну тематику, вони ефективно об’єднують людей та створюють умови для їхньої взаємодії. А це — основа будь-якого ком’юніті.
Відновлення — довготривалий процес. Але це не погано
Відповідно до даних опитування соціологічної групи «Рейтинг», на кінець березня близько 51% українців вірило, що країну можна буде відновити протягом 5 років. І хоча те опитування проводили лише через місяць після старту повномасштабного вторгнення, воно чітко показує: люди не до кінця розуміють, що чекає на Україну попереду.
Судячи з досвіду багатьох «післявоєнних» міст, процес відновлення може займати десятиліття. І вже зараз зрозуміло, що в Україні він буде довгим та складним, і до цього потрібно бути готовим. Але це не погано і точно не страшно.
Важливо усвідомлювати, що попереду на нас чекає нелінійна і непередбачувана історія. Навіть найвдаліша стратегія не буде кінцевою; початкові ідеї, імовірніше, швидко перестануть бути актуальними, а сама концепція регулярно змінюватиметься. І все це абсолютно нормально.
Що у Роттердамі, що у Варшаві та Берліні, жителі та влада створила кілька великих стратегій, перш ніж дійшли до оптимального плану. У процесі відновлення було запропоновано та відкинуто десятки роадмепів, сотні великих та маленьких ідей. Плани змінювалися під впливом нових часів та запитів мешканців.
Що важливо зрозуміти зараз — це хоча б орієнтовний шлях, яким ми хочемо піти. Яким ми бачимо майбутнє України? Зі збереженою та відновленою історичною спадщиною, на яку зроблено акцент — як у Варшаві? Чи з абсолютно новими містами — містами майбутнього — як Роттердам?
У будь-якому разі досвід міст, зруйнованих війною, показує: до відновлення не варто підходити з думкою «зробити як було». Як було вже не буде — змінилися люди, їхні бажання та запити, змінилася країна та світ. Головне питання, з яким варто починати відродження — як зробити Україну кращою? Адже заради цього ми зараз і боремося.
Цей матеріал є авторською колонкою та може не збігатись з позицією редакції
