Зберегти чи знести: світ досі не може домовитися про долю бруталістських будівель

Італійське видання про архітектуру Domus порушило питання того, чи є сенс зберігати бруталістські будівлі чи краще їх знести.

Більшість з таких будівель лише занепадають, а ще через високий вміст азбесту в будівельних матеріалах загрожують довкіллю.

Бруталізм виник у повоєнні часи, коли світ потребував швидкої відбудови та нових символів демократії. Цей стиль став глобальним явищем: від США та Японії до країн Латинської Америки. Сьогодні такі будівлі стикаються з безліччю проблем.

Перш за все, видання згадало про берлінський науково-дослідний інститут, який через футуристичний вигляд отримав назву «Маузебункер» («мишачий бункер»). Раніше заклад займався розведенням тварин та випробуванням ліків, але через небезпечний азбест у вмісті будівельних матеріалів і велику вартість ремонту інститут виїхав у нове приміщення.

Будівлю хотіли знести, але після довгих дискусій у травні 2023 року її внесли до списку об’єктів культурної спадщини.

У Німеччині багато подібних споруд, і одним із позитивних прикладів їх перетворення є гамбурзька вежа Flakturm IV.

Цей колишній нацистський бетонний бункер реконструювали за 110 мільйонів доларів у сучасний культурний простір, де на даху облаштували безкоштовний зелений сад із тисячами рослин.

Сьогодні всередині будівлі працюють готель, ресторани та концертні зали, а сама конструкція стала яскравим прикладом екологічного оновлення архітектурної спадщини.

А ось прикладом «руйнування через занедбаність» є Центр науки Онтаріо в Торонто, спроєктований архітектором Реймондом Моріямою та відкритий у 1969 році.

Візуально він поєднує в собі майстерне використання необробленого бетону та скульптурні форми, що зробило його першим у світі інтерактивним науковим музеєм із величезним значенням для місцевої громади.

Але у 2024 році уряд провінції раптово зачинив центр, пославшись на аварійний стан даху, який нібито міг не витримати снігового навантаження. Приватні інветсори хотіли сплатити ремонт та влада відмовилася від допомоги.

Оскільки комплекс розташований поруч із новою транспортною лінією, містяни вважають, що це лише привід для того, щоб на місці центру зьявилася комерційна забудова.

Бруталізм найбільше страждає від поганої репутації через невдалі соціальні проєкти. Архітектори задумували ці квартали як втілення сучасних ідеалів, проте брак грошей на догляд перетворив їх на символи занедбаності.

Яскравий приклад – це лондонський масив «Ейлсбері». Влада почала зносити цей величезний квартал, навіть не спробувавши його відремонтувати.

Подібна історія трапилася й із комплексом «Робін Гуд Гарденс», де самі мешканці проголосували за демонтаж, бо роками жили в нестерпних умовах.

Так його звели у 1972 році, і він став одним із найвідоміших експериментів у післявоєнному житловому будівництві. Автори намагалися створити затишне середовище посеред галасливого міста, проєктуючи будівлі так, щоб вони захищали мешканців від шуму, та впроваджуючи концепцію «вулиць у повітрі», широких галерей для спілкування сусідів.

Попри сміливі ідеї, комплекс швидко занепав, а архітекторів почали звинувачувати в тому, що їхній дизайн нібито провокував злочинність.

У «Хмарочосі» згадувалась історія іншого подібного комплексу. Мешканці лондонського ЖК 1960-х років, де знімали «Механічний апельсин» Кубрика, також протестували проти десонтажу. Вони вимагали його реставрувати, наголошуючи на шкоді довкіллю через величезні викиди парникових газів під час нового будівництва.

Також варто згадати і проєкт реконструкції бруталістського ЖК на околиці Парижа, який викликав супротив містян.

Власне у паризькому передмісті Сен-Дені збирались перебудувати квартал Îlot 8, зведений архітекторкою Рене Гайюсте у 1970–80-х роках. Проєкт реконструкції передбачав «резиденціалізацію» комплексу, зокрема влада планувала демонтувати частину унікальних сходових конструкцій, закрити публічні проходи та переорієнтувати входи назовні, щоб мінімізувати кількість так званих «нічийних» просторів.

Громада, архітектори та урбаністи виступили проти цих змін, оскільки були переконані, що вони спотворять оригінальний архітектурний задум та фактично «приватизують» публічний простір кварталу.

У Всесвітньому фонді пам’яток, куди журналісти звернулися за коментарями, зазначили, сьогодні головна проблема з подібною архітектурою полягає у відсутності уяви в громади. Адже багато хто автоматично вважає, що будь-яку проблемну будівлю треба срочно зносити.

Натомість фахівці пропонують обирати інші шляхи адаптації, і замість того, щоб стирати історію, треба інтегрувати будівлі в сучасне життя.

Саме так вчинили з Центром психічного здоров’я Еріха Ліндеманна в Бостоні. Так там архітектори перетворили застарілу будівлю на сучасний простір, зберігши її унікальну архітектурну цінність.

Такоє експерти відзнаають, що паралельно змінюється і ставлення людей, адже за останнє десятиліття світ наново відкрив бруталізм, і тепер цей стиль асоціюється не з чимось похмурим, а зі «знаком якості».

Соцмережі та ініціативи на кшталт «SOS Brutalism» допомогли молоді побачити в бетоні скульптурну красу та справжність. Важливим аргументом «за» стали й екологічні чинники, адже руйнування велетенських споруд виділяє колосальні обсяги вуглецю, тому адаптувати завжди екологічніше.