Згідно з даними ООН, зараз в Європі перебуває понад сім мільйонів українських біженців — в абсолютній більшості це жінки та діти. Останні терористичні акти з боку РФ по енергетичній інфраструктурі змушують багатьох українок вкотре замислитись про тимчасовий прихисток за кордоном. Сьогодні «Хмарочос» розповідає про те, з якими розповсюдженими викликами, окрім часто обговорюваних бюрократії, медицини та пошуків роботи, стикаються наші громадяни, рятуючись від війни – не аби налякати й відмовити їхати, а для того, щоб попередити, де варто бути пильними і як діяти в можливих кризових ситуаціях.

Шкільна освіта

Мабуть, одне з найбільших випробувань для українських родин за кордоном — це освіта дітей. В більшості країн Європи відвідувати школу обов’язково повинні всі діти без винятку, але водночас багато батьків не відмовляються й від віддаленого навчання в українській школі, що є окремим викликом. Часто діти змушені інтегруватися в шкільний колектив, де вони нікого не розуміють, і ніхто не розуміє їх. Мовний бар’єр є найбільшою проблемою дітей у школах за кордоном, згідно з опитуванням Освітнього омбудсмена.

У великих містах зазвичай створюють інтеграційні класи для українських дітей (або просто для всіх дітей з інших країн). Проте такі класи часто об’єднують за віком на «молодших», «середніх» та «старших» або й лише на дві вікові групи, де усіх навчають за спільною програмою. Більшість навчальних годин діти зазвичай вивчають мову країни перебування, а решту предметів «за залишковим принципом». При цьому, мову нерідко викладає людина, яка сама її лише вчить. Також нерідко зустріти скарги на те, що викладають у інтеграційних класах російською мовою.

Соціологиня Оксана Дутчак в інтерв’ю для «Хмарочоса» розповідала, що її сину у молодшій школі німецьку викладає українська вчителька, яка сама лише почала вивчати її на курсах.

«Дирекція школи явно налаштована, що це все ненадовго, скоро ми повернемось в Україну, тому вчити німецьку нам не треба. Але є, наприклад, багато родин зі Сходу країни, яким вертатися просто нікуди — їм потрібна звичайна німецька школа», — коментує Оксана.

Катерина, яка тимчасово перебуває у Данії, розповідає, що її молодший син потрапив до інтеграційного класу з іноземцями, де були діти 6-12 років. Він був найстаршим серед усіх. Минулий навчальний рік вирішили завершити на домашньому навчанні в українській школі. 

«Цього навчального року діти пішли до інтернаціональної школи для дітей з різних країн. Навчання суто данською мовою, українською дітям забороняють спілкуватися між собою, як і англійською. Ми з батьками навіть писали колективне звернення, щоб дітям включили до навчальної програми англійську мову, бо, на нашу думку, вона не є зайвою», — розповідає Катерина.

Проте досвід більшості родин все ж позитивний, про що свідчать дописи у Фейсбук-групі «Батьки SOS» напередодні навчального року, коли адміністратори попросили написати про свої враження від шкіл, де навчаються зараз діти за кордоном.

Цькування українських дітей у школі

Попри позитивні враження від навчання у школах за кордоном, є й випадки відкритого булінгу чи інших неприємних ситуацій з українськими дітьми.

Аліна Чорнорук в середині листопада поскаржилася у Фейсбук-спільноті українських батьків на те, що її сина ігнорують однокласники у польській школі у Варшаві, хоча хлопчик непогано знає мову. За словами жінки, з її сином ніхто не хоче гратися, а коли дітей ставлять у пари, з ним вставати відмовляються. Вчителька жодним чином не намагається допомогти, а після розмови із мамою ще й розповіла всьому класові, що хлопчик з України скаржиться на всіх дітей. Ситуацію наразі намагаються врегулювати із дирекцією школи. 

У коментарях до допису кілька мам написали, що мали схожий досвід у школах Польщі. Ірина Котенко пише про своїх дітей-близнюків: «Ігнор на колективних фото (їх не ставили до класу), ігнор на вилазках… Склалося ще й так, що дівчата з паралельного класу в обличчя говорили на перервах та сумісних уроках: “ми ненавидимо українців!”, при цьому говорили не польською, а ламаною українською».

Співзасновниця ГО «Не цькуй» Анна Чернявська розповідала, про випадок у польському Гданську, коли однокласники вмикали дитині під вухо сирену, малювали фашистські символи й сміялися з цього. Також сміялися із зовнішнього вигляду українських дітей, які здебільшого приїхали з порожніми руками, адже тікали з-під обстрілів у тому, що було.

Окремою проблемою є діти з Росії, які можуть конфліктувати із українськими дітьми, особливо це стало актуально після оголошення мобілізації в РФ і масового виїзду росіян за кордон.

Як цьому можна завадити чи зупинити? На порталі про інтеграцію України в ЄС виходили рекомендації щодо поведінки у випадку цькування дитини у школі за кордоном. В першу чергу радять звернутись до вчителя, якщо це не допомогло — до директора, далі до Ради освіти чи до Омбудсмена з питань дітей.

Конфлікти із росіянами за кордоном

Чи не найрозповсюдженішою проблемою є саме зіткнення з росіянами. «Хмарочос» вже розповідав про атаки в метро через синьо-жовту стрічку й спробу підпалу дитячого садочку у Ляйпцигу, де перебували переважно українські діти. Також восени згорів готель, де жили українські біженці — за день до пожежі невідомі намалювали на вході свастику, а в муніципалітеті підозрюють підпал.

«Я стикалась з російськими переселенцями, вони досить агресивні і підтримують режим Путіна, — розповідає Мирослава, яка тимчасово мешкає у місті Гамельн, що у Німеччині. — В моєму місті росіяни скрізь: працюють водіями автобусів, продавцями в магазинах і у сфері харчування. Нерідко можна помітити їхнє роздратування, коли чутно українську мову поряд».

У вересні перекладачка з України, яка зараз мешкає у Німеччині, опублікувала твіт, який став дуже популярним у мережі. Вона написала, що, як і більшість українських мам, вона не дозволяє своїй дитині носити синьо-жовті символи за межами дому, бо українців і навіть українських дітей за таке можуть вдарити чи образити. За словами жінки, жодна зі скарг її знайомих з цього приводу не дала результатів.

Мар’яна з німецького Бергхайму розповідає, що неподалік її оселі діти росіян неодноразово били дітей із Харкова прямо на вулиці, коли дізнавалися звідки ті приїхали.

В Німеччині мешкає багато росіян і немало з них підтримують режим своєї країни з-за кордону. Про це зокрема свідчать проросійські акції, які влаштовували в Берліні. За словами журналіста Джеймса Джексона, молоді українки навіть бояться розмовляти українською на вулицях.

«Взагалі українців просять менше спілкуватися українською, на роботі мені взагалі заборонено вживати українську, тому що багато хто з персоналу — росіяни. Нас просять не обговорювати політику та не розпалювати ворожнечу», — розповідає Мар’яна з Бергхайму. Чергове підтвердження факту, що вже саме користування українською мовою досі є політичним висловлюванням.

Шахрайство і торгівля людьми

Мабуть, найнеприємніше і найнебезпечніше, що може трапитись за кордоном — це те, що хтось скористається розгубленістю і відчаєм українок, обікравши їх чи змусивши «платити» тілом.

Найбільше відомих історій про подібні випадки чути з Великобританії, куди можна потрапити за програмою Homes for Ukraine і оселитися у «спонсора», який отримуватиме виплати за ваше перебування у нього. У ситуацію навіть втручалася ООН, закликаючи британський уряд не дозволяти самотнім чоловікам приймати у себе жінок з України.

Зокрема наприкінці серпня волонтерка Юстін Спенсер розповіла про порятунок української біженки та двох її дітей із будинку в Бредфорді. «Ми вирішили викликати поліцію, коли виявили, що “спонсор” замкнув її та її дітей у будинку і не дозволяє вийти. Він контролював її фізично, але також контролював її обліковий запис Universal Credit і не давав доступ. Він також мав реквізити її банківського рахунку та знав відповіді на секретні запитання. Його метою була сексуальна та фінансова експлуатація. Його заарештували в п’ятницю, а сім’ю врятували та доставили у безпечне місце», — йдеться у дописі. І таких випадків багато.

В організації «Ла Страда Україна» розповідають, що на гарячій лінії вони часто чують про торговців людьми на кордоні, які маскуються під волонтерів: дбайливо пропонують допомогу, садять у свої авто та просять дати їм документи, аби допомогти швидко та без черг пройти паспортний контроль. Робити це в жодному разі не можна — насправді документи вам можуть просто не повернути, а ви ризикуєте потрапити в трудове чи сексуальне рабство.

Також шахрайство може мати місце під час пошуків житла за кордоном. Одна з найбільш популярних схем — «фото з паспортом» начебто орендодавця, розповідає «По той бік новин». Шахраї пишуть оголошення про те, що здають житло. Коли ж ви до них звертаєтеся, просять скинути завдаток начебто для бронювання квартири, щоб убезпечити себе, а вам надсилають власне фото з паспортом у руках. Ви переказуєте гроші і людина зникає. Фото, яке ви отримали було не його і ви навіть нічого з цим не вдієте. Жодних завдатків до підписання договору давати в жодному разі не можна.

Аби себе вберегти, експерти радять бути дуже уважними та обережними, не втрачати критичного мислення й приймайте рішення лише на «холодну» голову. Краще зупинитися у прихистку, навіть якщо він видається не найкомфортнішим — але це безпечно. Вже тоді спокійно й без поспіху можна шукати житло й аналізувати усі наявні варіанти. 

Також правозахисники радять заздалегідь знайти та зберегти телефони українського посольства, а також громадських та волонтерських організацій, які допомагають біженцям у тій країні, куди ви вирушаєте. Ще рекомендують зареєструватися в системі «Друг» на сайті Міністерства закордонних справ України — там з будь-якої точки світу ви зможете зв’язатися з українськими консульствами. Також намагатися користуватися послугами лише офіційних волонтерських і благодійних організацій і намагатись не приймати допомогу від незнайомців.

Конфлікти з місцевими чи вихідцями з інших країн

Мирослава з німецького Гамельну розповідає, що у неї найчастіше трапляються конфлікти з вихідцями з Сирії або з працівниками бюрократичних установ. «У сирійців є певна заздрість до українців через простішу процедуру оформлення посвідки на тимчасове проживання та загалом більшу підтримку від місцевих. Так, пані сирійка, що працює в соціальній службі два рази ніби ненароком втрачала документи моєї подруги українки. І це не рідкість, час від часу чую такі історії», — розповідає Мирослава. 

Також, за її словами, німкеня із соціальної служби відмовлялась випускати її з Німеччини до України, погрожуючи, що вона втратить тут захист. Хоча за правилами, будь-хто із посвідкою Aufenthaltstitels може перебувати за межами Німеччини до шести місяців поспіль. Працівниця згадала правила лише коли Мирослава прийшла до служби із перекладачем.

Дарина, яка тимчасово мешкає в Ірландії розповідає, що якось місцеві бабусі, дізнавшись, що вона з колегами знімає фільм про українців, почали скаржитись на те, що ті отримують безкоштовне житло та їжу в готелях, тоді як на безпритульних державі байдуже. Таким чином, українці поступово стають частиною внутрішніх соціальних конфліктів у країнах, які їх прийняли.

Катерині у Данії її куратор-емігрант у центрі зайнятості якось повідомив, що завтра їй необхідно з’явитися на зустріч. Проте жінка саме на цей день вже заздалегідь записалася на прийом до лікаря. Коли вона повідомила про це куратору, він відповів: «Люба, зустріч у джоб центрі з куратором важливіше за ваше здоров’я». Катерині довелося переносити візит до лікаря ще на два тижні, бо раніше потрапити на огляд нереально.

«Місцеві наче й удають, що розуміють ситуацію, але буває недоречно жартують, — розповідає Дана, яка отримала тимчасовий прихисток у Лондоні. — На Хелловін на моїй роботі поставили гарбуз — він весь був у отворах, чимось проколотий. Я запитала “Чому гарбуз такий розстріляний?”, на що почула відповідь “Це тому що він з України”. Я попросила більше так ніколи не жартувати. Тим більше, жарт був від людини-вихідця з країни, яка раніше також постраждалої від агресії Росії. Також на роботі я розмовляла з російськомовними лише українською, за що одного дня на мене нагримав роботодавець. Більше я там не працюю.

Напруга від тривалого співмешкання з хостами та конфлікти на цьому ґрунті

Тривале співмешкання навіть з рідними людьми часто стає чималим випробуванням. Про іноземців, які прихистили біженців на невизначений термін, годі й казати. Знову ж таки, ця проблема здебільшого стосується Великобританії, бо саме там необхідний спонсор, аби отримати прихисток.

Зокрема Тетяна Ляховчик влітку написала, що її хост кричить і штовхає дітей та поводиться неадекватно. «Вона каже, що всіх нас ненавидить і що її кіт набагато важливіший за всіх нас разом узятих (конфлікт трапився через закриті двері до туалету кота)», — розповідає жінка.

Схожих ситуацій у мережі можна знайти чимало. Є навіть думка про те, що програма Homes for Ukraine нагадує рекламну кампанію «візьми тварину з притулку». Так само багато хто з хостів-британців спочатку вважає, що це круто і що він впорається, але на практиці все виявляється складнішим за очікування й людина просто відмовляється від відповідальності, яку на себе взяла.

Окрім зовсім жахливих випадків, існує ще й просто напруга від того, що війна триває вже досить довго і незрозуміло, скільки ще господар буде готовий співмешкати. Орендувати власне помешкання у великих містах європейських країн надзвичайно складно, бо за кожним помешканням вишукується черга з охочих, і біженці мають замало конкурентних переваг серед інших кандидатів.

Цькування від українців, які залишились в Україні

На жаль, із цим явищем може зіткнутись багато українок за кордоном. Здебільшого у соцмережах їм закидають те, що вони поїхали «на курорт» або ж шукати кращого життя, ще й на соцвиплати. Особливо часто з цим стикаються жінки із західних областей України, які вважаються доволі безпечними.

Марина, яка тимчасово мешкає із сином у Варшаві, розповідає, що часто чує від знайомих і незнайомих людей з України, що вона могла би спокійно жити з дитиною у домі своїх батьків у Рівному або ж навіть у Києві, де жінка досі має роботу, працюючи віддалено. Марину це зачіпає, адже вона й сама часом відчуває провину за власний комфорт і безпеку на фоні родин в Україні, які зараз нерідко змушені по кілька діб мерзнути без опалення, світла й води. Але водночас терористичні акти росіян направлені на українські об’єкти інфраструктури ще більше віддаляють жінку від думки повернутися в Україну до кінця війни. Вона відчуває відповідальність за сина й не бажає для нього усіх цих випробувань.

В існуванні проблеми легко переконатися, почитавши коментарі у соцмережах під будь-яким постом з описом проблем родин, які тимчасово мешкають за кордоном. Зазвичай знаходиться не один охочий порадити повернутися в Україну й горя не знати, заразом пожуривши за те, що взагалі поїхали.

Мар’яна, яка тимчасово мешкає у Німеччині, у коментарі для «Хмарочоса» також розповідає про декілька конфліктів із біженцями зі східних регіонів, які докоряли їй за те, що на заході України безпечно і що вона тут займає чиєсь місце. Тобто цькування може бути й з боку українців за кордоном.

Попри розповсюдженість «курортного» аргументу, останнє опитування КМІС показало, що українці, які залишились в Україні, в абсолютній більшості розуміють і не засуджують тих, хто вимушений був поїхати або вирішив залишитись за кордоном, перебуваючи там на момент вторгнення. Особливу емпатію викликають жінки з дітьми, але й до чоловіка призовного віку (який не повернувся в Україну після 24 лютого з Польщі) із розумінням поставилися три чверті опитаних.

***

Проте, мабуть, найбільшим викликом як для українок, які їдуть за кордон, так і для їхніх чоловіків, стає тривала розлука й необхідність будувати життя окремо один від одного. Про досвід і випробування українок із дітьми за кордоном «Хмарочос» вже писав окремо.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.