Адольф Лоос був відомим австрійським архітектором, його роботи мали неймовірний вплив на популяризацію модернізму. Він написав провокативний есей «Орнамент і злочин», який став своєрідним маніфестом проти надмірного використання декору у мистецтві та архітектурі. Лоос був переконаним та постійно стверджував, що орнамент є ознакою культурного занепаду і злочином проти економіки.

«Хмарочос» розповідає про Лооса, найвідоміший його есей та вплив та світ мистецтва й архітектури.

Хто такий Адольф Лоос?

Лоос народився в Брно в родині скульпторів та каменярів. Його батько був каменярем. Він помирає, коли сину виповнюється 9 років, проте встигає зіграти роль в інтересі Лооса до мистецтва та ремесел. 

Адольф навчався в кількох коледжах — йому довелось змінювати місце навчання через погану успішність та постійну зміну інтересів. Проте це мало й переваги — він мав різноманітні навички  необхідні для роботи у світі архітектури. Після закінчення свого останнього університету Лоос відвідав Америку та перебував під сильним впливом філософії «форма слідує за функцією» архітектора Луї Саллівана.

Після відвідин Америки Лоос написав багато літературних творів, у  яких пропагандував відсутність орнаментів та популяризував сучасну архітектуру.

Що відбувалось навколо, коли Адольф писав свій есей?

Есе «Орнамент і злочин» вперше прозвучало на лекції Лооса у 1910 році, а опубліковано ще за три роки французькою мовою. У той період в європейських архітектурі та мистецтві набував популярності стиль модерн, основними елементами якого були велика кількість декорування, кривих ліній, зокрема стилізованих квітів, язиків полум’я, хвилястих ліній, запозичених у природи. Одночасно з цим відбувається розвиток індустріалізації, який провокує появу нових матеріалів та технологій й дозволяє відмовитись від надмірної кількості декору.

В час, коли Європа заповнювалась орнаментом та декором, Лоос написав та опублікував есе, в якому стверджував, що ці елементи є свідченням культурного відставання. Адольф вважав, що розвиток суспільства полягає у відмові від зайвих прикрас та переході до функціональних форм, які відповідають новій епосі машин та промислового виробництва.

Одночасно з цим активно розвивалися й інші рухи —  Баугаус у Німеччині та конструктивізм у Радянському Союзі. Вони орієнтувалися на мінімалізм та функціоналізм, а своєчасне есе Лооса заклало фундамент для розвитку нового погляду на архітектурну естетику.

Проте він був не єдиним на той час, хто розмірковув над проблемою орнаменту. Ще в 1897 році німецький архітектор Фріц Шумахер попереджав, що орнаментальний стиль модерну відволікає від важливіших функціональних аспектів будівництва. Йозеф Август Люкс, пишучи в 1907 році, аналогічно застеріг від використання орнаменту, який просто «застосовується» і не має «органічного» зв’язку з більшим цілим. А також низка інших архітекторів та критиків відкрито обговорювали роль орнаменту в сучасній архітектурі.

Чому орнамент це синонім занепаду?

У своїй роботі найперше Адольф звертається до поняття розвитку — розповідає, що при народженні дитина має людські відчуття на рівні новонародженої собаки. Світогляд і чуття дворічної дитини він порівнює з папуасами (одне з найдавніших населень острова Нова Гвінея та деяких районів Індонезії, — ред.), чотирирічної — з тевтонцями (древньогерманські племена, — ред.), шестирічної — з Сократом, а восьмирічної — з Вольтером. Таким чином намагаючись пояснити, що з роками людина повинна розвиватись і бачити цей світ інакше.

Згодом Лоос, із властивою тому періоду самовпевненістю та соціальним тавруванням, переходить до порівнянь людського розвитку з папуасом і злочинцем.

«Для нас папуас також аморальний. Папуас убиває своїх ворогів і поїдає їх. Він не є злочинцем. Але якщо сучасна людина вбиває та поїдає когось, вона — злочинець або маргінал. Папуас татуює своє тіло, свій човен, своє весло, одним словом, усе, до чого може дотягнутися. Він не є злочинцем. Сучасна людина, яка татуює себе — злочинець або маргінал. Є в’язниці, де вісімдесят відсотків ув’язнених мають татуювання. Ті, хто має татуювання, але не перебувають у в’язниці – це потенційні злочинці або виродки з аристократів. Якщо татуйована людина помирає на волі, це лише тому, що вона померла за кілька років до того, як скоїла вбивство.

Потяг до орнаментації обличчя та всього, до чого можна дотягнутися, є початком образотворчого мистецтва. Це дитяче белькотіння живопису», — пише він.

Далі Адольф у цілком фрейдистському тоні стверджує, що усе мистецтво було еротичним від початку його створення.

«Перший твір мистецтва, перша художня дія першого художника, який малював на стіні, була створена для того, щоб позбутися своїх природних надмірностей», —  запевняє він.

Проте, звісно, якщо сучасна людина почне розмальовувати стіни свого помешкання еротичними малюнками, щоб задовольнити внутрішній порив, ми подумаємо, що це злочинець або маргінал, адже вона не здатна стримати свої бажання.

«Такі симптоми маргіналізму найяскравіше проявляються у громадських туалетах. Можна оцінити культуру країни за ступенем орнаментації стін її туалетів. Для дітей це природне явище: їхній перший художній вираз — це мазанина еротичних символів на стінах. Але те, що є природним для папуаса і дитини, є симптомом маргіналізму для сучасної людини», — пояснює свою думку Лоос.

Враховуючи це, автор доходить висновку, що розвиток культури є синонімом усунення орнаменту з предметів повсякденного вжитку. На його думку, новина, що більше не потрібно додавати декор до всіх наших будівель й речей повинна була надихнути й приємно вразити людей.

«Ми переросли орнамент, ми досягли стану без орнаменту… Але ще залишаються люди, які не дозволяють цьому статися. Людство все ще стогне під рабством орнаменту. Людина просунулася настільки, що орнамент більше не викликає в ній еротичних відчуттів. На відміну від папуасів, татуйоване обличчя не підвищує естетичну цінність, а зменшує її. Людина просунулася достатньо далеко, щоб отримувати задоволення від покупки простого портсигара, навіть якщо він коштує стільки ж, як і орнаментований. Вони раділи своїм одежам і були щасливі, що їм не доводилося ходити у червоних оксамитових штанах із золотими шнурами, як мавпам на ярмарку», — писав він.

Як використання орнаменту шкодить економіці?

На думку Лооса, орнамент та надмірне декорування є злочином проти національної економіки, адже внаслідок цього витрачається людська праця, гроші та матеріали. Час не здатен компенсувати такого роду втрати, пише він.

«Ті, хто вимірює все через призму минулого, гальмують культурний розвиток народів і людства в цілому. Орнамент не лише створюється злочинцями — він сам по собі чинить злочин, завдаючи шкоди національній економіці, а отже, і культурному розвитку», — йдеться в есе.

На думку автора, навіть двоє сусідів, які мають однакові потреби, однакові вимоги до життя та однакові доходи можуть мати зовсім різне фінансове становище. Сучасна людина може задовольнити свої потреби за менші гроші і, відповідно, може заощадити. Овоч, який їй до смаку, просто відварений у воді та змащений маслом. Людині, яка живе минулим, він здаватиметься смачним лише тоді, коли до нього додадуть мед і горіхи, і він готуватиметься годинами. Одна з цих людей багатітиме, інша — біднішатиме, стверджує Адольф.

«Прикрашені тарілки коштують дорого, тоді як проста біла посудина, яка подобається сучасній людині, є дешевшою. Поки одна людина заощаджує гроші, інша – займається марнотратством. Таке ж відбувається і з цілими націями. Горе тій нації, яка залишається позаду у своєму культурному розвитку», — пише він.

За його словами, у високопродуктивній нації орнамент більше не є природним продуктом її культури, а отже, стає ознакою відсталості. У результаті ті, хто створює орнамент, більше не отримують належної винагороди за свою працю. 

«Виробник орнаменту повинен працювати двадцять годин, щоб заробити стільки ж, скільки сучасний робітник заробляє за вісім годин. Як правило, орнамент збільшує ціну об’єкта. Однак бувають випадки, коли орнаментований предмет продається за половину вартості, попри однакові витрати на матеріали та час виробництва, який займає втричі більше часу, ніж для простого, неоздобленого предмета», — пояснює Лоос.

Як наслідок, відсутність орнаменту призводить до зменшення робочих годин і збільшення заробітної плати. 

«Орнамент – це марна трата робочої сили, а отже, і здоров’я. Завжди було так. Але сьогодні це також означає марнування матеріалів, а обидва ці аспекти означають марнування капіталу», — переконаний архітектор.

Окрім того, на думку Лооса, речі, прикрашені орнаментом потребують частішої зміни, ніж речі з відсутністю надмірного декорування.

«Вечірня сукня, призначена лише для одного вечора, буде замінена швидше, ніж письмовий стіл. Горе тому письмовому столу, який має бути замінений так само часто, як і вечірня сукня, лише тому, що його стиль став нестерпним. У такому разі гроші, витрачені на письмовий стіл, будуть марними», — пояснює він.

На думку автора, саме цього й хотіли досягнути в Австрії, за часів його життя. Люди, які пропагували декор, прагнули, щоб предмети інтер’єру вже за 10 років ставали такими нестерпними, щоб хотілось їх замінити на нові навіть тоді, коли вони ще добре виконують свою функцію. Відповідно споживач знову і знову змушений витрачати гроші. Проте зайві витрати стосуються передусім виробника. 

«Сьогодні прикрашені предмети, які завдяки прогресу стали окремими від сфери орнаменту, символізують змарновану працю і матеріали. Якби предмети трималися в естетичному сенсі так само довго, як і фізично, споживач міг би заплатити за них таку ціну, яка дозволила б робітнику заробляти більше і працювати менше годин», — пише Лоос.

За його словами, сучасні люди готові були б заплати значно дорожче за речі, які служили б їм довше.

«Орнамент більше не можна терпіти тим, хто живе на нашому рівні культури. Для людей та націй, які ще не досягли цього рівня, все інакше», — заявляє він.

Висновки

На думку Адольфа Лооса еволюція культури невідривно йде з усуненням орнаменту з корисних предметів. Надмірне декорування тільки відштовхує людство назад до часів, коли це було єдиним способом проявити природу, емоції та натхнення. Окрім того, й з цим важко не погодитись, надяскравий дизайн швидко набридає, а отже орнамент певним чином сприяє культурі надмірного споживання.

«Відсутність орнаменту піднесла інші види мистецтва до незвіданих висот. Симфонії Бетховена ніколи б не були написані людиною, яка ходила б у шовку, оксамиті та мереживі. Людина, яка носить оксамитовий костюм, не є митцем, а радше блазнем чи простим декоратором. Ми стали більш витонченими, більш чутливими. Примітивні люди змушені були вирізнятися за допомогою різних кольорів, індивідуальність сучасної людини настільки сильна, що її вже неможливо виразити за допомогою предметів одягу. Відсутність орнаменту – це знак інтелектуальної сили. Сучасна людина використовує орнамент минулих і чужих культур на власний розсуд. Її власні винаходи зосереджені на інших речах», — додає він на завершення.

Як бачимо, багато ідей з цього есею, що посилається то на ідеї Фрейда, то на ідеї Маркса, потім знайшли своє продовження у архітектурних стилях та ідеологіях ХХ сторіччя, заклавши основу модерністського бачення світу – чесного, без надмірностей, та такого, що прямує до соціальної та економічної рівності між людьми і вічного наукового та інтелектуального прогресу. Крім того, головна ідея автора заснована на думці, що людська історія є лінійною і рухається лише від простого до складного, від примітиву до просвітництва.

Але реальність, як завжди, набагато складніша. Виявляється, рівність таким чином досягнути неможливо, а прогрес не може бути ані вічним, ані лінійним. Міста в усьому світі, які перебрали цей підхід, зараз критикують за «сірість», одноманітність, бідність візуальної складової простору, а будинки зносять. Цілі сучасні рухи та президенти країн зараз намагаються боротись з цим баченням, від скандинавської спільноти «Архітектурне повстання» до наказів Трампа про «красиву архітектуру».

Цей есей – справжній монумент тим часам, коли ідеї кількох митців та інтелектуалів вплинули на покоління політиків й архітекторів та визначили майбутнє міст світу на ціле століття. Щоб ми зараз дискутували, де вони були мали рацію, а де помилились.