Сьогодні як українські книгарні, так і онлайн ресурси переповнені статтями і публікаціями про те, як спрямувати свої сили на досягнення успіху, вийти за межі звичного, залишатися в моменті, розвиватися, вдосконалюватися і водночас дбати про свій емоційний інтелект і вести здоровий спосіб життя. 

Паралельно стрічка Facebook переповнена риторичними запитаннями про те, «чи всі беруть відпустку, аби вдосталь попрацювати», коментарями на кшталт «люблю працювати у вихідні, коли ніхто не відволікає» і скаргами на хронічну втому, яка моментами змушує людину просто «годинами сидіти і дивитися в стіну». 

У відповідь ледь не на кожний проблемний пост знайдеться освічений коментатор, який порадить, як правильно організовувати свій час, відмовлятися від надмірної роботи, віднайти баланс між життям і роботою, ніколи не працювати в разі хвороби і просто отримувати насолоду від життя. 

Утім, на практиці досягнення омріяного балансу між роботою і життям видається не таким вже й простим. Причини такої дисгармонії виходять за межі індивідуального підходу до праці кожної конкретної людини та навичок тайм-менеджменту.

«Божевільні графіки» як нова статусність

Аби дати назву людській смерті від перепрацювання чи стресу на роботі, японці вигадали спеціальне слово – кароші. Цей термін вважають радше соціальним, ніж медичним. Така смерть переважно трапляється у здорових людей у час великої активності. Кароші – явище, яке не стосується літніх людей. Від надміру роботи і пов’язного з цим стресу вмирають переважно успішні працівники «в розквіті сил». Уряд Японії оголосив боротьбу з кароші, але загалом у суспільстві смерть від перепрацювання є доказом існування успішних людей. 

«Десятиліття тому дозвілля було маркером соціального класу. Засмага означала, що ви можете дозволити собі приємно відпочити, а пляжне вбрання було маркером статусу. Сьогодні люди з високим рівнем заробітку насправді працюють більше, ніж їхні колеги з нижчими доходами. Унаслідок збоченого повороту надмірний робочий час став символом статусу – маркером того, наскільки важливою чи дійсно необхідною є людина», – стверджують дослідники в книжці «Міф про баланс роботи і життя». 

Що викликало таку світову тенденцію до одержимості роботою і її неминуче вторгнення в приватне життя і неминуче злипання з ним? Ба більше, слідом за антропологом Девідом Ґребером можемо запитати, чому попри весь технічний прогрес, якого нібито досягло людство, ми досі так багато працюємо? 

Парадоксально, але зокрема завдяки добрим намірам ідеологів свободи, автономності і творчості, що були такими популярними в 60-х роках. 

Кінець бюрократії і початок непевності

Саме в 60-х роках XX століття фордизм як система виробництва зазнав нищівної критики. Система названа на честь Генрі Форда, який впровадив її на своїх автомобільних заводах. Вона засновувалася на принципі виробництва стандартизованих товарів. Типовим було використання конвеєра і розділення роботи на окремі однотипні завдання, які здатна виконувати людина без специфічної освіти. Робітнику натомість пропонували стабільну заробітну плату, соціальні гарантії, можливості проведення дозвілля і кар’єрні перспективи. Йшлося про ефективність, раціональне управління і довгострокове планування робочого процесу. 

Критика стандартизації, типізації і конвеєризації, властивих фордизму, не минула даремно. Підсилена протестами 60-х років вона викликала новий підхід до організації праці і управління компаніями. На місце критикованої за експлуатацію рутини робітника початку двадцятого століття приходить новий тип роботи, що вимагає значної віддачі та креативності. Це період короткострокових стосунків, частих переходів від завдання до завдання, від роботи до роботи, від місця до місця. Затребуваною стає невпинна готовність вчитися і засвоювати нові вміння, а роками випрацюваний досвід і майстерність втрачають свою колишню вагомість. 

У такому світі робітники мають бути жвавими, відкритими для постійних змін, не боятися ризикувати, бути гнучкими і не залежати від формальностей. «Маю автівку, вмію подорожувати», – так, за Бауманом, звучить оголошення про роботу в плинному світі. 

Втім, сьогодні виникають сумніви у тому, що гнучкість з усіма притаманними їй ризиками та невизначеностями, насправді здатна стати альтернативою бюрократичній структурованості. Радше навпаки – відраза від бюрократичної рутини та погоня за гнучкістю замість очікуваних умов для свободи в дійсності породили нові структури влади та контролю. 

Роботодавець часто вимагає віддаватися своїй справі, «горіти» нею і «робити більше, ніж очікують». Нові технології створюють умови для роботи поза звичайним робочим графіком і офісом, по суті спонукаючи працювати майже завжди. Межі між «робочим» і «вільним» часом стираються. 

«Чи існують обмеження того, як сильно людина має гнутися? Чи може уряд дати людям щось на зразок межі міцності дерева на розрив, щоб люди не зламалися під силою змін?», – запитує соціолог Річард Сеннет у своїй книжці «Корозія характеру». 

Де горить, там і вигорає

Великі корпорації дійсно відмовилися від багатьох бюрократичних умовностей, управління стало більш плоским, а організація роботи більше відкритою. Водночас з’явився цілий прошарок людей, які працюють за короткотривалими контрактами в умовах економічної невизначеності та незахищеності. Вони рідко отримують оплачувану відпустку та інші соціальні гарантії. Так виникає прекаріат – соціально вразливі верстви населення внаслідок «вільних» форм працевлаштування. 

Американсько-канадський соціолог Річард Флорида вигадує навіть ціле поняття «креативного класу». Це творчі люди з ненормованим робочим графіком і динамічним способом життя, які нібито забезпечують економічний розвиток регіону. Утім, ідеї Флориди через кілька років розкритикували і сам автор, зрештою, в наступних працях частково визнав їхню недієздатність. 

Критикує «моду на креативність» і бельгійський соціолог Паскаль Ґілен. У книжці «Креативність та інші фундаменталізми» він пише, що «неоліберальна політика вимагає креативності заради самої креативності, мобільності заради мобільності, плинності заради плинності, змін заради них самих». Так виникає явище творчості без субстанції, позбавлене критичного потенціалу, яке вчений називає «креативізмом». 

У режимі мереж, команд і тимчасових проєктів креативіст, за Ґіленом, має постійно рухатися, «бути активною і (не)діяльною людиною». А це, своєю чергою, позбавляє його змоги бути по-справжньому творчим чи революційним. 

«Суспільне виробництво багатства сьогодні систематично супроводжується суспільним виробництвом ризиків», – пише німецький соціолог Ульріх Бек. Трудоголізм як неодмінна вимога великих компаній і непевність та непостійність «вільних хлібів» стають скіллою і харібдою плинного світу. 

Невиконання роботи у визначені терміни працівник часто сприймає не як проблему надмірного навантаження, а як особисту неадекватність. Цілі і задачі компанії часто замінюють для людей особисті прагнення. Як наслідок, будь-яка робоча невдача стає особистим провалом. Водночас замість того, щоб аналізувати недоліки організації робочого процесу, працівники починають шукати причини в собі. Людина починає визначати себе роботою та успіхом у ній. 

В умовах нетривких зв’язків, коли надмірна ангажованість роботою залишає обмаль часу на приватне життя, встановлення контактів із людьми і формування нових стосунків стає проблемою. «Стосунки» замінюються «транзакціями», а стабільна робота – «проєктами». 

Як пояснює Паскаль Ґілен, учасники проєкту зазвичай схильні інвестувати більше часу, ніж очікували і передбачали спочатку. Проєктна і креативна діяльність завжди орієнтована на результат і засновується тільки на ньому. Це дає поштовх учасникам вкладати навіть трохи більше наявних ресурсів. Як наслідок, така робота стає зручною моделлю розумової, соціальної і фізичної експлуатації.

У 80-х роках американська соціологиня Арлі Рассел Хохшильд навіть вводить категорію «емоційної роботи» або «емоційного менеджменту». Термін описує характерний для багатьох компаній феномен перетворення працівниками власних емоції на робочий інструмент. Приміром, від обслуги в ресторані очікують усмішки та привітності до клієнтів. Це викликає ні що інше, як відчуження від власних почуттів. Природній аспект людського життя стає об’єктом експлуатації, перестає належати людині і перетворюється в контрольований інструмент. І, зрештою, дає збій.

Невід’ємною частиною плинної сучасності з її вимогами гнучкості, адаптивності та емоційної віддачі стає стрес. Все більше людей враз стикаються зі станом повного виснаження, для якого навіть вигадали спеціальне слово – «вигорання». 

У 2019 році ВООЗ назвала вигорання одним із факторів, що впливає на стан здоров’я людини. Воно є результатом хронічного стресу від роботи, з яким індивіду не вдалося впоратися. Симптомами вигорання є відчуття виснаження, цинічне або негативне ставлення до роботи і знижена працездатність. 

Втомлений означає успішний. А які альтернативи?

«Ти виглядаєш втомленою», – говорить своїй сестрі головна героїня британської чорної комедії «Погань» (Fleabag). «Ну що ж, я успішна, тож…», – без зайвих хвилювань відповідає та. Популярний серіал транслює очевидні реалії сьогодення: бути успішним неминуче означає виглядати втомленим. 

Welfare state (держава загального добробуту), яку вважають результатом фордистського підходу до організації праці, потроху перетворюється на workfare state – стан суспільства, в якому люди, які не зробили кар’єру чи не досягли успіху, мають прийняти це як власну вторинність чи меншовартість. 

З одного боку, в світі з’являється феномен «одержимості» роботою і неминучого злипання своєї ідентичності з успіхами в кар’єрі. З іншого боку, виникає феномен «паскудної роботи» (bullshit job), детально описаний антропологом Девідом Ґребером. Дослідник вважає, що більше половини суспільної роботи є безглуздою і психологічно деструктивною. Парадоксально, але при цьому робоча етика пов’язує виконання такої роботи з відчуттям власної гідності та цінності. 

Опубліковане у 2013 році есе Девіда Ґребера наробило чимало галасу в англомовному світі. Воно стало настільки популярним, що його миттєво переклали десятками мов світу, зокрема українською. 

Антрополог описує властиве сучасному світові розростання сфери адміністрування. Автоматизація і технічний прогрес не дали людині обіцяного вільного часу. Натомість виникає ціле мережа професій і галузей, покликані лише для того, щоб «обслуговувати та адмініструвати сферу обслуговування». Замість того щоб завдяки автомату отримати трохи більше свободи, людина сама образно перетворилася на «автомат з обслуговування автоматів». 

Компанії все більше намагаються пристосувати людей до роботи – запропонувати їм вільний доступ до спортзалів, заняття йогою, здорове харчування і варіанти дозвілля разом із колегами. Щоб справитися з вимогами «доби непевності», люди звертаються до психотерапевтів, тренерів особистісного розвитку та інших представників соціально-психологічної сфери. 

Утім, на терапевта ще треба заробити, а психологічний тренінг за незмінних стресових робочих умов може бути просто не дуже ефективним. 

Девід Ґребер пропонує безумовний базовий дохід як гарантовану державою форму соціального забезпечення, що допоможе суттєво зменшити кількість «паскудної роботи». Мінімальний гарантований дохід створює своєрідну «подушку безпеки». Переставши хвилюватися за своє безпосереднє повсякденне виживання, люди замість імітації важливості бюрократичної рутини, ймовірно, почнуть займатися тим, що їм насправді цікаво. Саме вільний час, стверджує Ґребер, а не бюрократичний заклик до креативності, створює умови для людської творчості. 

Упродовж  2017 та 2018 років у Фінляндії мав місце дворічний експеримент із базовим доходом. Двом тисячам випадково обраних безробітних по всій країні щомісячно, в рамках урядової програми, виплачували €560 без зобов’язання шукати роботу. 

За даними проведеного опісля дослідження, ті, хто отримав базовий прихід, стали більше задоволені своїм життям і говорили про зменшення ментальної напруги. Вони також краще почали сприймали власний економічний добробут і стали більше довіряти людям і суспільним інституціям – зокрема політикам, поліції та судовій владі.

Учасники експерименту стверджували, що отримали можливість «спробувати прожити свої мрії», а фрілансери, художники та підприємці змогли відкрити власний бізнес. Крім того, дехто з них став активніше брати участь у суспільному житті та почав братися за волонтерську роботу.

Некомерційна організація в Берліні Mein Grundeinkommen (Мій базовий дохід) експериментує з базовим доходом у Німеччині. Там краудфандингові грошові стипендії розігрують у лотерею. Ті, хто вже отримали гроші, кажуть, що дохід зробив їхнє життя цікавішим, менш тривожним і дав змогу заново подумати, якою може бути бажана «робота».

Чотириденний робочий тиждень – це ще один крок, який допомагає суттєво знизити рівень стресу і створити для людей більше безпечне середовище життя. 

До прикладу, в у 2019 році в японському філіалі корпорації Microsoft дозволила співробітникам упродовж місяця не працювати по п’ятницях зі збереженням заробітної плати. Як наслідок, продуктивність компанії зросла, кількість продажів на одного працівника збільшилася майже на 40%. У зв’язку з додатковим вихідним в офісі знизилося споживання електрики на 23% і витрати паперу на 59%. Зважаючи на тенденцію до перепрацювання, для Японії це нестандартний, але дієвий підхід. 

Роком раніше аналогічний двомісячний експеримент провела компанія Perpetual Guardian в Новій Зеландії. Новий графік позитивно вплинув на співробітників. Рівень стресу серед персоналу знизився на 7%, а зацікавленість роботою зросла на 20%. У працівників підвищилася мотивація до роботи і довіра до керівництва.

Як бачимо, у сучасному світі робота дає не лише «шматок хліба». Вона обіцяє бажане  «місце під сонцем», спокушає обіцянкою стати успішним чи набути цінності. Втім, часто в завойовуванні цього успіху індивід не тільки не знаходить омріяного «себе», але й втрачає – в здоров’ї, стосунках із сім’єю, самопочутті та інтересах. Адже вільного часу залишається лише на те, щоб трохи поспати, поїсти та в кращому разі іноді сходити в спортзал для емоційного розвантаження. 

Найсумнішими у цій всій історії є навіть не самі жертви, а їхня марність. Як показує досвід, докладені героїчні зусилля не роблять світ кращим місцем. Натомість вони провокують ще більше «паскудної роботи», засилля «креативізму» і нескінченне виснаження. Загальний добробут умовного світу «успішних людей» викликає сумніви, бо втрачає базові людські цінності. Одна з можливостей це змінити – в описаній вище загальній зміні принципів і підходів до самої організації людської діяльності. Адже час від часу людина потребує «розкоші непродуктивного мислення» – аби все ще залишатися людиною.