20 квітня видання «Українська правда» опублікувало інтерв’ю з Дмитром Васильєвим, співзасновником і головним архітектором бюро «Archimatika». Редакція «Хмарочоса» звернула увагу, що деякі висловлені ним тези є вкрай контраверсійними та потребують пояснень. Разом із експертами з’ясували, що з ними не так. 

Для кого «хрущовки»?

Перш за все, Дмитро Васильєв заявив в інтерв’ю, що в панельних «хрущовках» живуть «пенсіонери, студенти, робочі і соціально неблагонадійні люди, які дружать із алкоголем і мають інші шкідливі звички». На його думку, «люди, які думають про купівлю квартири, як правило, намагаються купити її в новому будинку». Натомість старі будинки з часом «будуть закинутими, стоятимуть напівпорожніми чи здаватимуться за копійки». 

За даними Державної служби статистики за 2020 рік, у будинках, споруджених у 1960-80-х роках (тобто в панельному житлі) проживає близько 81.6% мешканців столиці і 57,1% населення всієї України. Лише 13,5% домогосподарств Києва і (12% по Україні) живе в квартирах, що були збудовані після 1991 року. 

Досліджень, які би підтверджували зв’язок між так званою «соціальною неблагонадійністю» і «життям у “панельці”», ніколи не існувало і не може існувати. Адже «неблагонадійним» довелося би визнати ледь не все населення України. 

«Старий житловий фонд – це основа більшості українських міст, зокрема тих, які були відновлені після Другої світової війни, – розповідає соціологиня Альона Ляшева. – Квартири в таких будинках користуються попитом і зовсім недешеві, особливо в Києві. Там живе населення з різним рівнем доходів».

За словами експертки, трапляється, що більш заможні люди обирають квартиру в «хрущовці». Покупці побоюються вкладати гроші в нові проєкти – аби не повторити досвід інвесторів банку «Аркада», корпорації «Укрбуд» чи багатоповерхівок Войцеховського. 

«Така заява – це соціальний расизм щодо студентів, пенсіонерів і незахищених категорій населення, – вважає Альона Ляшева. – Також постає питання, чому медіа ретранслює ці стереотипи без коментаря чи підважування з боку журналістів».   

Нагадаємо, що в Києві «хрущовками» 1960-х років забудовані Сирець, Солом’янський район, Соцмісто, Вітряні гори, Відрадний, Борщагівка, Нивки, Куренівка, Воскресенка, Дарниця, Шулявка, Голосіївський район. Тому в найближчі кілька десятків років радянський житловий фонд просто не може стояти порожнім. Адже тоді треба просто кудись переселити чверть населення Києва, а це близько 700 тисяч осіб. 

Безперечно, радянський житловий фонд потребує інвестицій. Водночас у Європі є чимало вдалих прикладів ремонту панельок, які так само, як і в Радянському союзі, будувалися за невисокими стандартами якості. Приміром, аналоги «хрущовок» у Стокгольмі після реновації перетворилися на найбажаніше житло для сім’ї середнього класу. А в Чехії держава запровадила комплексну програму відновлення панельок – масового житла, де, як і в Україні, мешкають представники всіх соціальних верств.  

«В інтересах забудовника – конкурувати з більш старим житловим фондом. Один зі способів це робити – символічно підвищувати якість свого продукту, заявляючи, що зі старим житлом вже нічого не зробиш. Але якщо облаштувати ці території, забезпечити їх транспортом, то район набуде зовсім іншого вигляду. Гарним прикладом є львівський Сихів, збудований у радянські часи. Після запуску туди трамвая цей район почав приваблювати й інші інвестиції. Тому це, перш за все, питання міської політики»,– вважає соціологиня. 

Читайте також: Києву потрібно вирішувати житлову проблему. Як в цьому допоможуть податок на нерухомість та соціальні помешкання?

Розмова про гетто – це стигматизація

Також Дмитро Васильєв заявив, що в США чорні райони «поступово перетворюються на гетто», і «перспектива київських районів, побудованих у 2000-х, десь така сама». 

Це висловлювання засноване на расових стереотипах і є історично неправдивим. Тривалий час в США існувала сегрегаційна політика держави через зонування міського простору відома як redlining. Із середини 40-х років на так званих «мапах житлової безпеки» червоним починають маркувати місцевості, де мешкають ті, хто народився за межами Америки, зубожіле біле населення і, найголовніше – чорношкірих. Далеко не всі ці люди мали низькі доходи, але через приналежність до «червоної зони» їм відмовляють в дешевій іпотеці.

Як наслідок, вартість нерухомості у цих районах стрімко падає, а міські сервіси стають ненадійними. Зумисне збіднення території призводить до збільшення злочинності. У цей час біле населення, користуючись дешевими кредитами, масово переїздить в нові будинки в передмісті. 

Навіть наприкінці 80-х банки все ще охочіше давали іпотечні кредити білим з нижчим рівнем доходу, ніж чорношкірим з середнім або високим доходом. Формування і зубожіння так званих «чорних районів» є результатом свідомої дискримінаційної політики міського планування США.

Читайте також: Системний расизм: як закони та політики у США в ХХ столітті сприяли дискримінації чорношкірих

«Механізм присоромлення бідніших районів відтворює і легітимізує соціальні нерівності, – пояснює Альона Ляшева. – Це чудово дослідив соціолог і соціальний антрополог Лоїк Вакан. Через таку стигматизацію люди починають соромитися своїх районів, бояться казати, звідки вони, і втрачають бажання дбати про своє місце проживання і мріють лише про втечу», – пояснює Альона Ляшева.

Охороняти чи зносити? 

Зачепив Дмитро Васильєв і тему історичної та культурної спадщини. На його думку, варто охороняти лише цілісні «райони з усталеною історичною забудовою». Натомість «іноді доходить до абсурду: охороняють єдину історичну будівлю серед хрущовських дев’ятиповерхівок».  

«Ми охороняємо її з якою ціллю? Віримо, що це настільки видатна будівля, що на Татарку туристи поїдуть дивитися на маєток колишнього київського поміщика?», – дивується архітектор в інтерв’ю. 

Як пояснює пам’яткознавиця Олена Мокроусова, в світовій практиці існує декілька моделей охорони історичної спадщини. У західноєвропейській моделі в країнах зберігають цілісне історичне середовище. Так, у Європі можна гуляти старовинними вулицями і знімати в міському просторі історичні фільми. Східна модель, зокрема азіатська, зберігає окремі шедеври в радикально оновленому архітектурному довкіллі. Приміром, у максимально урбанізований Японії чи Південній Кореї відчуття історії та старовини виникає лише в окремих локаціях.

Водночас, на думку дослідниці, пам’ятки архітектури XIX-початку XX століття – єдина видима й відчутна спадщина столиці, навіть якщо не вся вона є шедевральною. 

«У нас немає Києва часів Київської Русі, він залишився на сторінках літописів. Майже немає пам’ятників середньовіччя й Нового часу. Реальну історичну пам’ять у нас несе лише те, що збереглося на вулицях міста», – пояснює Альона Мокроусова. 

Крім того, збереження цілісної забудови, коли будівлі різних періодів стоять поряд, може підвищувати статус її окремих об‘єктів. До прикладу, в Англії об‘єкт нижчої категорії, що розташований в комплексі з більш цінними об‘єктами, підвищує і свою категорію. 

«І хоча відношення до того самого об’єкта буде різним, скажімо, в архітектора, що будує поруч із пам’яткою (або на його місці), в історика, мистецтвознавця, продавця житла або просто жителя, у якого тече дах, об’єднати ці часом полярні точки зору може тільки розуміння цінності минулого», – вважає дослідниця. 

За її словами, за кордоном є багато сучасних будівель, зокрема, майже повністю оновлена забудова Берліна, здійснена на найвищому архітектурному рівні, центр Помпіду в Парижі, новітній приморський квартал Барселонета в Барселоні тощо. Але всюди ці нові споруди не знищують місто цілком.  Вони, скоріш, розчиняються в історичному середовищі, а не підпорядковують його собі. При цьому нікому не спадає на думку звести хмарочос в готичному кварталі Барселони, елітний будинок посеред парку Тюїльрі в Парижі чи в лондонському Гайд-парку. 

«Коли говорять про те, що Київ має стати європейською столицею, згадуються чомусь країни сходу. Саме там, в Єгипті, Сірії, Лівані, Індії, Індонезії тощо ми часто бачимо окремі шедеври посеред ні, навіть не сучасної архітектури, а посеред відсутності будь-якої архітектури. Бетонні коробки (навіть малоповерхові), велика кількість брудних крамничок і майстерень і величні храми чи форти. Наші ж житлові будинки ХІХ-поч.ХХ ст. – аварійні, понівечені, брудні, облізлі – при належному ремонті, догляді, маючи господаря, будуть виглядати не гірше, ніж паризька чи лондонська забудова цього ж періоду», – вважає пам’яткознавиця.    

На її думку, висотне будівництво в центрі погане не саме собою. Воно змінює історичні містобудівні домінанти, руйнує структуру забудови кварталів, вулиць. Навіть збережені старі будинки поруч з висотними монстрами губляться, їх пригнічують нові масштаби.