Фото: censor.net

Четвертого квітня українські військові взяли контроль над містом, а між Черніговом і Києвом відновили транспортне сполучення. За два тижні до того міст через Десну, який сполучав місто зі столицею, підірвала російська авіація.

Тривалий час Чернігів перебував на межі гуманітарної катастрофи через відсутні електроенергію, водопостачання і тепло. 

Місто, розташоване за менш ніж 100 кілометрів від російського кордону, окупанти планували взяти ледь не за день. Але стикнувшись зі спротивом українців, російські війська почали атакувати з неба. Ракети скидали на школи, дитячі садки, лікарні, пам’ятки історії та архітектури. Фото готелю «Україна» в центрі міста, куди поцілили ворожий снаряд, облетіли весь світ. 

Через невеликий розмір (загальна площа всього 79 кв км) під час оборони місто дуже постраждало. Обстріли відбувалися абсолютно хаотично і були націлені на те, щоб залякати місцеве населення, пояснює міський голова Владислав Атрошенко в одному з інтерв’ю. За попередніми оцінками, зараз Чернігів зруйнований на 70%. «Місто нагадує Бучу, а в деяких районах воно таке, як Маріуполь», – описує ситуацію мер. Станом на кінець березня у Чернігові загинуло близько 400 людей. 

Четвертого квітня українські війська повернули контроль над північним кордоном у Чернігівській області. Російські війська відступили, обстріли припинилися. Від тих, хто залишався у Чернігові під час найзапекліших атак, нарешті, почали приходити радісні повідомлення «у нас тихо». 

Втім, влада наполегливо закликає евакуйованих мешканців утриматися від негайного повернення до Чернігова, здебільшого через зруйновані комунікації та інфраструктуру. «Що менше ресурсів споживатиме Чернігів, то швидше ми його відновимо», – заявив В’ячеслав Чаус, голова Чернігівської ОДА.

Розповідаємо, як жили чернігівчани в оточеному місті. 

Під обстрілами

23 лютого киянин Андрій запланував поїздку до матері на півночі Чернігівської області. Втім, по дорозі вирішив заночувати в друзів у Чернігові. Як виявилося, того ж дня чоловік на місяць застряг у місті під російськими обстрілами.

Інна разом з 12 котами мешкає в приватному секторі Чернігова. Навіть під час сильних обстрілів жінка не могла виїхати, бо опікувалася домашніми улюбленцями. «З початком війни я одразу написала пост у Фейсбуці, що радо візьму до себе тварин тих людей, які бажають евакуюватися. Тепер в моєму будинку 20 котів. Авто я не маю, тож не можу їх вивезти. Зрештою, особисто для мене це гарна причина не залишати рідне місто, яке я страшенно люблю», – розповідає Інна. 

За словами очевидців, спочатку обстріли лунали лише з околиць міста. Але з кожним днем ситуація погіршувалася.

Електрика і водопостачання

Ворожі сили, не будучи спроможними зайти в місто, почали обстрілювати об’єкти критичної інфраструктури. Ракети безперервно прилітали в район розташування електростанції і водоканалу. Як наслідок, місто знеструмили. Через невпивпинну загрозу комунальники не мали змоги відновити роботу цих служб. 

«Перші кілька тижнів після початку війни електрика і вода ще подавалися. В кожному районі вони зникали в різний час через обстріли. Періодично завдяки героїчному подвигові комунальників постачання відновлювали», – згадує Інна. Мешканка Чернігова називає працівників комунальних служб справжніми героями – попри небезпеку для життя і нестачу персоналу вони продовжували працювати. 

«Я прожив без електрики приблизно два тижні», – зазначає Андрій. 

Мешканці приватного сектора запрошували скористатися своїми колонками всіх охочих. Ті, в кого була вода в кранах, запрошували додому, щоб набрати або виносили на вулицю відрами. «Можна сказати, що в нашому домі проблем із водою не було. Ми набирали вдосталь із сусідської колонки», – ділиться Інна.  До багатоповерхівок воду привозили міські служби. Для технічних потреб набирали в річці, яка несподівано розлилася, а в негоду збирали дощову воду.  

«Я заздалегідь запасся проточною водою в пляшках. Намагався використовувати економно. Коли все-таки доводилося брати міську воду, то не наливав більше п’яти літрів. Хоча ніяких обмежень не було. Було відчуття, що має всім вистачити», –  розповідає Андрій. 

Відсутнє водопостачання завжди створює загрозу для каналізації. Багато містян робили огороджені тином похідні туалети в дворах. 

Опалення, їжа і зв’язок

Андрієві пощастило жити в будинку з газопостачанням, тому в нього було опалення і змога готувати. В приватному будинку Інни було автономне опалення, але без електроенергії воно не працювало. Жінка та її батьки палили дрова і зігрівалися біля багаття. На вогнищі також гріли воду, щоб поставити в найхолодніший кімнаті і мінімально утеплити повітря паром.

Містяни гуртувалися навколо вуличних польових кухонь, ходили одне до одного в гості, заряджати телефони за можливості, ділилися їжею.

Кому пощастило дістати генератори, варили їжу на електроплиті. Біля таких місць зазвичай утворювалася черга. Часто сусіди носили генератор від двору до двору, щоб дати можливість усім зарядити телефони. 

За словами очевидців, овочі чи навіть курку вдень продавали за готівку просто на вулиці поблизу магазинів. У багатьох супермаркетах були власні пекарні, які перший час покривали запит на хліб. Утім, щоб купити буханку хліба, доводилося вистояти величезну чергу. 

«Їжу добували майже як у 90-ті. Деякі магазини працювали, але треба знати, де вони розташовані, коли працюють і бажано ще й не потрапити під обстріл. Був випадок, коли людей, що стояли в черзі по хліб, зачепило уламками. Ціни зросли, подекуди в три рази», – розповідає Інна. 

Перед тим, як підірвали міст, до Чернігова регулярно привозили гуманітарну допомогу. Втім, за словами містян, часто про неї було складно дізнатися. «Люди намагалися створити пабліки в соцмережах, списки, але все одно було непросто», – розповідає жінка. 

Андрій по гуманітарну допомогу не ходив, оскільки боявся обстрілів: «Я жив неподалік від готелю “Україна”, куди влучила ракета, і мав величезне бажання залишитися живим», – згадує Андрій. 

Мобільний зв’язок періодично з’являвся і зникав. Проте іноді було простіше зателефонувати в Київ чи на Волинь, ніж подзвонити комусь у Чернігові. 

Добросусідство

Містяни почали знайомити й об’єднуватися у спільноти. Одного дня Інна змогла додзвонитися до волонтерів, які попросили передати точний список потреб людей, що живуть поруч. «Найважче було старшому поколінню. Часто сусіди ставали були їхньою єдиним зв’язком зі світом, підтримкою і допомогою», – вважає жінка.   

Ще одним джерелом ресурсів у місті під обстрілами були знайомі. Люди, які планували евакуюватися, здебільшого роздавали свої запаси всім охочим. 

«Ділитися з сусідами стало нормою. Якщо комусь вдається купити цукор, то вся спільнота п’є солодкий чай. Бувало, хтось стукає в двері – я здобув хліба, тримай! Якось я купив пачку кави, хоча не дуже її люблю. Втім, якщо чогось немає, то особливо хочеться», – згадує Андрій. 

Більшість людей спали в одязі не лише через холод, але й через постійні обстріли. Як пояснює Андрій, найнебезпечніший час був з 12 до першої ночі, а тоді з четвертої до п’ятої ранку. На цей час часто ставили будильник, а тоді будили сусідів. «Обов’язком було постукати в двері, а йти в сховище чи ні, кожен вирішує сам», – розповідає очевидець. За його словами, вікна у його п’ятиповерховому будинку трусилися майже щоночі. 

Відносна безпека

Андрієві вдалося виїхати з міста за тиждень до того, як росіяни почали відступати. Чоловік допомагав евакуюватися сімнадцятирічній дівчині та її матері. Зайве місце в невеликому мінівені стало його щасливим квитком до Києва. Виїздити довелося ґрунтовими дорогами і полями, а весь маршрут зайняв чотири години замість звичних двох. 

Інна, як і планувала, залишилася зі своїми домашніми улюбленцями в Чернігові. Тварини для неї стали справжньою розрадою. «Першу ніч, коли було зовсім погано і серце розривалося від болю, то мій улюблений котик ліг мені на груди, чого він ніколи не робить, і зняв цей біль», – згадує жінка. З початком війни її життя змінилося радикально. Зникли книжки, танці, робота. Втім, воля до життя перемогла паніку, побут налагодився і навіть повернулася жага до читання. 

Мешканці Чернігова дивляться на зруйноване місто із болем за понівечений ландшафт і водночас надією на відбудову. Залишатися в населеному пункті, розташованому менше ніж за сто кілометрів від російського кордону, їм усе ще трохи страшно. «Але тікати за великим рахунком немає куди, бо зараз безпека – досить умовне поняття, особливо в Україні», – наполягає Інна Адруг з Чернігова.