Повномасштабна війна триває понад два роки і, на жаль, ми щодня дізнаємось про нові втрати на фронті. Перед нами постає важливе питання: як зберегти памʼять про полеглих захисників та захисниць? З кожним днем тема меморіалізації військових стає все гострішою, адже  держава досі не напрацювала послідовної політики у цьому напрямку, а близьким загиблих часто доводиться займатися цим питанням самостійно. 

Останнім часом у Києві зʼявилось кілька памʼятників військовим – серед них скульптура Олександра Мацієвського та памʼятник Ігоря Воєводіна з позивним «Стіч». Також в памʼять про військових перейменовують вулиці та встановлюють меморіальні таблички, а незабаром розпочнеться перша черга будівництва Національного військового меморіального кладовища. «Хмарочос» відвідав круглий стіл Українського інституту національної пам’яті та дізнався в експертів, як подбати про збереження памʼяті військових вже зараз. 

Як врегульоване питання меморіалізації?

З початком повномасштабної війни перед державою постали нові виклики. Виявилось, що законодавство щодо меморіалізації загиблих військових є подекуди недосконалим, тож на державному та місцевому рівнях почали працювати над цим питанням. Зокрема у Львові восени 2023 року затвердили новий порядок встановлення меморіальних дощок загиблим захисникам та захисницям. Він визначає, де саме може бути встановлена табличка, які документи потрібно надати родичам, яким має бути типовий зразок. Таким чином, усі меморіальні таблички міста будуть впорядковані. Встановлення дошки на комунальних установах Львова фінансує місто, а на житлових будівлях заявник встановлює її власним коштом.

За Львовом не забарився й Київ: у березні цього року в столиці ухвалили новий порядок встановлення меморіальних табличок. Відтепер звернення щодо встановлення меморіальних дощок розглядатиме не КМДА, а райдержадміністрації, завдяки чому процес розгляду скоротиться з 3-4 місяців до двох. Окрім цього, близьким військових тепер потрібно подавати менший пакет документів. Проте, на відміну від Львова, встановлення дошки фінансує замовник, і лише у виняткових випадках кошти виділяє місто у рамках відповідних цільових програм. 

Одним зі співавторів нового порядку встановлення табличок є Вадим Васильчук. Він розповів «Хмарочосу», що цей порядок не стільки спрощує процедуру, скільки впорядковує її. Нова процедура не є остаточною і згодом її планують вдосконалювати. Зокрема з часом Київ може перейняти досвід Львова і зробити встановлення дощок безкоштовним на комунальних установах, проте спершу потрібно зрозуміти, яка кількість заявок на встановлення буде надходити. Наразі місто оплачує встановлення дошки у виняткових випадках, зокрема коли родина фінансово неспроможна виділити на це кошти. 

«Нам потрібно було стартувати і ми розуміли, що в новому порядку є якісь неточності. Проте ми заклали початок, подивимось, скільки буде запитів, і за потреби зможемо вдосконалити процедуру», – ділиться Васильчук. 

Окрім меморіальних дощок, поширеним є встановлення памʼятників на честь героїв. Цей процес регулює наказ Мінкульту, виданий ще у 2004 році. Клопотання про встановлення памʼятників військовим може подати установа чи організація або обʼєднання громадян, а рішення ухвалює місцева адміністрація або орган самоврядування. Заявник повинен обґрунтувати доцільність встановлення памʼятника та погодити з органом самоврядування місце його спорудження, відповідно до Генплану та іншої містобудівної документації. Згодом управління культури місцевої ради або адміністрації має провести конкурс на найкращий проєкт монумента та створити його ескіз за кошти місцевого бюджету. Проєкт памʼятника  погоджують на засіданнях архітектурно-містобудівних рад із залученням обласних організацій Національної спілки художників та спілки архітекторів України.  

Також на честь захисника чи захисниці можна перейменувати вулицю. Для цього потрібно дочекатись перейменувань вулиць та подати свою пропозицію або створити онлайн-петицію чи звернення до органу місцевої влади. Місцева влада повинна розглянути звернення протягом 45 днів та відхилити його або ініціювати громадське обговорення пропозицій. За результатами обговорення сільський або міський голова виносить проєкт рішення про перейменування на голосування. І вже місцева рада ухвалює остаточне рішення. Після цього міський голова доручає відповідним службам виготовити й повісити нові таблички на будинках. 

Як обирати, кому встановлювати пам’ятник, а кому – ні?

Останнім часом у Києві все частіше почали зʼявлятись памʼятники військовим, меморіальні таблички та нові назви вулиць на честь героїв. Зокрема нещодавно встановили памʼятник Олександру Мацієвському та Ігорю Воєводіну на позивний «Стіч». На відміну від останнього, памʼятник герою Мацієвському викликав бурхливі обговорення, адже його встановили прямо біля військового шпиталю, що стало тригером для військових. Багатьох також обурило, що скульптура знаходиться у «скляній коробці», що нагадує музейну вітрину, а не памʼятник герою, що трагічно загинув. 

Поява таких памʼятників свідчить про те, що поки держава напрацьовує політику меморіалізації, люди вже діють. І тут постає питання: як обрати на честь якого героя ставити памʼятник або перейменовувати вулицю, а на честь якого – ні?

«Держава не стоїть в авангарді процесу меморіалізації. Держава думає на століття вперед, а ми живемо тут і зараз», – скаржиться Віра Литвиненко, мати загиблого героя на позивний «Вектор» та голова ГО «Серце назовні».

Литвиненко вважає, що навіть стихійні місця памʼяті потрібно робити естетично і саме держава повинна виховувати в населення культуру вшанування. З цим погоджується і Антон Дробович. Він вважає, що ми не можемо дозволити стихійне створення меморіалів, але ми не можемо і заборонити його. На його думку, держава може реалізувати декілька ключових проєктів, які «зададуть марку» і подаватимуть приклад іншим. 

Вадим Васильчук підтримує колег у цьому питанні. Він вважає, що ініціативи щодо встановлення памʼятників окремим військовим мають існувати, проте місту слід бути більш активним у цьому напрямку. Кількість приватних ініціатив така велика, адже у Києві просто немає достатньо меморіалів, які б уособлювали образ усіх військових. Якщо у кожному районі створити алею, сквер чи памʼятний комплекс, більшість питань про встановлення памʼятників окремим героям буде знято, вважає Васильчук. Лише після створення достатньої кількості меморіалів у місті є сенс говорити про розроблення Київрадою порядку щодо встановлення памʼятників окремим військовим, підсумовує депутат. 

Іван Стичинський, історик та співробітник УІНП, розповів «Хмарочосу», що також вважає приватні ініціативи доцільними, проте важливо враховувати й думку громади. Перед встановленням памʼятника слід провести громадське обговорення та визначити, чи гармоніює він з простором довкола. Щодо перейменувань вулиць, то це питання також слід розвʼязувати на місцях. На жаль, загиблих захисників чи захисниць з однієї вулиці може бути кілька, і тут доводиться шукати компроміс.

«Це складне питання, але за громаду його ніхто не вирішить. Тут людям потрібно брати на себе відповідальність», – каже Стичинський.

З чого слід починати? 

Підхід до меморіалізації потрібно систематизувати і для цього потрібно напрацювати окремий документ, вважає в. о. міністра культури Ростислав Карандєєв. Також потрібно визначити, який орган буде займатись цим питанням – ймовірно, це буде вже наявний орган, адже досвід показує, що такий підхід є найбільш ефективним. Антон Дробович додає, що на проєкти з меморіалізації повинні бути виділені конкретні кошти, інакше процес не зрушить з місця. 

«Якщо ми не перекладемо англійською мовою книги про російський імперіалізм – це провал. Якщо не побудуємо першу чергу Військового меморіального кладовища – провал. Якщо ми не виділимо кошти на реалізацію місцевих ініціатив з меморіалізації – також провал», – прокоментував політику держави Дробович. 

Час, коли держава могла «розказати та показати» і проконтролювати всі процеси, вже пройшов. Сотні стихійних меморіалів показують, що «поїзд вже поїхав» і централізований підхід не працює, каже Дробович. Нам потрібно виробити корпоративну культуру меморіалізації, де держава, громадський сектор та бізнес працюватимуть разом, підсумовує він. 

Якщо з 2014 року Інститут нацпамʼяті переважно проявляв ініціативу, то з початком повномасштабного вторгнення громади самі почались звертатись до інституту. У людей почали виникати питання, чи потрібно зберігати артефакти війни та як це правильно робити, як має відбуватись поховання героїв та інші процеси меморіалізації. Тож УІНП спільно з Музеєм Майдану, Музеєм історії України у Другій світовій війні, Музеєм сучасного мистецтва та платформою «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» розробили рекомендації з меморіалізації. Вони є певною дорожньої картою, яка покликана полегшити процес вшанування памʼяті військових. У рекомендаціях є поради щодо створення меморіальних місць та місць поховань, запровадження нових практик вшанування памʼяті та музеєфікації війни.

Головною проблемою меморіалізації є те, що війна ще триває, каже Стичинський. Ми не знаємо, як та коли вона завершиться, проте на виклики, які перед нами постали, потрібно реагувати вже зараз.

«Навіть, якщо ми зараз не створюємо музеї, то все одно потрібно зберігати артефакти та фіксувати російські злочини. Такі речі є нагальними і якщо ми зараз цього не зробимо, то потім це вже не матиме сенсу», – вважає Стичинський. 

Невідомо, скільки ще триватиме війна і, на жаль, людські втрати збільшуються щодня. Ми не можемо відкладати питання меморіалізації до перемоги, адже ворог пише свою історію вже зараз. До того ж вшанування памʼяті героїв є надзвичайно важливим для їх родичів та близьких, які переживають важку втрату і не можуть чекати до кінця війни. Держава вже робить перші кроки у напрацюванні політики і нам потрібно продовжувати рухатись у цьому напрямку. Адже лише так ми зможемо зберегти памʼять наших захисників та розповісти свою історію наступним поколінням.