Як в столиці відновлюють житло?

Після російських обстрілів Київ справді навчився швидко реагувати в перші години. На місце приїжджають рятувальники, комунальні служби прибирають уламки, вікна іноді закривають плівкою або фанерою, районні адміністрації розгортають пункти допомоги.

За даними КМДА, у Києві пошкоджено 2775 житлових будинків. Окремо місто визначило 68 багатоквартирних будинків зі значними пошкодженнями, які відновлюють коштом бюджету. На кінець січня 2026 року 30 із них уже відновили, ще 38 перебували в роботі. У бюджеті на 2026 рік на відновлення багатоповерхівок передбачили 574,2 мільйона гривень. Також паралельно працює державна програма «єВідновлення», у Києві в обробці були 12 564 заяви, а позитивні рішення ухвалили щодо 7725 заяв на суму понад 732,5 мільйона гривень. Проте насправді не так просто дочекатись цих виплат і відновити житло.

Квартира Юлії Пронозової постраждала після того, як російський безпілотник вибухнув приблизно за 100 метрів від її будинку в Дарницькому районі. Вибуховою хвилею у квартирі вибило більшість вікон, пошкодило кухонні рами й кутовий балкон. Комунальники того ж дня закрили плівкою вікна у квартирі, але балкон залишили відкритим, пояснивши, що він не належить до житлового фонду. Частину скла біля під’їзду прибирали самі мешканці.

Одне вікно довелося швидко замінити власним коштом за 12 тисяч гривень, балкон ремонтували самотужки, витративши ще близько 10 тисяч. Комісія змогла оглянути житло лише через кілька місяців після обстрілу.

«Виходить, що ми мали місяцями жити з вибитими вікнами або не ремонтувати житло, щоб не втратити право на компенсацію. Але з дитиною це просто нереально»,

— каже Юлія

Це не виняток. Люди часто не знають, що саме потрібно сфотографувати, куди звертатися першочергово, чи можна робити мінімальний ремонт до огляду, чи компенсують пошкодження балкону, хто відповідає за місця загального користування і як довго чекати. Для літніх мешканців, людей без «Дії» або тих, хто не розуміє ці бюрократичні процеси, процедура відновлення стає ще складнішою.

Окрема проблема полягає в тому, що будинки після обстрілів не консервують. Якщо пошкоджені дахи, вибиті вікна залишаються без захисту, всередину потрапляють вода, сніг, впливають зміни температур. Руйнування прогресує, і ремонт стає ще дорожчим.

Тому такі питання дуже часто доводиться вирішувати волонтерам. Катерина Терехова з благодійного фонду «РАЙОН #1» описує роботу своєї команди як emergency reaction, після дозволу ДСНС волонтери заходять у будинки, формують живу чергу заявок і швидко зашивають вікна та двері ОСБ або плівкою. Інколи допомагають із дахами, щоб люди могли дочекатися компенсації або капітального ремонту. Підказують мешканцям як податись на відшкодування, що потрібно зафіксувати на камеру та інше. Насправді волонтери закривають те, що не робить міська влада.

Для покращення Києву потрібно розробити абсолютно логічний, покроковий і головне працюючий алгоритм дій. Після кожного обстрілу має бути відповідальний координатор будинку, який пояснює мешканцям наступні кроки, збирає інформацію, дає контакти, повідомляє статуси й допомагає тим, хто не може самостійно впоратись з цифровими документами та заявками. Окремим обов’язковим етапом має стати консервація пошкоджених будинків, незалежно від того, коли почнеться капітальний ремонт. І що дуже важливо, люди не повинні залишатись сам на сам зі своєю бідою, хтось повинен весь час сповіщати про етапи відновлення, терміни та відповідальних.

Які в столиці укриття?

На початку повномасштабного вторгнення багато киян, які йшли до укриттів за офіційною мапою, натомість знаходили зачинені двері, неактуальні телефони, завалені сміттям підвали або приміщення, які використовувалися не за призначенням. За кілька років ситуація частково змінилася. Міська влада повідомляє про понад 4,3 тисячі об’єктів цивільного захисту, а з початку повномасштабного вторгнення, за даними КМДА, відремонтовано майже 2,5 тисячі з них.

Лише у 2025 році на поточний і капітальний ремонт 413 найпростіших укриттів та інших захисних споруд місто витратило понад 1,2 мільярда гривень. Ще 752 мільйони спрямували на ремонт 247 укриттів у закладах освіти. На будівництво нових укриттів у 2025 році передбачали 2,8 мільярда гривень, але замість запланованих 24 об’єктів до кінця року очікування знизили до семи, а фактично завершили лише одне нове укриття в закладах освіти.

Київрада виділила 483 мільйони гривень на 500 модульних укриттів, районні адміністрації визначили понад сотню першочергових локацій. Але станом на початок 2026 року в столиці встановили лише одне мобільне укриття, і воно з’явилося не за кошти міського бюджету, а завдяки приватній компанії.

Проте навіть там, де укриття вже є, не все працює так, як повинно. Частина підвалів не має туалетів, вентиляції, місць для сидіння або лежання, запасу води і банальної чистоти. Десь стоїть запах каналізації, десь зберігаються речі двірника чи старі меблі, десь доступ залежить від сторожа або балансоутримувача. І це в той час, коли атаки на столицю можуть тривати всю ніч, і людям потрібно декілька годин поспіль перебувати в укритті. У 2025 році омбудсман Дмитро Лубінець повідомляв, що 12% укриттів, позначених на офіційних картах Києва, взагалі не існують або використовуються не за призначенням.

Є й позитивні приклади, але вони дуже часто, як і відновлення будинків, тримаються на самоорганізації волонтерів та мешканців. У будинку на Бульварно-Кудрявській люди на початку повномасштабного вторгнення навіть не знали, що під ними є повноцінне бомбосховище. Коли спустилися в підвал, побачили сміття, биту цеглу й непридатне приміщення. Під час розчищення знайшли каналізаційні отвори, а потім стару табличку з написом «Бомбоубежище №1». Мешканці самі виносили сміття, проводили воду й електрику, облаштовували базові умови. Згодом укриття внесли до міської мапи, а у 2023 році виділили два мільйони гривень на ремонт.

Але навіть після ремонту обслуговування все одно залишилося на мешканцях. Вони прибирають, підтримують порядок, витрачають гроші на потреби й вирішують проблеми. Наприклад, через відсутність резервного живлення двері під час відключень доводиться залишати відкритими, а це створює інші ризики. До укриття почали заходити сторонні люди, зокрема залежні від алкоголю та наркотичних речовин. Олексій Тихонов розповідав, що одного разу хтось кинув недопалок у відро, загорілося відро, потім стіл, чудом вдалось зупинити пожежу.

Є й укриття, які люди оцінюють як справді придатні. Лілія, мешканка Києва, ходить до сховища на території колишнього заводу.

«Там є двоярусні ліжка, туалет, два виходи, вода. Туди переважно ходять ті, хто працює на цій території, але пускають і мешканців сусідніх будинків»,

— каже Лілія

Але знову ж, це не укриття про яке подбало місто, а сховище підприємства, яке дозволяє киянам до нього спускатись.

Якщо цих умов немає, люди змушені сидіти за двома стінами, в коридорах, або й просто залишатись у квартирі.

Києву вже давно потрібно очистити мапу від неіснуючих або непридатних укриттів, запровадити постійний контроль доступності, фінансувати не лише ремонти, а й щоденне утримання, а також забезпечити мережу укриттів у кроковій доступності для всіх районів міста. Це не забаганка, а базова безпека для мешканців столиці.

А що там з мостом Патона?

Міст Патона — інженерна пам’ятка, відкрита у 1953 році, перший у світі суцільнозварний автодорожній міст такого масштабу. Він має статус пам’ятки архітектури та містобудування, щодня пропускає тисячі автомобілів і є частиною транспортної системи між правим і лівим берегами.

Проте ще у 2017 році його офіційно визнали аварійним. У 2018 році його віднесли до п’ятого експлуатаційного стану, тобто непрацездатного. З 2020 року він працює в обмеженому режимі вантажопідйомності. Основні несучі конструкції за понад 70 років експлуатації не проходили капітального ремонту. Стан мосту настільки критичний, що мережею навіть почали ходити меми, з порадами для водіїв на випадок обвалу переправи.

І ця проблема не з’явилася раптово. Перші серйозні корозійні пошкодження фахівці фіксували ще у 1985 році. Подальші обстеження лише підтверджували погіршення стану. У 2026 році Національна академія наук заявила про критичні корозійні пошкодження несних елементів мосту. Поперечні балки, які тримають проїжджу частину, за оцінками науковців, майже повністю зруйновані іржею, а запас міцності фактично вичерпано.

Транспортний аналітик Дмитро Беспалов, який працював із технічними матеріалами стану мосту, зазначав, що ще під час обстеження 2021 року окремі елементи конструкції мали корозійне пошкодження понад 80%.

Чому ж міст не закриють і не відремонтують? Тому що обидва рішення складні. Якщо перекрити міст без підготовки, навантаження ляже на інші переправи, утвориться транспортний колапс. Якщо ремонтувати, потрібне складне інженерне рішення, різні погодження, науково-проєктна документація, державна експертиза й фінансування. І найголовніше, ніхто не хоче брати за це відповідальність. Місто каже, що передавало питання на державний рівень, держава нагадує, що міст належить Києву, а отже саме столиця має ним займатися. Поки це триває, міст просто старіє далі. Тож головна проблема навіть не в тому, що міст кожної миті може розвалитись, а те, що станом на 2026 рік немає ніякого рішення що з цим робити.

Чи став Київ безбар’єрним?

У столиці створили Раду безбар’єрності, визначили відповідальних посадовців, облаштовують маршрути, понижують бордюри, встановлюють тактильну навігацію, звукові пристрої на світлофорах, електронні табло на зупинках, працюють із доступністю ЦНАПів, шкіл, укриттів і транспорту.

За даними КМДА, у 2023–2025 роках у Києві облаштували 1078 пішохідних переходів із пониженнями й тактильною навігацією, встановили 580 пристроїв звукового супроводу на світлофорах і створили 13 нових острівців безпеки. У 2025 році сформували 11 безбар’єрних маршрутів до соціально важливих об’єктів загальною протяжністю близько 138 кілометрів. У межах цих маршрутів відновили понад 21 тисячу квадратних метрів тротуарного покриття, облаштували тактильні смуги, пониження бордюрів, електронні табло й тактильну навігацію на зупинках.

Проте маломобільні групи населення досі не можуть самостійно безбар’єрно пересуватись містом. Адже якщо біля ЦНАПу є пандус, але до нього веде розбитий тротуар, це не безбар’єрність. Якщо на переході понижений бордюр, але далі стоїть МАФ, припаркована автівка або сходи, це не безбар’єрність. Якщо автобус низькопідлоговий, але зупинка не пристосована для посадки, людина все одно не може скористатися транспортом без сторонньої допомоги.

КМДА повідомляє, що 100% автобусів і тролейбусів «Київпастрансу» мають низьку підлогу, а частка низькопідлогових трамваїв становить 52%. Але серед 254 перевірених зупинок автобусів, тролейбусів і маршруток у Києві доступними виявилися лише 7%. Із 29 перевірених зупинок метрополітену повністю доступними були лише 4%, ще 4% — частково доступними.

До того ж, за безбар’єрність відповідають різні департаменти, районні адміністрації, комунальні підприємства, балансоутримувачі. З одного боку це логічно, бо доступність стосується всього міста.

Безбар’єрність потрібна не лише людям з інвалідністю. Вона потрібна батькам із візками, літнім людям, військовим після поранень, людям після травм, пасажирам із валізами й фактично кожному мешканцю в різні періоди життя. І головна проблема київської безбар’єрності не в тому, що місто нічого не робить. Адже воно робить. Проблема в тому, що поки що це набір окремих робіт, а не цілісна система для всього міста.

Чи реагує влада на петиції?

Електронні петиції добре показують, де містяни бачать найгостріші проблеми. Ми подивились на популярні звернення останніх років і зрозуміли, що кияни не просять чогось надзвичайного. Вони хочуть туалети в метро, місця для сидіння на станціях, безпечніші платформи, нормальний громадський транспорт, менше бездумного викошування трави, захист історичних будівель. Тобто йдеться про базові речі, які напряму впливають на щоденне життя.

Наприклад, у метро люди неодноразово просили відкрити або облаштувати громадські туалети. У відповідях місто та метрополітен пояснюють, що під час проєктування більшості станцій громадські вбиральні не передбачалися, а наявні санвузли розташовані у службових зонах. Водночас під час повітряної тривоги санвузли на рівні платформ можуть бути доступними для людей, які перебувають на станції як в укритті, але лише у супроводі чергового персоналу. Чому під час тривоги це можливо, а в інших обставинах ні, залишається незрозумілим.

Інші петиції стосувались лав для сидіння на платформах. Це стало особливо актуальним після того, як метро почали використовувати як укриття. Але метрополітен відповідав, що додаткові стаціонарні місця можуть заважати евакуації та зменшувати простір. Натомість на станціях є тимчасові сидіння, надані волонтерами, які можна попросити у чергового.

На деякі петиції місто реагує, але лише точково. Зокрема у зелених зонах з’являються ділянки без викошування та декоративні луки, хоча це ще не зміна всієї системи догляду. Перевізників, на чиї маршрутки скаржаться, перевіряють, складають акти й розривають договори, але маршрутки в поганому стані все одно їздять містом. У сфері захисту історичної спадщини департамент видає приписи, проводить обстеження й працює над переліком цінних історичних будівель, але багато об’єктів досі залишаються під ризиком знищення та руйнування.

У петиціях кияни часто формулюють проблеми, які влада міста мала б бачити й без 6000 голосів. Туалети, лави, безпечні платформи, якісний транспорт, зелені зони й захист спадщини, адже це не забаганки, а стандарт нормального міста.

Як виживає бізнес?

Підприємства регулярно страждають від дронів та ракет, але також бізнес потерпає і через зруйновану логістику, падіння попиту, мобілізацію працівників, релокацію, відключення світла й постійні витрати на генератори, ремонт, безпеку та автономність.

Скільки саме бізнесів у Києві постраждали від початку повномасштабної війни, сказати складно. Єдиного відкритого міського реєстру немає. Частина інформації закрита з міркувань безпеки, частина підприємств продовжує працювати після пошкоджень, частина відновлюється без звернення до міста.

Окремі відповіді районних адміністрацій дають лише приблизне уявлення. У Дарницькому районі обстежили пошкоджене майно на 13 приватних підприємствах, у Деснянському — також 13, у Святошинському — 20, у Солом’янському — 17, у Голосіївському й Дніпровському — по 2, у Подільському — 14 об’єктів, в Оболонському — близько 20 підприємств виробничого спрямування. Разом це щонайменше 101 підприємство різного розміру.

Але реальний масштаб, звісно, більший. Удар по складу замороженої продукції «Сільпо» в Бориспільському районі в ніч на 20 грудня 2024 року знищив товари на понад 400 мільйонів гривень. Це вже Київська область, але для столиці такі склади є частиною спільної логістики. Коли горить великий склад в області, це відчуває і київський бізнес, і покупці в місті.

До того ж бізнес залежить не лише від власного приміщення. Якщо пошкоджена міська інфраструктура, це теж впливає на роботу підприємців. За даними КМДА, у Києві було пошкоджено 37 об’єктів інфраструктури метрополітену, 80 одиниць рухомого складу «Київпастрансу», об’єкти «Київавтодору», спецтехніку та вулично-дорожню мережу. Це провокує складнішу логістику, гіршу транспортну доступність, проблеми з доставкою працівників, товарів і клієнтів.

Також за час повномасштабної війни Україна втратила 27 ГВт електрогенерації, з них 15,5 ГВт через окупацію енергооб’єктів. Прямі збитки енергосектору оцінюються у 24,8 мільярда доларів. Для малого бізнесу це додаткові щоденні витрати на генератори, пальне, акумулятори, сонячні панелі, ремонти й простої.

Бізнес може адаптуватися, купувати генератори, переїжджати, змінювати логістику й запускатися після чергового удару. Але він не може нескінченно витягувати все сам. Повністю адаптуватися до постійних атак неможливо. Завдання міста й держави зробити так, щоб підприємці не просто виживали від обстрілу до обстрілу, а могли хоча б трохи планувати майбутнє, отримувати підтримку та допомогу.