Сіра бетонна стіна, що розтягнулася на декілька сот метрів вздовж головного шляху до Київського крематорію на Байковому кладовищі. Холодна і гнітюча. Оточена сухою землею та поодинокими калюжами замість озера. Саме так зараз виглядає дивовижний витвір київських митців, що колись зачаровував своїми фантастичним сюжетами та мав стати місцем розради для наповнених скорботою сердець. Місцем, де тема смерті перепліталася з темою життя. Але сьогодні хіба що виноград, яким рясно заросла стіна, додає краплинку життя сірій і бездушній споруді. 

Але як так сталося, що робота, в яку вложив душу творчий тандем київських художників Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, що працював над нею майже 14 років, була знищена навіть не дочекавшись свого завершення? Чи є майбутнє у Парку пам’яті та як продовжується справа митців після їхньої смерті? «Хмарочос» досліджував долю однієї з найяскравіших пам’яток українського модернізму.

«Храм Неба» у радянському Києві

Проєкт Парку пам’яті на Байковому кладовищі з першим у столиці крематорієм почав розроблятися наприкінці 1960-х років. Авторами стали архітектор Авраам Мілецький і пара відомих київських художників-монументалістів Ада Рибачук та Володимир Мельніченко. У межах проєкту творчий тандем створив наймасштабніший твір українського монументального мистецтва – Стіну пам’яті. 

Також завдяки дуету митців Зали прощання постали саме в тому вигляді, якими ми їх знаємо зараз. Відтак, відома будівля на пагорбі, яку багато хто плутає з крематорієм, насправді є Залами прощання. Там проводять ритуальні церемонії під час похорон. Однак за проєктом Мілецького крематорій мав бути звичайним технічним приміщенням для спалювання тіл. Але творчий тандем Ади та Володимира вирішив створити на головному кладовищі тоді ще радянського Києва справжній «Храм неба», як називали його самі митці.

За спорудження крематорію, протягом року після отримання замовлення «Київпроектом», відмовлялися братися всі київські майстерні. Спершу Ада Рибачук і Володимир Мельніченко теж не хотіли проєктувати крематорій, який передбачає доволі нетиповий для України спосіб поховань. Та, врешті вони ризикнули та створити цілий меморіальний комплекс. Художник згадував про це так:

«Коли ми починали працювати над концепцією Парку пам’яті, навмисно відходили від назви “крематорій” який в свідомості пов’язаний з другою світовою війною та концтаборами. Тому, проектували від самої первісної думки, меморіальну споруду з територією, де можна зосередитися. Було розуміння, що людям, що прийшли сюди зі своїм горем, а воно завжди неочікувано, спогадами, пам’яттю, потрібно інше – розповідь про життя».

Для роботи над проєктом митці хотіли більше дізнатися про українські народні обряди поховання. Тому вирушили у подорож селами Волині, Поділля та Буковини, відвідуючи похорони та поминки. Так митці зрозуміли, що теми життя, смерті та пам’яті є найсерйознішими в усій історії мистецтв. А також відзначили деякі традиції поховань, поширені в народі. Наприклад, кладовища в селах зазвичай розташовувалися зверху на пагорбах. Митці тлумачили це як спосіб надати померлим більше почестей, оскільки з такого місця було видно всю місцевість довкола і свою рідну землю.

Коли почали розробляти Зали прощання, вирішили зробити будівлю храмового типу, а відповідно до назви – саме «Храмом неба». Тому форму обрали подібну до хмар і виконали з 17 легких двовогнутих оболонок. Основу для будівлі зробили у формі кола, як символа безперервного руху, та у вигляді семиступеневого амфітеатру. «Смерть невідворотна. Але це не кінець. Смерть – це подія в житті», – так Володимир описував ідею, яку вони з Адою хотіли передати через архітектуру Залів прощання.

Цех для кремації митці сховали під землю. На глибині десяти метрів під Залами прощання обладнали тунель довжиною 75 метрів, який з’єднувався з кремаційним корпусом.

Створення Стіни пам’яті

Ідеєю створення Стіни пам’яті тандем митців також надихнувся завдяки українським звичаям. А саме – процесії, коли померлого проносять через усе село. Тож до трьох Зал прощань вирішили зробити окремі дороги, які б передбачали подібні дійства. І до найголовнішої зали шлях мав би стати найдовшим, пролягаючи через озеро та Стіну пам’яті.

Як пояснював Володимир Мельніченко у документальному фільмі «Шелест кроків», спорудження такої пам’ятки було спрямовано на полегшення горя відвідувачів кладовища. Проходячи повз монумент, вони мали б впізнавати зображені на ньому сюжети та розуміти, що не лишилися самотніми і що пам’ять про їхніх близьких зберігається.

Зокрема, перша композиція зображувала Адама та Єву поруч з Землею, що мало б спонукати до роздумів про долю планети. Наступний сюжет був присвячений вченому, який зміг розщепити атом. Третя композиція показувала оголену жінку між вогнем і зеленим листком під написом «Зберегти». Наступна історія розповідала про людину, яка з магнітофоном у руках записує звуки оленя. Це символізувало прагнення не знищувати тварин, а навчитися їх розуміти. Далі йшла композиція з героєм грецької міфології Ікаром, вже розбитим на землі. 

Готові рельєфи збиралися розмалювати за допомогою енкаустики – стародавньої технології, за якою кольори поєднують з бджолиним воском. Кольорові рельєфи відбивалися б у воді вздовж споруди та подвоювали зображення. Від Стіни до Зал прощання художники також хотіли зробити міст.

«З однаковим натхненням споруджували і виліплювали ми й архітектуру, й пластику форм землі – і простору, й саму Скульптуру, – форми її мали бути покриті розписом, – прагнучи усіма знаннями й умінням здійснити синтез, – настроїти те, що відбувається у Парку Пам’яті на гідне події звучання, – зіграти його – найзначніше Дійство людського життя. Повернути Акту Смерті людини його гуманістичні зміст, сенс» – писали згодом митці.

Безпосередньо працювати над монументом художники розпочали у 1974 році. Для виконання горельєфа вони використали нову технологію, на яку митців надихнув Пабло Пікассо – виготовлення з арматури об’ємної форми, яка пізніше заливалася бетоном. Разом з ними роботи також проводили зварники і декілька жінок, що в’язали сітку.

Робочий процес відбувався таким чином: митці згинали арматуру в форму, а майстри її приварювали. До конструкції прив’язували сітку, і після цього заповнювали отриману форму бетоном. Загалом, Аді та Володимиру вдалося створити горельєф завдовжки 213 метрів і заввишки від 4,5 до 16 метрів. Загальна площа становила дві тисячі квадратних метрів.

Знищення Стіни пам’яті

«Произведение чуждо традициям советского искусства, давит на человека своей антиестественностью, унижает его достоинство и все то, чем он живет и за что борется». 

«Дотримуючись поширених на Заході формалістичних абстрактних течій в образотворчому мистецтві, створили ансамбль, що пропагандує культ смерті та суперечить принципам соціалістичної моралі та етики, радянській дійсності, революційним та трудовим традиціям нашого народу і викликає у людей, що його відвідують, відчуття приреченості, безвихідності, песимізму, невіри в сенс життя». 

Так у записках про Стіну пам’яті та її авторів доповідали агенти КДБ на початку 80-х років. Тоді монумент уже був близький до завершення, залишалося тільки розфарбувати рельєфи. Тож митці навіть не підозрювали яке нещастя їх незабаром спіткає. Адже до цього парі вже вдавалося декілька разів відстояти проєкт, хоча це і не стосувалося рельєфів на Стіні пам’яті.

Наприкінці 1981 року чиновникам надійшов анонімний лист, який звинувачував авторів Парку пам’яті у прагненні збагачення та відході від затверджених ескізів. За це митці нібито заробили два мільйони рублів. Лист став формальним приводом, щоб призупинити роботи. Відразу після цього на засіданні Художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР та Художньо-експертної ради Держбуду УРСР з монументальної скульптури вирішили припинити роботи в Парку Пам’яті. Достеменно невідомо, що слугувало точною причиною такого рішення і чому це відбулося вже на завершальному етапі робіт.

За однією з версій, між дуетом митців і Авраамом Мілецьким виник конфлікт. Зокрема, через різні підходи в роботі. Тож архітектор нібито особисто сприяв ухваленню рішення про знищення Стіни пам’яті. Також існує версія, що керівник Української РСР Володимир Щербицький відвідав Парк пам’яті і побачив у барельєфах зображення людей «єврейської зовнішності» через «неслов’янські носи» у скульптур. Ця теорія не виглядає дуже неправдоподібною, якщо врахувати тодішню політику антисемітизму радянської влади.

«У 1982 році люди, які уособлювали владу в той час, вирішили, що стіну треба “рекомендовать ликвидировать”. Я точніше зачитаю: “грубое нарушение пропорциональних отношений человеческих фигур, трагическая гипертрофированная трактовка формы создает пессимистическое настроение, невольно выражает философию безысходности и не выражает торжество жизни”, – цитувала рішення партійних керівників художниця Алевтина Кахідзе на пресконференції з нагоди початку відновлення Стіни Пам’яті у 2018 році.

Автори Парку пам’яті намагалися переконати чиновників відмінити своє рішення. Але жодні перемовини та задіяні зв’язки успіху не принесли. Про жахливий день, коли Стіна пам’яті була захоплена, Володимир Мельніченко згадував так: «Спочатку до Стіни під’їхала чорна машина, з неї вискочило три генерали. Далі під’їхав інший транспорт, з солдатами зі зброєю. Вони розбіглися вздовж пам’ятки і стали через кожні п’ять метрів». Врешті, військові змусили митців піти геть, не реагуючи на їхні пояснення про авторство проєкту.  

Спочатку Стіну пам’яті закрили дошками, а пізніше – металевими сітками. Наприкінці березня 1982 року  сталося найстрашніше – монумент почали заливати бетоном. До травня результати багаторічної праці митців опинилися під 950 кубометрами бетону. Ада також з величезним смутком згадувала ті події: «Коли знищували наші рельєфи, я років десять не відчувала колір, світ для мене став чорно-білий». 

Видатна художниця покинула цей світ у 2010 році. Проте Володимир, з яким вони не розлучалися ще зі студентських років, і надалі беріг пам’ять про Аду та завжди підписував нові роботи їхніми спільними ініціалами – АРВМ.

Відновлення Стіни пам’яті

Відновлення незалежності України в 1991 році стало справжнім «ковтком свіжого повітря» для українських митців. Тому, нарешті, заговорили і про повернення Стіни пам’яті. Громадськість почала вимагати очистити пам’ятку від бетону та «звільнити» заховані під ним скульптури. У 1992 році Мінкульт, Державний комітет з будівництва та архітектури і Рада Спілки архітекторів засудили акт вандалізму радянської влади, скасували всі рішення про ліквідацію пам’ятки й рекомендували відновити горельєфи. 

У 2018 році, у межах фестивалю Kyiv Art Week, відкрили фрагмент центральної композиції «Берегиня» площею шість квадратних метрів. Вона зображає дві фігури жінки: одна зачерпує воду з річки Життя, а інша – трубить у горн і сповіщає про початок війни. Подія на Байковому кладовищі відбулася за участю Володимира Мельніченка. «Ми відновлюємо саме цю частину, тому що зараз триває війна. А війни бути не повинно», – відзначав тоді художник. 

Продовжити звільняти композицію далі змогли лише у 2021 році, завдяки зібраним пожертвам від благодійників і тисяч українців. Зокрема, великі внески тоді зробили АТ «Київпассервіс», меценати В. Бородянський і Р. Нонка та мережа заправок «КЛО». Проте після відкриття цього фрагмента роботи більше не продовжувалися.

Перетворення майстерні на музей

Ще за життя Володимир Мельніченко встиг побачити відновлення деяких робіт, які вони створювали разом з Адою. Наприклад, у 2019 році перед Палацом дітей та юнацтва відкрили відреставрований фонтан з мозаїчним панном «Зорі та сузір’я», який не працював 40 років. На події був присутній і Володимир Мельніченко. Однак повноцінного відновлення найголовнішого твору свого життя – Стіни пам’яті – він, на жаль, не дочекався. Адже у 2023, на 92 році життя, митця не стало.

Але справа Володимира та Ади продовжує своє існування. У 2020 році художник ініціював створення реєстру власних творів і передав своє мистецьке надбання до недержавної інституції – Фонду збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка (Фонд АРВМ). Його головна мета – захистити творчість художників-монументалістів і сприяти культурі збереження мистецької спадщини України.

Про діяльність організації після смерті Володимира Мельніченка голова правління Фонду АРВМ та режисерка документального фільму «Шелест кроків» Ксенія Кравцова розповідає так:

«З тих пір, як не стало Володимира, майстерня перестала бути житлом, відтак перед нами постала задача перетворення її на повноцінний музей, про що, власне, і мріяли за життя Ада й Володимир. І ми впевнені, що якби Володя бачив це – він був би щасливим від цього результату».

Тож Фонд провів масштабну реновацію будівлі. Також у майстерні розібрали речі й окремо організували документи, фотографії та предмети мистецтва. А у головній залі облаштували виставковий простір. Повноцінно музей запрацював на вул. Малопідвальній, 10Б навесні 2024 року. Кошти для створення музейного простору збирали за допомогою пожертв меценатів, зокрема завдяки культурному і гастрономічному дослідженню «НАШЕ» від Pure & Naive та Ukrainian Folks. 

По суботах в музеї проходять майстеркласи з кераміки та мозаїки, про що теж завжди мріяли Ада й Володимир. Також у Майстерні-музеї проводять екскурсії, виставки, мистецькі лекції тощо. А нещодавно, завдяки коштам благодійника, який забажав лишитися анонімним, відреставрували та законсервували п’ять скульптур у дворі музею. Адже протягом багатьох років вони знаходилися під прямими сонячними променями, під дощем та снігом, що становило ризик руйнації витворів. 

У Музеї-майстерні збереглося декілька тисяч робіт художників. Тому серед численних планів Фонду АРВМ, які команда планує втілити найближчим часом: організація виставок, зокрема закордонних, подальша модернізація музею, створення сайту з художніми роботами, наукова робота з архівами, організація освітніх і театральних заходів у музейному просторі тощо. 

«Наше завдання – повернути бренд АРВМ на належне йому місце. Творчий спадок Ади Рибачук та Володимира Мельніченка має бути помітною сторінкою літопису світового мистецтва», – зазначає Ксенія Кравцова.

Майбутнє Стіни пам’яті

Крім опіки над музеєм, в майбутньому Фонд планує роботу над відновленням Стіни пам’яті. Але поки цей проєкт «на паузі», через його масштабність і в аспекті художнього задуму, і в питанні бюджету. 

«Для подальшої роботи ми маємо пройти декілька етапів. Перший – створення проєкту майбутньої Стіни Пам’яті. На наш погляд просто відкрити всі 100% закритих бетоном горельєфів – не найкраща ідея. Не можна повернути час назад і зробити “як було”. Пройшло понад 40 років. Все змінилося навколо – контексти, суспільство, сам цвинтар», – пояснює голова Фонду АРВМ.

Зокрема, оригінальний задум авторів передбачав функціонування Парку пам’яті не в такому форматі, яким наразі є простір на Байковому кладовищі. За словами Ксенії Кравцової, Парк планували зробити місцем спокою, роздумів і осмислення, однак сьогодні цвинтар переповнений. А оскільки тепер важко передати ту атмосферу, яка закладалася в авторській ідеї, немає сенсу намагатися відтворити концепцію лише одного елементу комплексу.

«Тому зараз мова йде про відновлення мистецького твору, а про його інтеграцію в сучасний світ. І це – сучасний творчий проєкт, який має бути розроблений професійними митцями. Може це буде частково відкриті фрагменти горельєфів, а частково залишиться бетонне покриття, як нагадування про трагічну долю цього твору», – розповідає Ксенія.

Наступним етапом повернення пам’ятки має стати геологічна та геодезична розробка. 

Також важливим аспектом є фінансування. Як вже згадувалося раніше, відкриття фрагмента композиції «Берегиня» у 2021 році стало можливим саме завдяки донатам. Після цього зусиллями народних депутатів Анни Бондар та Дмитра Гуріна був створений технічний проєкт відновлення Стіни, який мав фінансуватися з депутатських субвенцій. Але початок повномасштабного вторгнення завадив цим планам. 

Однак наразі Фонд не пришвидшує пошук джерел фінансування. Адже на думку Ксенії Кравцової, під час війни є інші сфери з більш нагальною потребою фінансування:

«У цей момент розпочати збір шестизначних сум у валюті для відкриття горельєфів на нашу думку просто неетично. Стіна простояла під бетоном вже 42 роки, тож може ще трохи постояти. Нехай її відкриття стане ознакою післявоєнного життя України».

Пройдіть тест і візьміть участь у розіграші унікального мерчу з авторським принтом від редакції «Хмарочоса»: