Будинки-бульбашки будували по всьому світу. Останні з них лишилися у Дакарі (фото)

У Дакарі, Сенегал, залишилося менш як 100 будинків-бульбашок, які свого часу складали чимале поселення, і цілком імовірно, що їх спіткає доля решти. Останні такі будинки зафіксував італійський фотограф Андреа Ферро.

Концепт придумав у 1940-х роках американський архітектор Воллес Нефф. Архітектори якраз очікували житлової кризи після війни і шукали рішення, які б дозволяли спростити будівництво й могли б застосовуватися універсально по всьому світу.

На той час Нефф уже був відомим, навіть зірковим архітектором і заробив чималі статки, тож працював над проєктом із міркувань соціальної відповідальності. Ідея спала на думку, коли він голився й задивився на бульбашку піни, яка міцно тримала форму.

Процес виготовлення будинку-бульбашки був таким: спершу бетоном заливався круглий фундамент у формі еликої монети. Далі над ним надували велику текстильну навпівсферу, кріплячи сталевими гачками. Півсферу покривали за допомогою розбризкувача гунітом (також називається торкрет-бетон). Коли шар бетону висихав, бульбашку здували та витягували через вхідний отвір, щоб використати для наступного будинку.

Час, за який на голій ділянці ґрунту поставав готовий будинок, становив до 48 годин.

Нефф був настільки переконаний, що висохлий гуніт удвічі міцніший за звичайний бетон, що запрошував людей лупити по стінах тильною стороною сокири, й та відскакувала.

У 1941 році він почав будівництво поселення на 12 будиночків у Фоллз-Черч, штат Вірджинія: так зване Іглу-Вілледж. Проєкт оплачував федеральний уряд, у житлі передбачалося поселити державних працівників. Нова забудова була не без вад: поселення було розташовано фактично серед лісу, відрізане від решти міста. Через сильну вологість з’являлася пліснява.

Крім того, сферичне приміщення було нелегко вмеблювати. Втім, будинок, який спроєктувала українська архітекторка Анастасія Дудік серед пустелі у Каліфорнії, демонструє, що обставити півкулю реально.

Менш із тим, Нефф став отримувати нові замовлення. У Літчфілд-парку в Аризоні бавовняна компанія збудувала пустельну колонію. Університет Лойоли в Лос-Анджелесі замовив бульбашки для студентів.

Останні роки життя сам Нефф прожив у бульбашці площею приблизно 90 квадратних метрів у Пасадені.

Із часом із бульбашок у США з’їхали мешканці і їх усі, крім будинку самого Неффа, було демонтовано.

Але бульбашки за проєктом Неффа будували й у інших країнах, передусім небагатих, завдяки простоті та низькій вартості будівництва: у Пакистані, Єгипті, Ліберії, Індії, Йорданії, Туреччині, Кувейті, Південній Африці, Нікарагуа, Венесуелі, Бразилії, на Кубі та Віргінських островах.

Найбільше бульбашкове поселення було розбудовано у Дакарі у 1950-70-х роках, воно налічувало 1200 будинків.

В останні роки колоніального правління Франції Сенегал потерпав від дефіциту житла, а бюджети були недостатніми. Країна здобула незалежність 1960 року. Концепція Неффа дозволяла швидко забезпечити житлом нових працівників.

Зараз у столиці Сенегалу залишилося менш як 100 таких будинків, їх зносять, ділянки навколо них забудовують, але в більшості досі живуть люди.

Фотограф Андреа Ферро приїздив до Дакара на кілька місяців щороку. Сам архітектор за освітою, він вважає бульбашки унікальним міським експериментом, який вартує збереження.

Тонка бетонна оболонка руйнується під дією морського клімату, однак Ферро вважає, що вдала реновація могла би врятувати ці будинки.

За матеріалами: 99% Invisible, Dezeen