Яна Барінова очолила Департамент культури КМДА. Чого очікувати? (Інтерв'ю)

Фото надане Яною Баріновою

30 квітня Яна Барінова очолила Департамент культури КМДА. З 2014 року цю посаду займала Діана Попова і залишила її в лютому 2021 року.

Раніше Яна Барінова працювала виконавчою директоркою Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», радницею Міністра культури та інформаційної політики, займалася громадською діяльністю та журналістикою. Вона захистила дисертацію в університеті Париж I Пантеон-Сорбонна про роль цифрових технологій у комеморативних практиках.

Новій очільниці Департаменту культури доведеться мати справу зі спадком проблемних ситуацій та об’єктів. Це і доля Гостинного двору, який КМДА хоче отримати можливо у власність громади Києва, і майбутнє культового кінотеатру «Київ», що після зміни орендаря у 2019 році так і не запрацював, і порятунок садиби Мурашка, яка наразі знаходиться в критичному стані тощо.

У перший робочий день «Хмарочос» розпитав новопризначену директорку департаменту культури про візію розвитку Києва, пріоритети і плани.

Чому робота в державній установі?

Мене ніколи не лякали труднощі. Попереднє місце роботи – Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» – також було обтяжене різними проблемами. У мене чималий менеджерський досвід у приватних проєктах. Наразі мені важливо спробувати себе в державному управлінні.

У мене є потреба, щоб культура міста, в якому я живу, задовольняла потреби різних людей – це і традиційна культура, і класика, і щось експериментальне.

Усі європейські столиці мають свою яскраво виражену індивідуальність. Це те, з чим місто асоціюють у першу чергу. Париж – місто кохання, Лондон – імперської величі, Памплона – енсьєрро [іспанський національний звичай, що полягає у забігу, фактично втечі, її учасників від спеціально випущених із хлівів биків, корів або телят – прим. ред.], Ріо-де-Жанейро – карнавалу. Цей символ супроводжує тебе весь час у місті.

Для мене Київ – місто свободи. Поживши в різних європейських містах, я все-таки вибрала для життя Київ – саме заради цієї свободи, якою він дихає.

Пріоритети

Державна культурна політика в Україні перебуває в стадії трансформування залишків радянської моделі у щось сучасне і ефективне, у якийсь симбіоз «британської», «французької» та «американської» моделей. Спільними рисами для них є значно менша централізація та значно більша диверсифікація джерел фінансування. Вся українська культура чекає відповідних законодавчих кроків у цьому напрямку.

Діючим програмним документом для Департаменту зараз є Комплексна міська цільова програма «Столична культура: 2019-2021 роки», затверджена у грудні 2018 року. Вона включає п’ять програм: музейно-просвітницьку, мистецьку, етнічну, духовну і окрему програму для зоопарку.

Підготовка наступної версії програми – один із першочергових пріоритетів. Мені важливо включити туди «креативність», що передбачає розвиток моди, предметного дизайну, індустрій на межі творчості і бізнесу.

Попередня команда досить добре налаштувала господарські процеси в управлінні. Тому своєю задачею як інституційної менеджерки я бачу саме візійну надбудову. Скажімо, чому б не створити Київський культурний фонд, як це зробили в Запоріжжі чи на Буковині? Або чому б не переглянути штатний розклад і не створити там відділ комунікацій чи відділ креативних індустрій?

Як департамент охорони здоров’я не лікує людей, а створює умови для роботи лікарів, так і ми повинні створювати умови для творців культурного продукту. Адже вони в якомусь сенсі лікують місто і містян, роблячи його більш придатним для життя.

[Як відомо, реалізація ідеї Ричарда Флориди орієнтуватися на потреби креативного класу в містах викликала джентрифікацію, призвела до зростання цін на житло та збільшення нерівностей – прим. ред.]

Одна з моїх ідей – проєкт «Міських майстерень митців». У міста точно є нерухомість, яку можна перетворити в муніципальні креативні кластери. Ці майстерні за символічні кошти можна здавати в оренду київським художникам чи організовувати там міжнародні резиденції.

Гостиний двір

Гостиний двір – це такий собі Гордіїв вузол Києва. Як, до речі, і Поштова площа. Тут потрібен ефективний власник і господар, яким є київська влада. Крім того, у столиці є кошти та цілісне бачення Контрактової площі та Гостинного Двору. Ми хочемо, можемо та збережемо пам’ятку!

[Наразі Міністерство культури і КМДА змагаються за передачу Гостиного двору собі в підпорядкування. Міністерство заявляє про наміри створити там Музей сучасного мистецтва, а міська влада прагне повернути споруду на баланс міста – прим. ред.]

На мій погляд, цивілізований вихід – це відкрита дискусія за участю всіх зацікавлених сторін: забудовників, центральної та міської влади, культурної спільноти та київської громади. В ідеалі ця дискусія має вийти на рівень концептуальних проєктів. Наше завдання – забезпечити прозорий інклюзивний процес створення такої концепції.

Кінотеатр «Київ»

Інтереси громади, виступаючи орендодавцем кінотеатру, представляє Департамент комунальної власності. Будівельна експертиза встановила, що користуватися будівлею у теперішньому стані небезпечно, вона потребує значних протиаварійних робіт. Саме навколо того, хто їх має виконувати, і точиться юридична суперечка між містом і новим орендарем. Наскільки мені відомо, після зняття карантинних обмежень має відбутися нарада усіх зацікавлених сторін, адже зрозуміло, що сам себе кінотеатр не відремонтує. А киянам він потрібен.

Департамент культури завжди стояв і буде стояти на позиції захисту всіх об’єктів культури. Тому цей культовий кінотеатр артхаузного кіно обов’язково буде збережений у комунальній власності, відновлений і продовжить свою роботу. Всі необхідні умови для фестивального, українського і артхаузного кіно прописані в договорі оренди. Цей цілісний майновий комплекс є об’єктом культурної спадщини, а це передбачає реставраційні роботи.

[На початку 2019 року місто відмовилося продовжувати договір оренди з орендарем КЦ «Кінотеатр “Київ”». Згодом будівлю передали компанії «Сінема-Центр», що нібито мала сплачувати більшу оренду. У 2020 році кінотеатр визнали аварійним. Зайшла мова про капітальний ремонт, в обмін на який новий власник запропонував зменшити орендну плату. З травня 2019 року і до цього часу «Київ» не працює. Містяни неодноразово вимагали повернути покази в культовому кінотеатрі під час акцій та мітингів – прим. ред.].

Садиба Мурашка

Як киянка, я, звичайно, розумію, що значить для художньої спільноти садиба Мурашка. І розумію також, що спроможність зберегти її на культурній мапі Києва – це те, чого від мене чекають. У міста є чітка позиція: будівлю треба врятувати шляхом реставрації і тільки після переселення мешканців. Але питання по цим двом об’єктам, на жаль, трохи передчасні. Окрім приводів для гучних дописів у фейсбуці, кожен такий випадок це складна юридична колізія, яка склалася не сьогодні. Я маю намір розібратися в ситуації, що склалася.

[Нещодавно Департамент культури подав позов до суду на Олександра Глухова, єдиного мешканця аварійної садиби Мурашка (живе там з 1992 року). Багато років саме він захищав пам‘ятку архітектури від знесення і домігся її повернення до комунальної власності – прим. Ред.]

Заклади культури радянського часу

Я вважаю, що ревіталізація таких об’єктів, як, скажімо, кінотеатр «Екран», має починатися з відповідей на низку питань: чи можливо з технічної точки зору врятувати будівлю, скільки це буде коштувати та що саме на цьому місці потрібно локальній громаді.

Ревіталізація – це не тільки будівельна проблема. Треба робити те, куди підуть люди. Це може бути креативний хаб, галерея, місцевий театр, танцювальна зала тощо. Я переконана, що ревіталізація таких об’єктів має починатися з вивчення потреб локальної громади.

Мені до вподоби ідея створення креативних хабів у кожному з районів столиці. Тому це ідеальне рішення для ревіталізації кінотеатрів, будинків культури, побудованих 50-70 років тому. Це може вирішити проблему збереження історичного образу міста і створити простір для взаємодії жителів в межах району. Тому я дуже сподіваюся на конструктивний діалог із цього приводу з райдержадміністраціями.

Виклики

Неабияким викликом виявилася сама по собі конкурсна процедура. Мені довелося пройти її двічі. На початку березня мене вже призначили директоркою, аж тут Верховна Рада скасувала спрощений «карантинний» порядок і повернула конкурси у повному обсязі. Такий собі фальстарт, випробування на стресостійкість.

Перехід із приватного сектору до публічного багато чого змінює. Треба бути значно відповідальнішим за дії і слова – і їх, і тебе розглядають в мікроскоп. І це справедливо, бо в твоїх руках влада, яку тобі довірили.

Чого б хотілося уникнути? – Певно, розчарування у прийнятому рішенні щодо директорства, відчуття безсилля, неспроможності реалізувати намічене. Найкращою підтримкою для цього буде конструктивний діалог з усіма, кому небайдужий Київ як одна з європейських креативних столиць.

Чого бракує місту

Урбаніст Йен Ґел казав: «Якщо ви повертаєтесь додому раніше, ніж о четвертій ранку – з містом щось не так». На жаль, про відвідування культурних подій під час карантину можна тільки мріяти. І це дуже боляче. Пандемія позбавила нас нормального спілкування, без якого культурне життя зникає. Для споживачів культурного продукту це здебільшого питання дозвілля і психічного здоров’я, а для творців – ще й елементарного виживання у професії.

Але це не безвихідь. Обмеження на заходи в закритих приміщеннях буквально штовхають нас на вулиці, в сквери та парки. Впевнена, ми придумаємо, як оживити публічні простори. Подій на кшталт «Французької весни», «Bouquet Kyiv Stage» має стати значно більше.