Напередодні місцевих виборів «Хмарочос» спілкується з кандидатами на посаду київського міського голови, щоб з’ясувати, що їм не подобається у Києві сьогоднішньому, яким вони бачать Київ майбутнього і що готові для цього зробити. 

Наша перша співрозмовниця — 40-річна Ірина Верещук, народна депутатка від партії «Слуга народу» і наймолодша в Україні жінка-мер (обрана мером Рави-Руської, коли їй було 30 років). 

Ми все ще очікуємо, що Віталій Кличко, Андрій Пальчевський та Сергій Притула відгукнуться на наші запрошення і погодяться на передвиборчі інтерв’ю з «Хмарочосом».

Багато років Київ забудовується поспіхом, хаотично і неконтрольовано. При цьому чимало скандальних об’єктів місто отримало у спадок ще від Омельченка та Черновецького — коли під будівництво роздавали сквери, житлові двори, дитячі майданчики і навіть пожежні проїзди. Як виправити цю ситуацію? 

Першоджерело проблеми — це київська адміністрація, яка так і не визначила чіткі правила гри для забудовників. Вони перетворилися на монстрів саме тому, що КМДА не має ані візії, ані стратегії, ані розуміння, яким має бути місто. 

Звісно, Київ буде забудовуватись і його населення буде зростати. Але він не стане комфортним для життя, якщо не працювати над тим, де, що і як тут буде збудовано. Наприклад, у європейських містах є чітке зонування: десь, як у Відні, взагалі не чіпають історичні райони, а десь, як у центрі Варшави, можуть вирости висотки. Але там неможливо уявити, щоб хтось взявся будувати, не отримавши жодних дозволів, як Войцеховський — або маючи їх частково, як Аркада. 

Києву потрібна прозора стратегія; потрібен головний архітектор, який має чітку візію майбутнього міста і не залежить від забаганок депутатів і чиновників; потрібна реальна участь містян у плануванні своїх районів замість громадських слухань, які є лише імітацією.

Але місто вже розробило Стратегію розвитку Києва до 2025 року і навіть її затвердило. Що з нею не так? 

Я її читала. Вважаю, що вона слабка і недороблена. У цьому мене підтримують й експерти, які знаються на містобудуванні. Та ж проблема і з Генеральним планом. Його розробку, наскільки пам’ятаю, замовив ще Черновецький, щоб узаконити всі ті земельні ділянки, які масово роздали забудовникам. Зараз вони перейшли і до нового Генплану: відтак хтось отримує ласі шматочки під неконтрольовані будівництва, а страждає через них все місто. 

Віталій Кличко, балотуючись у мери в 2014 році, обіцяв переглянути всі «земельні оборудки» попередників, а пізніше звітував про «сотні незаконних будівництв, які треба зносити». Чи реально це здійснити?   

Це було цілком можливо зробити за шість років. Депутати, разом із земельною комісією (Постійна комісія Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування — ред.), мали б ретельно розглянути кожен проблемний землевідвід — і не видавати нові земельні ділянки, поки це не буде зроблено. 

Це і буде одним із перших завдань моєї команди: ми проведемо аудит усіх недобудов і створимо реєстр, куди увійдуть незаконні та напівзаконні будівельні майданчики. Треба зрозуміти, де порушена висотність, де об’єкт не відповідає цільовому призначенню, де новобудови паразитують на місцевій інфраструктурі. На це піде час, але ми маємо розуміти, як ці новобудови вже навантажили місто — і до цього моменту не голосувати за нові землевідведення. 

Аудит обіцяють провести майже усі кандидати в мери, зокрема, це один з головних пунктів у програмі Олексія Кучеренка, який йде від «Батьківщини».

А ми і не плануємо робити «аудит всього», це зайва трата часу і коштів. Мова йде лише про недобудови, які вже багато років тягнуть гроші з бюджету і стали для чиновників корупційними годівничками. Зокрема, маємо багато проблем із вже зведеними будинками, які досі не введені в експлуатацію — але до багатьох вже заїхали мешканці. При цьому раніше, ще на етапі котловану, міська влада запевняла їх, що у забудовника є всі документи і у нього можна купувати.

А що робити з недобудовами: завершувати їх чи зносити? 

Тут я на боці людей, які часто вже там живуть. Звісно, вони припали на пропозицію дешевого житла, хотіли вигідних умов, але ми не маємо боротися з людьми, що стали жертвами аферистів. На багатьох таких об’єктах інвестори готові добудувати їх своїм коштом, але їх обмежує законодавство. 

Тож я особисто контролюватиму міську робочу групу, яка працюватиме по цим недобудовам — і сприятиму вирішенню цієї проблеми й на державному рівні. Цієї осені ми (фракція Слуги Народу — ред.) маємо проголосувати за законопроєкт, який створить державний реєстр забудовників, що контролюватиме наявність у них всіх дозволів — та унеможливить продаж квартир для недоброчесних девелоперів.     

А що тоді робити, наприклад, з проєктом банку Аркада, ЖК «Патріотика на озерах», де інвестори вимагають будувати їм житло на місці зеленої зони, а чимало містян виступають за екопарк замість чергового будівельного майданчика? 

У цій ситуації я підтримую створення екопарку, а інвесторам запропонувала б інше житло. Втім, за моєю інформацією, забудовник вже фактично неплатоспроможний і його об’єкти стануть черговим тягарем для міста (розмова велась до новини про арешт головного офісу Аркади — ред.).   

Фото: Анна Лисун

У 2011 році був прийнятий закон, який фактично позбавив Київ контролю за його забудовою. До цього проєкти будівництва — принаймні в історичному центрі, — розглядала архітектурно-містобудівна рада. Останніми роками вона знову запрацювала, щоправда, юридичні її повноваження зовсім незрозумілі. Чи доцільно повертати її повноцінно — або хай все «вирішує ринок»?  

Я є тією людиною, яка розуміє, що зараз міській архітектурі потрібен контроль і про лібералізацію говорити зарано. Я вважаю, що однією з головних фігур у місті, як за часів Магдебурзького права, має бути головний архітектор. Це людина, яка формує майбутню візію Києва, розуміє, яким він буде — і до якого мають прислухатися і депутати, і чиновники. Але зараз це суто технічна посада, коли чиновник, повністю залежний від адміністрації, просто підписує «хотєлкі», що заносять йому в кабінет. Інакше він просто не сидітиме в цьому кріслі.

Коли ви побачите плани Відня або Варшави, то зрозумієте, що тут дійсно є головний архітектор. Та ж Варшава — це пострадянське місто, якому вдалося зберегти стару забудову, що залишилася після Другої світової, поєднати її із сучасною архітектурою, і перетворитися на дійсно комфортне місто — як у центрі, так і на околицях. 

І до цього доклали руку саме незалежні головні архітектори, які уважно стежили за тим, як зростає місто. При цьому ще на початку 2000-х років ситуація з хаотичною забудовою у Варшаві була дуже схожа із нашою — але вони чомусь змогли поставити забудовників у жорсткі рамки. 

Тож як тоді, на вашу думку, виглядає Київ майбутнього: він ростиме угору, розширюватиметься за рахунок міст-супутників або буде ущільнюватися, як Барселона?  

Я вважаю, що щільна забудова — це не про комфорт. Містянам має бути де гуляти, тож потрібно якомога більше просторів та зелених зон. А міста-супутники вже й так входять до великої київської агломерації, тисячі людей їдуть звідти у Київ на роботу і навчання — витрачаючи, подекуди, по три години на транспорт. 

Людина губиться у великих містах, де над її головою нависають багатоповерхівки. Тому одне з головних завдань — зберегти стару забудову Києва, все, що нагадує про його історію.

Тут можна згадати Ганну Здановську, мера Лодзя, яка запустила успішну муніципальну програму з відновлення історичної спадщини «Mia100 kamienic». Та чи згодиться цей досвід Києву, де чиновники постійно скаржаться на нестачу коштів?   

Місту ніщо не заважає започатковувати муніципально-приватне партнерство, залучати зацікавлених інвесторів, співпрацювати із міжнародними організаціями, які дбають за історичну спадщину. Знову ж таки, у Варшаві навіть на рядових історичних будинках дбайливо відновлюють кожну деталь, а ми їх просто зносимо. При цьому у Києва величезний туристичний потенціал, і кожна відреставрована історична локація, навпаки, приваблюватиме додатковий комерційний потік. 

Також у Києві величезна кількість застарілого житлового фонду. Як вирішити проблему з його реновацією — і хто за це платитиме?

Зараз всі обговорення про реновацію радянських будинків завершуються тим, що всі згадують: для неї просто немає законодавчої бази. За чинними законами, для реновації будинку потрібна згода всіх його мешканців. Новий законопроєкт, який зменшує цю частку до 75%, внесений до парламенту, але й досі не розглянутий. Тож робочого механізму у нас наразі немає. 

Стратегічно чинна влада зовсім не готова до цього. Куди, наприклад, переселяти людей, якщо будинок мають зносити або капітально ремонтувати? У Варшаві, скажімо, є цільова міська програма «Квартира плюс». Для людей, яких потрібно тимчасово переселити, завжди є муніципальні квартири за низькими ставками. А у нас навіть не можуть допомогти людям, чий будинок вибухнув на Позняках.  

Президент Зеленський нещодавно видавав їм сертифікати на житло. За словами мешканців, ці сертифікати виявились звичайними папірцями, які не дають жодних прав на нову квартиру.

Це передусім проблема міської влади. Немає житлового фонду, нікуди заселятись, люди мають самостійно клопотати, бігати, вишукувати. Те ж чекає і на мешканців застарілих радянських будинків – таких зараз налічується близько трьох тисяч. 

Коли я була мером Рави-Руської, мені довелося зіткнутися зі схожою проблемою. Місту передали на баланс військове містечко, де більшість будинків були доволі зношені. Ми домовилися з їхніми мешканцями так: кожен будинок створює ОСББ, готують проєкт капітального ремонту, місто робить його своїм коштом і передає співвласникам на баланс. Всюди, де така програма можлива, її варто втілювати. 

Якщо ж будинок не підлягає ремонту, а йде під знесення, то нове будівництво не можна віддавати на відкуп самому лише девелоперу. Будівництво «свічок» замість «хрущовок» не має нічого спільного з комфортним середовищем, де було б добре жити. Тому такі масштабні плани з реновації треба готувати заздалегідь і обов’язково — за участі місцевих громад. Такі питання не можна вирішувати самовільно, у закритих кабінетах.

Яка, на вашу думку, головна транспортна проблема Києва?

Місто перевантажене автівками. Нинішній Київ просто не розрахований на таку їхню кількість. При цьому нічого не робиться для того, щоб мотивувати людей більше користуватися громадським та екологічним транспортом. Наприклад, майже немає інфраструктури для велосипедистів та користувачів малого електротранспорту — зокрема, електросамокатів. Для багатьох людей вони вже не розвага, а повноцінний засіб пересування.

Розбудова маршрутів електротранспорту та веломереж — політика, яку вже кілька років провадить мер Парижа Анн Ідальго. Водночас це викликає сильне невдоволення серед багатьох автовласників, у яких «забирають» все більше доріг.

Але ж її все одно переобрали, тож запит на таку політику дійсно є і вона все робить правильно. Київські ж транспортники, на жаль, приймають лише тактичні рішення, наприклад, постійно ремонтують дороги та мости. І більшість цих робіт може тривати місяцями. Коли я їжджу на таксі, то постійно запитую водіїв, наскільки їм полегшують життя всі ці безкінечні ремонти — і виявляється, що багато доріг перероблюють мало не щороку. 

Громадський транспорт у Києві просто напівмертвий, його просто не вистачає. Знову ж таки, порівнюючи з Варшавою: там живе майже два мільйони містян, а на маршрути виходить 2 500 одиниць транспорту — натомість у Києві, на майже 4 млн жителів, припадає лише 920 одиниць. 

Не дивно, що люди пересаджуються на авто, хоч потім все одно стоять в заторах. У нас немає навіть нормально облаштованих перехоплюючих стоянок. У Лондоні не проблема залишити там автівку, щоб пересісти на метро чи автобус. А у нас всі їдуть в центр. А де тут нові підземні паркінги?

Але будівництво нових паркінгів у центрі лише збільшить сюди трафік. Та й сьогодні, попри евакуації, багатьом водіям досі зручніше паркувати авто на тротуарі під офісом, аніж шукати на парковках вільні місця. 

Тому автівки й слід перехоплювати хоча б на станціях метро навколо центру. А залишати їх у центрі має бути дуже дорого з точки зору і штрафів, і погодинної оплати за парковку. Так людям буде вигідніше пересісти на громадський транспорт, якщо його, звісно, стане значно більше, а рухомий склад буде новим і ходитиме за розкладом. 

Але до реалізації цього ще й не підступалися. 

Я вважаю, що у нас повністю провалена інфраструктурна політика. Ще у 2015 році Світовий банк розробив для Києва транспортну стратегію, надав рекомендації з її втілення — але ніхто навіть не почав її впроваджувати. Людей лише продовжують годувати старими обіцянками на кшталт троєщинської гілки метро, у будівництві якої я не бачу сенсу.

Чому? 

Метро на Троєщину — це дорога утопія, на якій, за рахунок міського бюджету, наживатимуться підрядники. Її можна замінити іншими транспортними проєктами, тими ж швидкісними трамваями, як це пропонував Світовий банк. 

Я взагалі не вірю у гігантоманські інфраструктурні проєкти, які тягнуться роками і на яких крадуть всі, хто може. Я вірю у проєкти, які можна реалізувати максимум за два роки. Для людей, які вболівають за своє місто, не буде проблемою знайти інвесторів, які зможуть гарантувати такий результат. Я знаю багато прикладів, коли складні інфраструктурні об’єкти зводили за кілька місяців — і це не позначилося на їхній якості. 

Що ж має бути в пріоритеті?

Передусім так званий зелений транспорт: трамваї, тролейбуси, велосипеди, електросамокати. Для останніх потрібно також впорядкувати інфраструктуру та прирівняти їхніх користувачів до учасників дорожнього руху, адже наразі весь перспективний мікротранспорт перебуває поза юридичним полем. Втім, і веломережа не в кращому стані: зараз це хаотично розкидані велодоріжки, які намальовані на тротуарі та часто впираються у ліхтарні стовпи.

Вважаю, що потрібно перезапустити міську електричку, задіяти в цьому державну допомогу, якщо знадобиться — у нинішньому її вигляді ми ніколи не заохотимо містян користуватись нею. 

Також має бути повноцінна об’їзна дорога навколо Києва, щоб прибрати з вулиць увесь транзитний транспорт, а в самому Києві потрібно врешті розв’язати питання із маршрутками: коли у нас з’явиться якісний громадський транспорт, вони не будуть потрібні у такій кількості, як сьогодні.   

Фото: Анна Лисун

У Києві також великі проблеми з безпекою на дорогах: зокрема, високі показники аварійності та смертності. Якими методами, на вашу думку, можна їх знизити?  

На дорогах потрібне якісне освітлення, потрібен постійний моніторинг доріг: наприклад, практика показала, що навіть із появою часткової відеофіксації на вулицях стали їздити спокійніше, а бюджет отримав мільйони гривень. Бачу сенс у подальшому облаштуванні такої фіксації по всьому місту та значному збільшенні штрафів для порушників.

Як щодо фізичних методів зниження трафіку? Обмежувачі руху, звуження вулиць, острівки безпеки?

Це також дієві методи, але ідею звуження вулиць я б не підтримала: наші вулиці не настільки широкі, щоб додатково їх звужувати — і зараз це призведе до ще більших заторів. 

Сьогодні у Києві, за оцінками волонтерів, кілька десятків тисяч бездомних. Як місто має вирішувати їхні проблеми? 

У місті фактично не існує інфраструктури для бездомних людей, яка б допомогла їм не просто вижити на вулиці, але й спробувати повернутись до нормального життя. На щастя, у Києві працює багато волонтерських команд, які опікуються ними, але у влади немає особливого бажання їх підтримувати.

Більше того, директор департаменту соціальної політики КМДА нещодавно заявляв, що бездомні «повинні відчувати нужду», а волонтери, натомість, їх «розбещують».       

Якраз місто і має бути головним локомотивом: співпрацювати з волонтерами, облаштовувати місця, де бездомні можуть соціалізуватися, будувати нові притулки. Місць в єдиному на весь Київ притулку вже давно не вистачає, а до нього бездомним ще треба якось доїхати — що складно зробити, коли тебе не пускають в транспорт.   

У місті немає жодної муніципальної програми, яка б опікувалася цими людьми. Це тому, що їх не розглядають як потенційних виборців, тож вони ніби не існують. Натомість у Варшаві муніципалітет тісно співпрацює з волонтерами, костелами і монастирями. Установи, які допомагають безхатченкам, отримують податкові пільги, а місто постійно організовує благодійні ярмарки, кошти з яких йдуть на роботу їдалень, перукарень та притулків для бездомних.

Яка, на вашу думку, головна екологічна проблема у Києві, чиє вирішення має бути в пріоритеті?  

Мені видається такою сміттєва проблема. Місто й понині не зібралося будувати чи бодай шукати місце для нової станції, хоча єдиний сміттєспалювальний завод «Енергія» вже працює на межі можливостей. Звісно, нова станція має бути сучасною, тобто сміттєсортувальною. Але жодних рухів з цього приводу досі не помітно.

Вам подобаються ремонти скверів та вулиць, зроблені в останні роки? Що б ви зробили інакше?

На жаль, останнім часом майже не гуляю у парках і скверах, тому на це важко відповісти. Єдине, що можу сказати: моїм пріоритетом завжди була соціальна інфраструктура і мені здається, що не завжди слід витрачати гроші на оновлення парків, коли, наприклад, з 52 станцій київського метро лише 12 обладнані підйомниками для людей з інвалідністю. 

Якщо ви станете міським головою, то чи будете підтримувати ЛГБТ-прайди, які проходять у місті останніми роками? 

Я мислю категоріями XXI століття. Світ змінюється, і лідер великої громади, яким є мер міста, має бути рівним до всіх груп, спільнот і релігій. Я толерантно ставлюся до Прайду, але не буду виходити на цю ходу — як, втім, і на будь-яку іншу. 

Сьогодні питання, які піднімає Прайд, доволі конфліктно сприймаються у нашому суспільстві, тож моє головне завдання, як міського голови — дати людям можливість вільно висловити свою думку та захистити їх від зловмисників.  

Скоріш за все, після цих виборів у жодної партії в Київраді не буде одноосібної більшості. З ким ваша фракція буде готова створити коаліцію і за яких умов? 

Як на мене, на місцевому рівні не важливе політичне забарвлення. Головне — це готовність разом працювати, щоб вирішувати важливі для міста питання. Важлива також публічність кожної партії, тож всі домовленості між ними мають бути прозорими. 

Сподіваюся, ми зможемо запровадити механізми, які зроблять невигідними кулуарні домовленості між партіями — і дадуть громаді можливість контролювати недоброчесних депутатів.